Я спеціально виніс цей факт у заголовок, позичивши назву статті в Ігоревого студентського товариша, а тепер короля українського літературного постмодерну Юрія Андруховича. Тому що з часом знаходиться багато тих, хто «ніс на суботнику колоду разом із Іллічем», а про справжніх дійових осіб нерідко забувають.
Ігор Смичек був ініціатором і провідником ідеї перейменування Кіровограда на Кропивницький. Цю пропозицію він висловив керівникам міста ще у 2013 році, незадовго до початку російської агресії в Україну, виходячи не тільки з того, що полум’яний трибун революції не має жодного стосунку до міста, а й що саме тут – і це головне – народився український професійний театр під орудою Марка Лукича. У нього було чимало противників, але перемогли Смичек, його однодумці і здоровий глузд. Загалом же Ігор Володимирович не витрачає час на політичні дискусії, тусовки, демонстрації – він навчає дітей улюбленому мистецтву в міській художній школі і творить сам.
Випускник Одеського художнього училища імені Грекова і Львівського поліграфічного інституту імені Федорова, Ігор Смичек пройшов творчими шляхами від графіки до живопису, традиційного реалізму до постмодернізму, який продемонстрував з нагоди свого 65-річчя на виставці в обласному художньому музеї під назвою «Метаморфози», викликавши бурхливу оцінку глядачів: «Такого Смичека ми ще не бачили!».
Сказати, що це стало геть несподіванкою, було б неправильно. Художник постійно перебував у пошуках, спочатку в рамках традиційного мистецтва, потім – чим далі віддаляючись від нього. До пошуків й експериментів вдавався ще під час навчання в Одесі, де під впливом книг і альбомів, які купував у магазині «Дружба», почав розуміти, що «є й інше мистецтво». То були репродукції з робіт художників «країн соціалістичного табору», які теж дотримувалися принципів соціалістичного реалізму, але не всі і не дуже. У формуванні нових поглядів на мистецтво допоміг і Львів. На шляху до художньої особистості наполегливо працював над пошуком власних концептуально-філософських принципів і нових художніх засобів. Зрештою дійшов думки: «Те, що нині називають реалізмом у мистецтві, правильніше було б називати натуралізмом або ілюзіонізмом. Але це не має ніякого відношення до справжнього реалізму. Тому що наше око сприймає світ ілюзорно».
Ігор Володимирович виростав у театральній сім’ї, в колі інтелігентних друзів батьків – актора обласного музично-драматичного театру Володимира Смичека і концертмейстера Тамари Волосевич, в атмосфері театральної феєрії. Книга в домі Смичеків була шанованою, вона доповнювала сценічні враження юнака і формувала майбутнього художника. Очевидно, вона й покликала його до Львова. Хоча ще під час навчанні в Одесі хлопець уже пробував себе в оформленні друкованих видань.
Книжковій графіці Ігор Смичек віддав належну данину. Протягом двох з лишком десятиліть проілюстрував більше двадцяти книг. Серед них «Мертві душі» М.Гоголя, «Пеппі Довгапанчоха» А. Ліндгрен, «Золотой луг» М. Пришвіна, «Різнобарвні казки» І. Зієдоніса, «Молдавські народні казки», «Свято врожаю» В. Могилюка, «Перехресні стежки» І. Франка. Його розуміння оформлення книги полягає в тому, що художник має бути співавтором саме книги, але в жодному разі не тексту: графічна інтерпретація, яка йде врозріз із авторським задумом письменника, якою б вона не була дотепною, може зруйнувати книгу; з іншого боку художник не повинен залишатися рабом тексту. Така ось діалектика.
Унікальною роботою Смичека стала підготовка до виходу альбому «Театр Марка Кропивницького – минуле і сучасне». Задум з’явився у період підготовки до 120-річчя від дня народження Театру корифеїв. Перед художником стояло завдання забезпечити видання, яке б відзначалося цілісністю, високим художнім рівнем, святковістю і відповідало усім вимогам репрезентативності. Тепер, по часі, коли «Театр Марка Кропивницького», хоча й у кількості лише десяти чи п’ятнадцяти примірників, побачив світ, можемо говорити, що книга-альбом, в якій відтворено театральну біографію Єлисаветграда–Кіровограда, міста, котре вже носить ім’я засновника цього театру, є одним із кращих видань, які представляють театральне мистецтво України.
