ФЕЛІКС ПОЛОНСЬКИЙ: СТОРІНКИ ТВОРЧОСТІ

0
2335
views

Якось я зізнався Полонському, що почав сприймати такого б, здавалося, доступного художника, як Пауль Рубенс, десь після третього чи четвертого відвідання його зали в ленінградському Ермітажі. На що Фелікс Михайлович відповів:

– А я його відкрив для себе лише після того, як побачив у Луврі «галерею Марії Медічі».   

Полонському поталанило: він таки побував у всесвітньо відомому музеї. Поїздка до Франції стала святом для кіровоградця. Нотрдам, Версаль, Лувр… А ще – Монмартр. Хто тільки не топтав його бруківку і не відмітився у його кабачках! Гоген і Ван Гог, Дега і Матісс, Сезанн і Пікасо. Ренуар, котрий знаходив тут свої моделі серед танцівниць, «які несамовито підкидали догори свої спідниці перед Тулуз-Лотреком, котрий попивав абсент», Утрілло, прозваний друзями «Літрілло» за пошанування дешевого вина. Тут народжувався перший роман Еміля Золя і згорав талант Амадео Модільяні, сюди навіду­вався сам принц Уельський… «Побачити Париж і вмерти», – каже прислів’я. Та, слава Богу, ще ніхто не вмер від того, що побував у ньому. По приїзді додому Фелікс Михайлович передав свої враження від столиці мистецтв у картинах «Нотрдам з вікна паризького кафе» та «Мулен Руж». 

Полонського легко відрізнити на виставці серед інших авторів. Він упізнаваний, такою якістю відзначається далеко не кожен митець. Його стримана палітра йде від захоплення графікою, котре значною мірою сформувало його живописний стиль. Навіть тоді, коли художник «справляє свято осені», його роботи відзначаються графічністю – лаконічністю кольору і чітким малюнком. А осінь він любить. «Жодна пора року, – на його думку, – так не щедра на барви, як бабине літо». Тому в осінніх пейзажах художника так багато жовтого, жовтогарячого, багряного, синього кольорів. Навіть коли пише «Дощі осінні», крізь серпанок проглядають теплі промінчики сонячної посмішки.

Фелікс Михайлович – поет у пейзажі. Іноді навіть  романтик. Його «Вечірній спокій» відверто перегукується з народною поезією – ідеалізована картина українського села з побіленими хатами, високими тополями, засмученими вербами і тихим плесом. Що ж  стосується більшості пейзажних робіт, то вони конкретно реалістичні. Загалом пейзажний живопис Полонського прозорий, спокійний, тонально стриманий, незалежно від того, який мотив відтворює автор чи яку пору року («Зима», «Похмурий ранок», «Зимовий пейзаж», «Після дощу», «Сутінки» тощо).  Іноді – майже монохромний, як  написана в синьо-голубих тонах «Різдвяна ніч», котра приваблює особливою чистотою, духовною спорідненістю з християнським святом. І лиш іноді  вибухає потужним акордом, як на кількох краєвидах його улюбленої осені («Сонячний промінь», «Золота осінь»). Натюрморти ж Полонського, навпаки, живописно динамічні («Маки», «Бузок», «Півонії»), зображені ним квіти купаються у соковитих барвах і яскравому світлі чітко організованої площини. 

Фелікс Полонський – митець літературного складу. Його пейзажі позначені чистою лірикою, а тематичні картини – сюжетним змістом. У картинах на міфологічні сюжети, як наприклад  «Перевтілення Семіраміди», «Ясон і Медея», «Літній сон на Хортиці», він вдається до умовностей, ускладненої композиції, фетишизованої атрибутики, вільної гри фарб. Фактично – це політ фантазії навколо ціннісних речей, що входять в орбіту особистої зацікавленості автора, його смислова інтерпретація конкретних історій.

Художника  цікавлять реальні постаті, знову ж таки літераторів (Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Гоголь, Володимир Маяковський), їхній світ, внутрішня драма. Такий його Кобзар, перед котрим «ніби в гарячім мареві степів наддніпрянських снуються мученицькі тіні наших безсчасних гетьманів, розгортається степ, засіяний могилами, пишається прекрасна, безталанна Україна» (перифраз «Щоденника»). Такий зболений Гоголь.  Йому Полонський присвятив дві картини, власне диптих. Автор не прагне до схожості (та й звідки йому знати, як виглядав Микола Васильович за життя – на портретах Іванова і Моллера він різний, ще інший – на літографії Дмитрієва-Мамонова). Художник не портретує, він пише образ письменника. На одному полотні автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» постає як дотепний міфотворець українського життя, на другому – одинак у кам’яному мішку Північної Пальміри. На першому художник зобразив українське село «за Гоголем»  – чепурні хати, над якими клубочить дим, засипані снігом дерева, яскравий серп місяця вгорі, персонажі повістей, котрі залицяються, кохаються, Вакула дарує Оксані  черевички, а ще нечиста сила – чорт, який лякає православних з казана, чорна кішка, що за всім пильнує, свиня, котра суне своє рило, куди не треба, тож наробила стільки переполоху у хаті Солопія Черевика. Гарна, весела  різдвяна казка. І контрастом – сумне обличчя самого письменника. Бо він знає іншу Україну, її неміфологізовану історію і саме в цей час збирається писати «Історію нашої єдиної, нещасної України» (з листа до Михайла Максимовича, де додає: «Якби Ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені змордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!»).

