В зв’язку з тим, що ОКВП «Дніпро-Кіровоград» анонсовано ряд ініціатив стосовно реалізації норм та положень ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», ЗУ «Про комерційний облік теплопостачання холодної та гарячої води», в частині зміни тарифів на централізоване водопостачання та водовідведення, врегулювання договірних правовідносин через заключення нових по формі і змісту так званих «договорів приєднання» введення абонплати, встановлення загально будинкових лічильників обліку води в багатоповерхових житлових будинках і відповідно встановлення додаткових збільшених виплат за це споживачами просимо надати відповіді і на наступні питання:
І.1. Чому ОКВП «Дніпро-Кіровоград» постійно ігнорує (відкидає) вимоги представників громадськості про проведення комплексного незалежного публічного аудиту як своєї діяльності, так і оптовиків-постачальників електроенергії, ПММ, …реагентів спільно та водночас органами держконтролю, експертами НДІ та представниками громади?
- Чому об’єднаний водоканал публічно не звітує перед споживачами куди, скільки і як він витрачає кошти, що платять споживачі за воду, державні субсидії, пільги, кредити на модернізацію та енергозбереження (зокрема в Олександрійському регіоні)?
- Чому тарифи на воду у нас одні з найвищих серед обласних центрів України?
- Які оцінки та висновки комплексних попередніх перевірок водогону органами держконтролю при участі представників громади?
ІІ. 1. Чому тексти нових договорів не надаються споживачам для ознайомлення і відповідно подання ними пропозицій, зауважень через протокол розбіжностей?
- Чому треба заключати нові договори, якщо є і діють попередні і ніяких ініціатив стосовно їх зміни сторонами не висувалось?
- Як врегулюються правовідносини в разі відмови від їх заключення в письмовій формі (усний договір за так званою умовою його замовчування)?
- Чому зміна тарифів на воду не погоджується з споживачами?
- Введення абонплати зменшує/ збільшує розмір тарифу чи він залишається незмінним? (пояснити на конкретних прикладах).
ІІІ. 1. Порядок та умови по встановленню загально будинкових лічильників води в багатоповерхових житлових будинках (практика застосування норм закону на конкретних прикладах).
- Чому за придбання, установку, обслуговування цих лічильників повинні платити споживачі?
- Надати пояснення (коментарі) про нарахування плати за спожиту воду згідно показань загальнобудинкового лічильника, зокрема необліковані втрати, крадіжки перекладаються на всіх споживачів, а це додаткові витрати в платіжках добросовісних платників – як це пояснити і зрозуміти?
- Чому ОКВП «Дніпро-Кіровоград» не виконав і не виконує державну програму обладнання кожної квартири багатоповерхового житлового будинку індивідуальними лічильниками води?
- Як пояснити, що подвійний контроль споживання води і відповідно додаткові оплати різниці обсягів споживання стосується тільки жителів багатоповерхівок, а споживачі приватного сектору, окремих підприємств та установ платять за воду згідно тільки показань своїх приладів обліку, хоч втрати, крадіжки там також мають місце і це пряма дискримінація споживачів насамперед в частині рівності економічних умов (закон – один для всіх)?
- IV. Просимо надати відповіді з додатковими коментарями на ці питання шляхом публікації в друкованих ЗМІ Кіровоградської області (в т.ч. Олександрійського регіону).
Представники громадськості Олександрійського регіону Кіровоградської області
Про підвищення ціни на газ та формулу «українського паритету» – деякі міркування небайдужого громадянина з числа «народних експертів»
Сьогодні в ЗМІ дуже тривожні повідомлення про чергове підвищення ціни на природний газ до рівня 8 грн./м3 без ПДВ (12,30 грн./м3), що відповідно зумовить подорожчання тепла в системі централізованого теплопостачання орієнтовано десь на 8-15%. Це зумовлено тим, що в 2020 році згідно прийнятого ЗУ «Про ринок природного газу» постачання природного газу буде здійснюватись за ринковими цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем. Відповідно, постановою КМУ №.. скасовується норма про покладення спеціальних обов’язків на НАК «Нафтогаз України» для постачання газу для побутових споживачів, теплоенерго, релігійним організаціям за цінами нижче ринкових, що регулювались постановами КМУ. Таке рішення, як стверджують посадовці, переважна більшість експертів ліквідує так зване перехресне субсидування між різними цінами на газ для промисловості та побутовим споживачами і встановить їх на рівні так званого «імпортного паритету». Крім того, встановлення ринкових цін на газ – одна з важливих умов для надання кредитів МВФ, без яких сьогодні неможливо обійтись, так як може бути дефолт – держава не в змозі тоді виконати свої фінансові зобов’язання. Загальний висновок такий, що підвищення тарифів на енергоресурси це незворотне та необхідне рішення.