Пізніше Ігор Володимирович переходить до живопису. Експериментує зі світлом і 
кольором («Ранок», «Жовтневий вечір», «Осінній день», «Біля берега» та ін.), намагається осягнути «глибокі смисли» («Над Седнєвим, Чумацький шлях»). Тематика творів Смичека коливається від ремінісценцій типу «Жінки в кімоно» до, на перший погляд, простих пейзажних мотивів і молодіжних сюжетів, у яких художник заглиблюється в процес осмислення безкінечності («Човни і місяць»). Він задумується над цінністю життя, як у картині «Дівчина і козел» – іронічно споглядальній композиції зі звабами, мандрами, чоловіком з бокалом вина… у такому ж бокалі і рогатим, котрий чи то напучує, чи спокушає дівчину. Або у «Великому мрійнику», де зображено юнака з книжкою у руках, перед котрим лежить кобза, стоїть пляшка вина, а збоку про себе нагадує бик – «той, якого треба взяти за роги». У Смичека він символізує волю, удачу, поривання.
В його творах часто проглядається тема Космосу, іноді безпосередньо, часом лише натяком. Своєрідною в цьому розумінні є його картина «Що вони думають про нас?» – бик (все той же бик, символ, очевидно, ще й усього земного) вдивляється у нічне зоряне небо. Він повернутий до глядача спиною – зрозуміло, на його морді не напишеш одвічний знак питання, тож художник пропонує нам статичний силует філософа, уособленого з гумором, а може, й іронією. У цьому Космосі художник бачить і самого себе на тлі лабіринту, в якому минає людське життя – з коханням (дівчина під місяцем), добром і злом (юнак з німбом і щось вухате чи рогате над головою) і незмінною палітрою в руках.
Зрештою Ігор Володимирович зупиняється на кольорі і пошуку «четвертого виміру – часу, який схопити і зберегти на полотні дуже важко». «В ілюзорному (фотографічному) просторі колір не працює, – висловив свою думку Смичек в одному з інтерв’ю. – Він провалений у глибині і на полотно не виходить. А в художньому – колір виходить на площину, і людина відчуває простір, ніби входить туди. Там є і глибина, і колір. Останнім часом у своїх картинах я прагну до більшої умовності, до певної стилістики, яка йде з моєї душі. Хочу зробити щось, не схоже ні на що. Якщо в мене вийде, то це вже буде зовсім інше мистецтво. Але до цього треба докласти дуже багато праці».
З певними здобутками в цьому напрямку глядачі й познайомилися на його виставці «Метаморфози». Дійсно, колір – чистий, конкретний, локальний – у його картинах відіграє домінуючу, образотворчу роль. Через нього проходять і трипільські мотиви, і народні сюжети, і абстрактні композиції. В ньому відбиваються час і простір, котрі художник передає через конкретні предмети чи умовні символи, серед яких найчастіше бачимо коло – ідеальну форму, що, на думку художника, й формує Космос і до якої прагне все суще.
Ігор Смичек говорить, що теми й сюжети до нього приходять десь звідти. Це зовсім не означає, ніби він перебуває в астралі. Швидше за все, це той стан, коли в свідомості переплітаються реальне й ірреальне, первинні враження і набутий досвід, знання й інтуїція і де панує необмежена творча свобода. Він – життєлюб, і «ніщо людське йому не чуже». Тому роботи його світлі й радісні, інтимні й позапланетарні, предметні й умовні, біля яких кожен окремо може фантазувати сам, відправляючись від назви і кількох реперних точок. Крім того, вони за духом українські. В цьому відношенні варто згадати картину Ігоря Володимировича «Козацька наречена». Тут теж є все – минуле і сучасне, декоративність і чуттєвість, реальність й езотерика, є національна естетика нашого народу. І зрештою – той чистий колір, до якого прагне художник.
«Хочу зробити щось, не схоже ні на що». Думаю, що це таки буде на щось схоже. Принаймні на Смичека.
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