Петербург для нього був мрією гімназійних років. Та приїхавши до нього, Микола Васильович відчув усю ворожість чиновницької столиці, не зміг його полюбити, зрозуміти, стати тут своїм. Такого бачимо Гоголя на другому полотні, на тлі «твердыни власти роковой» – Петропавловської фортеці, на тій порі, коли він писав тому ж Максимовичу: «Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! в Киев… Туда, туда, в Киев! В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей…». Ось що читається в картинах-портретах Гоголя роботи Фелікса Полонського. А ще – і досі до кінця нерозгадана остаточно трагедія письменника.

У жовтні 2015 року Фелікс  Михайлович виступив окремо із виставкою графіки. «Вся моя творчість починалася саме з неї, якою я захопився ще під час навчання в училищі», – сказав тоді художник. На його рахунку – книжкова ілюстрація, листи з української історії («Енеїда», «Варта», «Кобзар», «Коліївщина», серії «Шахи», «Казки», «Українська народна пісня»).

Графіка Полонського виконана у двох тонах – світло-сріблястому, коли це ілюстрація, гра уяви (Шахи», «Нічна музика» тощо) чи підкреслено чорно-білому, коли він хоче надати роботі монументального звучання («Жанна д’Арк». «Копернік», «Ікар», «Пам’ять»). Художник нерідко розчленовує листи на сегменти, котрі, доповнюючи один одного, створюють цілісну картину. Його штрих  вишуканий, рисунок чіткий, виразний, образність прозора, читається легко і сприймається апріорі, композиція диктується змістом. Скажімо, малюнок в «Українській пісні» спирається на ритм обрисів бандуристів, розміщених в одній площині по вертикалі за законами звукоряду, композиція завершується колами, котрі розходяться від головного зображення, мов музичні хвилі.    

Лист «Гончар» має іншу будову, вона виходить з іконописних традицій: центральне зображення – старого  гончара і його учня – оточене по периметру  рядом інших (клеймами), з головним акцентом вгорі. Значимість і шанованість гончарського ремесла, невід’ємного в українському побуті впродовж століть, підкреслена ледь акцентованою деталлю – крайкою тарілки на полиці за головою старого майстра, яка нагадує німб.

Предметно складніший лист «Еней». Автор відштовхується від поеми Івана Котляревського, але акцентує не на пародійній, а героїчній складовій. Полонський передає сцену на морі, коли «прокляті вітри роздулися, а море з лиха аж реве», і показує головного героя як мужнього козацького ватажка, котрому «й море по коліна», що, в принципі, відповідає історичній дійсності – козаки були неперевершеними флотоводцями («Історія козацького флоту – історія доблесті, кмітливості та винахідливості, якими завжди вирізнялися у своїх ратних діяннях запорожці».  М.Слабошпицький). Еней дещо артистичний, але справді «парубок моторний і хлопець хоть куди козак». Динаміка бурі на морі передається через стилізоване зображення збурених хвиль і ритмічний повтор наповнених вітрил, високо піднятим носом корабля, буревісниками, а до античних часів глядача повертають зображення затонулої амфори і уламок дорійської колони. Все це логічно пов’язане між собою і створює цілісну картину, котра може сприйматися і як ілюстрація до поеми класика, і як цілком самостійний твір. 

Окремо стоїть графічний цикл Полонського «Шахи» – фантастичні комбінації ігрових фігур, котрі відтворюють колізії людського буття, сюжети і ситуації, розіграні ними на шаховій дошці. На мою думку, це найглибший графічний цикл художника, виконаний з творчою винахідливістю і бездоганною майстерністю.

Фелікс Полонський належить до тих митців, для якого слова «Якщо у людини забрати можливість творити, вона втратить сенс існування». Для нього немає поганої погоди чи поганої пори року, нетворчого настрою чи застою. В цьому переконаєшся, коли завітаєш у його майстерню, всуціль заставлену стелажами з роботами. Переглядаючи разом із ним всі ці роботи, ніби читаєш монографію в полотнах і малюнках, котра могла б мати назву «Кропивницький художник Фелікс Полонський. Сторінки творчості».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here