В той же час, згідно позиції інших незалежних (в тому числі «народних») експертів вільне ціноутворення на енерго-комунальному та споживчо-транспортному секторах ринку, де діють підприємства-монополісти (видобуток газу, виробництво електроенергії, води, тепла, оптовики-постачальники паливно-мастильних матеріалів, ліків, продуктів харчування) без ніякого державного контролю та регулювання тільки ускладнить ситуацію в цих суспільно-важливих сферах і не дасть ніякого розвитку економіки, а тільки поглибить системну фінансово-економічну кризу. Світовий досвід показує, що в країнах з розвинутою ринковою економікою діяльність природних монополій регулює держава обмежуючи через відповідні закони і регламентні норми непомірні «апетити» монополістів. Слід також зазначити, що в країнах Західної Європи, США стратегічні підприємства енергетики, транспорту, зв’язку оборонного комплексу, бази держрезерву на рівні від 22 до 60% загального обсягу – мають державну власність. Недаремно є таке загально відоме правило «держава, що не має своєї власності – ефективно управляти економікою не може». Експерти також стверджують, що ніяких вимог МВФ про підвищення цін на газ не було, а були тільки умови – збалансувати надходження та видатки державного бюджету. Ніякої єдиної «європейської» ціни взагалі в природі не існує. Кожна країна Європи визначає ціну індивідуально, в залежності від платоспроможності громадян і там, в зоні «енергетичної бідності» (тих, хто не може платити за енергоресурси) не більше 10%. В Україні за попередні роки (2014-2019)тарифи на ЖКГ зросли майже в 10 разів, і відповідно, кількість отримувачів субсидій (це бідняків, які в зоні «енергетичної бідності») становила до 60% домогосподарств від їх загальної кількості. Правда сьогодні через введення змін в оформлення субсидій і зменшення видатків – кількість домогосподарств на субсидіях зменшилася до 40%.
Нове чергове підвищення тарифів на газ при зменшенні видатків на субсидії, мізерні суми на підвищення пенсій та зарплат – стане непосильним фінансовим тягарем для переважної більшості пересічних громадян і дійсно це буде повний «дефолт» – тільки вже сімейних бюджетів!
Чи можна обійтись без підвищення тарифів і навіть їх знизити? Згідно позиції народних «експертів» це можливо та реально, якщо буде ініційовано та проведено незалежний комплексний (наголошую комплексний, а не замовний на гроші суб’єктивно-вибірковий) публічний аудит спільно та водночас різнопрофільними органами держконтролю (АМКУ, НКРЕКП, Держпродспоживслужбою, Держаудитслужбою, Мінюстом, Мінсоцполітики, Міністерством ЖКГ, Міжекономрозвитку) при участі експертів НДІ та представників громади. І тоді за результатами аудиту можливо буде встановити формулу «українського паритету» ціни на газ згідно якої вартість обсягів газу імпортних закупівель + вартість обсягів газу власного видобутку ділиться на 2 і це буде чесна справедлива ціна газу для споживачів України. В загальному плані державний контроль та регулювання при обов’язковій участі представників громади повинен бути і системно діяти в сферах діяльності природних монополій та суміжних ринках (сфера ЖКГ, споживчий ринок), що забезпечив би справедливий баланс інтересів «споживач-виконавець послуг».
А Ви що думаєте, шановні громадяни?! Говоріть! Не мовчіть! Це важливо і стосується кожного!
Богдан Сурмило з числа небайдужих громадян
9 листопада Верховна Рада після другого (!) повторного читання прийняла в цілому нову редакцію закону “Про житлово-комунальні послуги” (№ 1581-д).
У лютому 2016-го DT.UA опублікувало аналіз цього закону, прийнятого в першому читанні, під назвою “Проект житлово-комунального кріпацтва”, тепер проект став законом. Задля яких всенародних благ, питається, автори так уперто проштовхували проект між першим і другим читанням понад 20 місяців?
У торішньому матеріалі DT.UA писало: “Проект просто переповнений нездійсненними обіцянками, загальними деклараціями та мертвонародженими нормами. На 29 сторінках тексту слово “закон” і похідні від нього повторюються 134 рази, і приблизно в 50 випадках мають місце посилання на “законодавство”, яке ще… не написане!”. У новій редакції, до речі, слово “закон” з похідними згадується ще частіше (177 разів), але важливо інше — чи почули критику автори закону?
