АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА ХАРАКТЕРНИКА

0
292
views

Минулого тижня у програмі мегамарафону у Krop:Hubі письменник Василь Шкляр презентував новий роман «Характерник», який нещодавно був продемонстрований на Львівському форумі видавців та у Київському будинку кіно.

ЩО ТАКЕ «КРОПХАБ»

 

Почав свій виступ пан Василь із зауваження, що стосувалося правильної організації його візиту: «Як люди люблять розпорошувати. Біжи у бібліотеку, тоді біжи у лікарню, тоді біжи сюди, на цей простір, тоді біжи у книгарню “Є”. Люди не вміють збиратися до купи. Навіть тут треба розпорошити на сім презентацій цю нашу зустріч».

Далі письменник перейшов до історії створення роману «Характерник».

– Після отих драматичних історій із нашої визвольної боротьби я захотів написати щось веселе. Ви знаєте, коли серце стискається у макове зерня і от-от може тріснути, хочеться посміятися, відтанути. І я подумав, що я це зроблю з нашими козаками. Хоча, якщо ми будемо щоглибше вивчати тодішню минувшину, то теж веселого не дуже багато. Але все-таки сподіваюся, що написав історію веселу, іронічну.

Василь Шкляр поцікавився, хто з присутніх встиг на сьогодні прочитати роман «Характерник». Таких у залі виявилося три особи. Для решти він переповів фабулу твору, часом повертаючись до матеріалу, який ліг в основу роману.

– Десь 1763 року восени у Запорізькій Січі з’являється гурт донських козаків на чолі з Іваном Міюським. Іван Міюський це був українець, побратим Степана Разіна чи, точніше, Степана Разі, українця теж. Достеменно це не від того, що ми намагаємося всіх історичних героїв собі присвоїти. Це написано чисто на документальних фактах. Ці хлопці приводять на Січ симпатичного молодика, який називає себе сином царя Олексія Михайловича. Іван Сірко, тоді кошовий, – один із центральних героїв роману, своєю кебетою швидко змикитив, що таку птаху можна використати у великій своїй грі з московітами, і розпочинає цю небезпечну гру.

Дії відбуваються на тлі другої половини сімнадцятого століття. Що таке ця друга половина, ми з вами знаємо під назвою Руїна. Цей період зацікавив мене, тому що я шукав таку небуденну неординарну історію, яку можна було б написати весело. Я її знайшов саме у цьому періоді. Крім того, хоч ми називаємо його Руїною, там теж було дуже багато цікавих подій, багато наших перемог, було задіяно багато цікавих постатей, таких як Брюховецький, Дорошенко, Суховій, Ханенко. У цей період, мабуть, і народилася наша приказка: «Де два українці, там три гетьмани». В одному з інтерв’ю, яке робив відомий вам В’ячеслав Кириленко, я сказав, що, напевно, завдяки оцьому багатогетьманству, цій розрізненості українців, цьому хуторянству, у кращому розумінні цього слова, коли кожен мав свій хутір, свій зимівник, де кожна хата була своїм дзотом, своєю фортецею, завдяки цьому ця наша українська бездержавна нація вийшла на кінець двадцятого сторіччя поміж таких могутніх держав, як Франція, Німеччина, з найбільшою територією. Ми дістали найкращі землі і маємо через те проблеми, як і сьогоднішні, але ті проблеми були завжди. Вони закорінені у нашу історію.

Якщо ви будете читати цей роман, побачите, скільки подій, явищ, думок збігається із сьогоднішнім днем. Там немає жодного штучного проведення паралелей. Це все абсолютно на рівні цитацій із тодішнього часу, коли превалювали ті самі гасла: мова, армія, віра. Чому Дорошенко пішов під турка? Чому шукав альянсу із Туреччиною, а не з Москвою? Тому що у нас різна мова, різна віра, інакше військо, і ми ніколи з ними не асимілюємося, як з московітами, чи певніше навіть казати не московіти, а москвини, як це звучить у моєму романі.

Нині маємо ті самі вороги, те саме оточення, ті самі геополітичні інтереси. І коли я кажу про цей перегук у часі, то є зафіксований діалог Івана Сірка із московськими послами. Коли ми були вже фактично під Москвою і Січ також отримувала данину від царя, який присилав порох, свинець, ядра і сукно для одягу і харчові припаси, Іван Сірко каже при московських послах, що якби Самойлович, наш лівобережний гетьман, під рукою якого були усі реєстрові полки, дав йому п’ять полків, то Крим буде наш. А ті питають, як же він буде ваш, коли там мова не ваша, люди не ваші і віра не ваша. От коли ми, москвини, заберемо Крим, то ми насадимо там своїх людей, запровадимо свою мову, віру, і Крим буде наш.

Проводячи паралель з нашим часом, письменник, зокрема, наголосив:

– Щодо пошуку характерників у наші дні, не треба довго шукати. Це наші вояки, наші добровольці. Це ми, врешті-решт.

Щодо характерників я найбільше боявся десь спіткнутися і почати описувати характерників у жанрі фентезі, так, як ми знаємо про них у легендах: це люди, які ловили на льоту кулі, могли перекинутися у лисицю чи вовка, перепливали Дніпро на килимку. Ми з вами, люди ХХІ сторіччя, знаємо, що так не буває. Через те не треба вигадувати казок, і старий Кміта, учитель характерників, який вишколював хлопців з особливим обдаруванням і потім посилав їх до Сірка, казав їм: «Ми не будемо з вами ловити куль чи перекидатися на звірів, але ми з вами зможемо те, чого, крім нас, не уміє ніхто. І таємниць, як ми цього здобудемо, ніхто не дізнається». На те він і характерник, щоб ніхто не знав справжньої його природи, звідки його сила. Це був своєрідний військовий орден, що зберіг свої таємниці настільки, що ми і сьогодні про них нічого не знаємо. Ніхто не знає, окрім мене. Тут є тонкі речі про ті реалії та історії, які створюють тогочасну атмосферу.

А ще пан Василь коротко пояснив любовну лінію роману.

– Є тут жіночий персонаж, є історія кохання. Як без неї? Сам жанр роману передбачає любов. Без цього книжка, як борщ без солі. І якщо роман буде екранізований, то ніхто за це не візьметься, коли там не буде яскравої жіночої ролі.

Коли ми проводили вечір у Будинку кіно два дні тому, там модератором був характерник Іван Леньо, фронтмен гурту «Козак Систем». Він поставив запитання до зали, яка ахіллесова п’ята у характерника. Один відомий чоловік підвівся і сказав: «Ахіллесова п’ята у характерника – це кохання». І то є правда, бо коли закохувався козак, його внутрішнє хвилювання не давало зосередитися на своїх силах. Це називалося «втратити серце». Тобто втратити рівновагу духу.

Отже, читачі отримали яскравий історичний твір з життя «лицарів списа і шаблі». Проте у декого з них виник сумнів, чи варто робити характерників зразком для наслідування, адже вони насправді були двоєвірцями і отримували свою силу від того, хто по інший бік світла. А з висловом пана Василя про те, що ми теж характерники, можна певною мірою погодитися, якщо брати до уваги здатність виживати, перевтілюватися і маскуватись у складних сучасних умовах.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here