Вимушені констатувати — ні, ба більше: новий опус законодавців став ще однією ланкою в ланцюзі законів, що заковує жителів багатоквартирних будинків. Він буквально повторює норми недавно прийнятого Закону “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання”, який разом із Законом “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” заганяє жителів багатоповерхівок у “будинковий колгосп” — запроваджує колективну відповідальність в оплаті при індивідуальному характері споживання послуг: кожен платить не тільки за себе, а за себе й “за того хлопця”…
Що нового пропонує новий закон?
Дріб’язкових новацій — безліч, правда, вони виливаються в немалі дивіденди для монополій та чималі витрати для споживачів. Наприклад, впроваджується абонплата за кожну комунальну послугу — як компенсація за витрати, пов’язані з укладанням договорів, розподілом обсягів послуг між споживачами та збором платежів. Уявляєте, “Київводоканал”, наприклад, складе типовий договір (а інших не буде, всі договори з монополістами — це так звані договори приєднання, в яких зміни не допускаються) і підпише з кожним власником квартири. У Києві близько мільйона квартир, якщо взяти по гривні, то на рівному місці “Київводоканал” отримає мільйон гривень!
Та ще більш комічна (і безглузда) ситуація виникне, якщо послуга не надається, а абонплата нараховується. Майже всі кияни, наприклад, усе літо просиділи без гарячої води, хоча нічого й не платили. Якщо наступного року ситуація повториться, то, за новим законом, вони платитимуть абонплату — за розсилання платіжок (із нулями!)… Води немає, а плата є!
Новий закон скасовує норму, згідно з якою за перевірку квартирних лічильників платили водоканали і теплокомуненерго. Тепер за це платитимуть мешканці, мовляв, це ж прилади обліку індивідуального! Така логіка тільки на перший погляд видається правильною. Насправді мешканець, виїжджаючи з квартири, з інженерного оснащення може забрати з собою хіба водопровідні крани, розетки й вимикачі, але не може викрутити лічильники води, не влаштувавши потоп! Хоча він за них заплатив, але фактично ці лічильники — невід’ємна частина системи водопостачання, отже мають обслуговуватися (бодай!) постачальниками послуг.
Як велике досягнення автори законопроекту з екранів телевізорів подають, що тепер жителі самі можуть вибирати собі постачальника послуг. Чудово, що закон таке дозволяє! Тільки як реалізувати це на практиці?
У Києві — єдиний водоканал і два великих підприємства теплоенерго, в інших містах — те ж саме, та навіть якщо підприємств кілька, вони забезпечують свої райони міста, і конкуренти туди зайти не можуть. Це є те, що називається (і в нас, і в інших країнах) природною монополією. (Виняток тут може становити електро- — і газопостачання, де функції виробництва й транспортування можна розділити, не вплинувши на якість товару, але закон цих послуг саме й не стосується.) То чи може мешканець насправді вибрати собі виконавця послуг? Запитання риторичне. Це ще одна цинічна казка авторів закону, хоча стосовно обслуговування будинків та прибудинкових територій усе не так очевидно.
Чим управління відрізняється від обслуговування?
Відповідь на це запитання така ж сама, як у старому анекдоті: чим відрізняються два кадебісти? Та нічим!
Автори вважають своїм великим досягненням відхід від примітивного утримання будинків, прибудинкових територій і споруд до… управління будинком! Це, на їхню думку, нова послуга, яка включає:
“— утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрібудинкових приміщень і прибудинкової території, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрібудинкових систем (крім обслуговування внутрібудинкових систем, які використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо;
— купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку;
— поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку”.
Даруйте, а де ж тут управління? Де оцінка ситуації, прогноз, планування, ухвалення рішення, його здійснення, контроль тощо — все те, що становить, власне, управління?
Його немає. Ба більше, цей перелік повністю повторює той, який входив до попередньої послуги обслуговування! Звичне шило замінили на банальне мило — обслуговування будинків, прибудинкових територій і споруд просто перейменували на “управління”!
Але різниця все-таки є! Відчуваєте конотацію? Обслуговувати — це бути знизу, а управляти — бути зверху. Тепер замість ЖЕКу, який, за ідеєю, має працювати на жителів, буде “управитель”, і ніби як жителі тепер працюватимуть на нього. У чому це виявляється? А ось у чому: якщо досі тарифи на обслуговування будинків визначали місцеві органи влади (які завжди озиралися на майбутні вибори), то тепер добренький законодавець постановив, що плата за управління визначатиметься “на рівні конкурсних пропозицій”, бо сам управитель визначатиметься на конкурсі.
Звісно, впровадити ринкові відносини з цієї послуги — мета блага, але чи спрацює закон, який обмежується самою декларацією? Так-сяк, та досі місцева влада контролювала розмір квартплати, однак тепер мудрий законодавець відсунув усіх місцевих мерів міст і сіл, залишивши жителів сам на сам із невідомими управителями в “ринкових умовах”.
Як це працюватиме в наших реаліях, легко здогадатися. Три депутати міської ради (вони ж афілійовані з трьома керуючими компаніями) поділили місто на три частини, кожен подався на конкурси в усі три райони, і за результатами трьох конкурсів кожен отримав свій (наперед обумовлений) шмат.
Правда, тут автори закону кажуть — якщо жителі незадоволені виконавцем послуг, вони мають право його замінити. Мати-то мають, але в результаті їх усе одно, вибачте, надурять.
Що стосується комунальних послуг, де працюють природні монополісти, — то тут заміни неможливі: інших немає, а що стосується послуг управління — для заміни треба провести загальні збори жителів, що зробити практично нереально.
Пригадується, приблизно той самий авторський колектив Законом “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку” відпускав українцям один рік на створення об’єднань власників багатоквартирних будинків, і де вони? В Україні досі менше чверті будинків організовані в ОСББ, у Києві — взагалі менше 10%. Очікувати, що народ на зборах обиратиме собі управителя — ілюзія, вірити в це — дурість, а обіцяти — цинізм.
Навіщо писали цей та інші закони про ЖКГ?
Можливо, для того, щоб установити відповідальність виконавців послуг за їх якість і кількість? Якщо мешканець не заплатив вчасно, то йому нараховуватиметься пеня, символічна — 0,01% (одна десятитисячна від суми боргу), але все-таки! І встановлюється вона автоматично, незважаючи на обставини. А ось якщо виконавець не догрів батареї або не дав гарячої води? Ніякої пені чи штрафу йому не буде!
Жителі тільки “мають право” вимагати “зменшення у встановленому законодавством порядку розміру платні за житлово-комунальні послуги у разі їх ненадання, надання не в повному обсязі чи при зниженні їх якості”. Який же це порядок? Як і в старому законі — писати заяви, чекати комісії, збирати свідків і… йти в суд. Зрозуміло, справа ця гибла, що й підтверджує багатолітня попередня практика, — мерзли мільйони жителів країни, а в суди зверталися одиниці.
Чи можна справді забезпечити ефективний контроль над якістю і кількістю комунальних послуг? Звісно, для цього необхідно тотально, на 100% оснастити всі квартири лічильниками. Зараз є лічильники тепла, які можна ставити на кожну батарею, навіть при вертикальному розведенні, так звані розподільники. Вони працюють у країнах колишнього СРСР і колишнього соцтабору. Чому не в нас? Та просто в Україні їх досі не сертифікували. Зрозуміло, кому вони невигідні, й можна здогадуватися, чому автори всіх останніх законів стосовно ЖКГ вдають, буцім не знають про їх існування.
Під час підготовки законопроекту до другого читання я на робочій групі пропонував включити норму про обов’язкове встановлення лічильників усіх комунальних послуг у кожній квартирі й покласти цей обов’язок на виконавців послуг. Нічого оригінального в цій ідеї немає. Ще в 1996 р. Кабінет міністрів України прийняв постанову, згідно з якою до 2007 р. увесь житловий фонд країни, і новий, і той, що є, має бути забезпечений лічильниками. На робочій групі пообіцяли, що внесуть таку вимогу в інший закон. І справді, ті ж самі автори в Законі “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання” заклали таку вимогу. І щодо квартирних, і щодо загальнобудинкових. Однак, якщо стосовно останніх прописано механізм реалізації, порядок встановлення, хто платить і навіть штрафні санкції за невстановлення загальнобудинкового лічильника, — то щодо квартирних нічого цього немає! Пуста декларація, яку на практиці ніхто й не збирається реалізовувати!
Схоже, до речі, було в Законі “Про забезпечення комерційного обліку природного газу”: на облгази покладався обов’язок поставити лічильник газу в кожну квартиру до 2018 р., і кошти на це закладалися в тариф. Однак нинішнього року хтось хитромудрий замінив норму про квартирні лічильники на вимогу обов’язкового встановлення загальнобудинкових лічильників і придумав відповідну схему розподілу платежів. Здогадуєтеся, яку? “Колгоспну”, платити за себе й “за того хлопця”.
“Узаконюємо незаконні нарахування!”
Двома словами пояснимо, що це за схема. Наприклад, при розрахунках плати за воду, (гарячу, холодну — немає значення) тим, у кого були лічильники, нараховували за лічильниками, потім віднімали їх показники від показників загальнобудинкового й розкидали залишок по квартирах, де лічильників не було. Наче все правильно, але диявол, як завжди, у деталях! Якщо траплялася аварія (або банальні крадіжки на квартирних лічильниках), то платив за збитки не водоканал, не ЖЕК, не злодій, зрештою, — платили простодушні мешканці, в яких не було лічильників.
В одному київському будинку, наприклад, після прориву магістральної труби в підвалі жителі третини будинку три місяці отримували платіжки з… 10 кубами споживання холодної води! Це, звісно, було незаконно, бо в Києві тоді діяв норматив споживання — 5,5 куба за відсутності лічильника, і не більше! І таких будинків по всій країні безліч.
Сьогодні Верховна Рада цю схему узаконила! Тепер із нормативами споживання (без лічильників) треба розпрощатися — і для газу, і для води, і для тепла, саме це “узаконив” Закон “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання”. Але й це не все. Припустімо, в будинку 100% квартир будуть із лічильниками, на кого тоді списувати втрати, прориви та крадіжки? Мудрий законодавець ухвалив — на всіх жителів будинку! Хоча за стан внутрішньобудинкової мережі несе відповідальність або ЖЕК, або новоявлений “управитель”, або, нарешті, постачальник послуги, бо, за відомим законом №1198, із ним у жителів — прямі договори, так би мовити, “до крану”. Очевидно, саме вони мають покривати збитки від втрат у мережах і витягувати на світ божий дрібних злодюжок.
З іншого боку, уявляєте подив обивателя, коли він бачить на своєму лічильнику одне, а в платіжці — зовсім інше? Уже зараз таких випадків безліч, і ви, звісно, здогадуєтеся, яку суму сплачує мешканець.
У результаті, нагромаджується заборгованість і взагалі вбивається стимул до ефективного споживання, — навіщо заощаджувати, якщо тобі все одно накрутять? Зате водоканали й ЖЕКи можуть не нервувати, — всі їхні збитки оплатить “будинковий колгосп”!
Українцям дали термін — один рік
Як і у випадку з добровільно-примусовим створенням ОСББ (благополучно проваленим), мешканці впродовж року “зобов’язані прийняти рішення про модель організації договірних відносин із виконавцями комунальних послуг”. Тут два варіанти — або кожен укладає прямий договір і платить абонплату, або від їхнього імені укладає договір управитель, тоді абонплату не платять, а платять “комісію управителеві”, інакше кажучи — як не вмер Данило, то болячка задавила. У кожному разі, треба провести загальні збори мешканців за невстановленими поки що правилами. Скільки має бути “за” — 50, 75 чи 100%?
А якщо в будинку не створено ОСББ, загальні збори не відбулися й управителя не обрали? Тоді за мешканців це має зробити виконавчий орган місцевої ради. Однак тут є нюанси!
Перший нюанс: у п. 6 перехідних положень закону сказано, що цей орган зобов’язаний зробити вибір після “отримання протоколу зборів співвласників багатоквартирного будинку з проханням призначити управителя”. Постає запитання: а якщо таких зборів не буде? Або рішення не приймуть? Тоді управителя ніхто й ніколи не призначить? Що так? Законодавці перехитрили самі себе й перекреслили головне в законі — впровадження інституту управителя з усіма наслідками, які випливають із цього?
Другий нюанс: п. 6 у тексті законопроекту є, а в порівняльній таблиці його немає! Можливо, в останній момент автори помітили свій ляп і хутенько перетасували колоду? Що ж, зрештою, проголосували?
Хай там як, усе це свідчить про рівень артистів, пардон — законотворців, а народу, в кожному разі, не легше…
За що насправді проголосувала Верховна Рада, невідомо їй самій, але якщо проголосувала за призначення “управителів” згори (виконкомами місцевих рад), то народ віддадуть у кріпацтво “управителям”, яких жителі багатоквартирних будинків не зможуть позбутися… НІ-КО-ЛИ!
Редакція може не поділяти думку авторів, ми лише друкуємо листи, які надійшли на редакційну пошту.
