РАДЯНСЬКА ЛЮДИНА В ЦЕНТРІ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

0
238
views

Становлення радянської влади завдало нищівного удару церкві як суспільному інституту. Масштаби руйнації значні: знищення хвилями Великого терору духовенства, грабіж та наруга над церковними святинями. З настанням періоду «відлиги» – початок 1950-х років, коли відбувалося реформування тоталітарної системи, відзначаються і певні особливості у співвідношенні держава – церква.

Антирелігійна кампанія, що проводилася повсюдно в країні, де за часів Другої світової війни активізувалася діяльність церкви, стала частиною державної політики, направленої на викорінення «мракобісся», контроль та тиск на священицтво і віруючих.

Людина, її духовні потреби, світосприйняття залишалися під прицілом партійних ідеологів, функціонерів. Створена Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР, що мала представництва у союзних республіках, областях, як державний орган повинна була контролювати релігійну справу на просторі Країни Рад. Повноваження та сфера діяльності органу були широкими: реєстрація релігійних громад, контроль за діяльністю священнослужителів, дотриманням ними радянських законів, облік проведення релігійних обрядів, запобігання поширенню антинаукового вчення серед громадян, створення нових методів боротьби, які б не викликали широкого протесту вірян.

Участь радянської людини в проведенні церковного обряду впливала на її професійне життя, членство в партії. Навесні 1952 року справа дільничного уповноваженого Чигиринського райвідділу УМДБ, фронтовика, безпартійного, лейтенанта В.Карпача розглядалася на засіданні суду честі, після чого офіцера перевели служити в інше село. Порушення В.Карпача полягало в тому, що за його відсутності дружина і матір запросили додому священика, який охрестив малолітню дитину лейтенанта. Повернувшись додому, він не зупинив проведення обряду. Начальник МТС у Новгородківському районі в 1955 році був переведений на посаду слюсаря на цій же станції за те, що його померлого діда відспівував священик з сусіднього села. Наприкінці грудня 1960 року колгоспника з Онуфріївського району Л.Курченка рішенням райкому було виключено з членів КПРС, в лавах якої він перебував з 1958 року, за «виконання релігійного звичаю – хрестив доньку в церкві».

Для зменшення впливу церкви Рада у справах РПЦ надавала інструкції з організації антирелігійної кампанії, в одній з них від 29 серпня 1958 року вказувалося на необхідність заборони проведення церковної служби в період сільськогосподарських робіт; надання допуску на вступ до духовних учбових закладів лише особам, які відслужили в радянській армії та мають середню освіту. Прийом заяв на вступ до семінарій обмежувався терміном до 1 серпня. Це мало вплинути на кількість тих молодих людей, хто хотів отримати духовну освіту. Коли жителі м. Мала Виска В.Захарченко та Є.Рябошапка з середньою освітою після демобілізації з армії подали заяви на вступ до Одеської духовної семінарії, ця подія стала відомою в райкомі КПУ. Після втручання уповноваженого у справах РПЦ по області хлопців направили працювати до Маловисківського цукрового заводу. За два роки – з 1960 по 1962-й з 560 українських юнаків, які подали заяви на вступ до духовних семінарій, 490 в результаті проведеної індивідуальної роботи партійних і комсомольських організацій відмовилися від бажання стати священиками.

З кінця 1959 року, за вказівкою з центру, проводилася робота, направлена на зведення до мінімуму роз’їздів священиків до приходів, де немає постійних служителів, тим самим обмежувалося проведення релігійних обрядів. Відсутність діяльності в громадах віруючих надавало владі можливість розірвання договорів оренди приміщень для церков, позбавлення реєстрації священиків, а потім і самої громади. Контроль за церковним життям був всебічним: секретар єпархіального управління перед тим, як людина мала прийняти сан священика, надавав її дані уповноваженому у справах РПЦ по області. Така процедура дозволяла через місцеві радянські та партійні органи переконати кандидата відмовитися від майбутнього служіння. Під час засідання ради у справах РПЦ в Москві, що відбулося на початку 1958 року, вирішувалося питання про необхідність реєстрації осіб, які виконують обов’язки пономарів. Учасники зібрання дійшли висновку, що пономарі не служителі культу, тому підстав для реєстрації немає, проте вести облік з позначенням імен, прізвищ, по батькові, року народження, освіту, трудову діяльність та місце проживання зазначених осіб все ж необхідно.

За даними уповноваженого Ради у справах РПЦ по Кіровоградській області, які надсилалися до Києва в квітні 1959 року, кількість треб, проведених у церквах Кіровограда, становила:

Хрещень: 1956 р. – 718, 1957 р. – 828, 1958 р. – 1031.

Поховань: 1956 р. – 258, 1957 р. – 264, 1958 р. – 368.

Шлюбів: 1956 р. – 22, 1957 р. – 27, 1958 р. – 37.

Разом з тим у звітах зазначалося, що урочистість та помпезність обрядів у церкві перекривають недостатньо продуману реєстрацію шлюбу в ЗАГСах, на що якнайшвидше треба звернути увагу. Періодичні видання намагалися дати оцінку проведення вінчання в сучасних умовах: «Вінчання – залишки страху перед богом. В наш час, час штучних супутників Землі, вінчатися в церкві просто безглуздо».

Звітуючи перед Москвою, Києвом та Кіровоградським обкомом КПУ, уповноважений у справах РПЦ по Кіровоградській області, як про це свідчить документ від 6 травня 1961 року, детально описував проведення свят Вербної неділі, Паски на території області: «В кафедральном соборе города Кировограда в вербную субботу 1 апреля присутствовало вечером 200-220 человек. Среди присутствующих были дети школьного возраста 7-8 человек, а большинство женщин и старух. Много, примерно 40-45% присутствующих, имели в руках ветки вербы. Обращает на себя внимание стремление руководителей церкви внешне оформить обстановку, сделать ее  более торжественной. Так, в Преображенской церкви в 19 часов вечера в церкви было светло, был солнечный день, однако все паникадила (электрофицированные) были включены, в помещении был яркий свет». Цей документ свідчить, що напередодні святкування Воскресіння Господнього управляючий Кіровоградською єпархією митрополит Нестор направив всім Благочинним текст пасхального привітання, яке було представлено уповноваженим для перегляду до відділу пропаганди обкому партії. На створенні нових обрядів з радянським змістом, які б відвернули радянських людей від церковних, націлювала постанова ЦК КПУ «Про стан і заходи поліпшення науково-атеїстичного виховання трудящих в Українській РСР» від 9 жовтня 1962 року.

В інформаціях про релігійну ситуацію в області описувалися «недопустимі факти», коли в житлах комуністів є ікони, серед тих батьків, хто намагається охрестити своїх дітей, немало людей з вищою освітою, більшість дітей дошкільного віку носять натільні хрестики, рада сприяння церкві в Добровеличківському районі поповнилася 50-ма пенсіонерами, до церковних хорів залучаються неповнолітні хлопчаки. Керівники на місцях повинні були вивчати церковні активи, хори, щоб протистояти співробітництву людей, які отримали безкоштовну освіту за державний кошт, з попами, представниками чужої ідеології.

На місцевому рівні влада, отримуючи вказівки з обмеження діяльності церкви, проявляла велику старанність, втрачаючи межу, тим самим розпалюючи настрої віруючих. Церковна рада с. Бандурове Гайворонського району направила до Кіровограда скаргу на сільську раду, яка заборонила використовувати в якості дзвону шматок рейки. Священик Казачук не виконував розпорядження сільрадівців, у результаті вночі невідомими рейку було знято та потоплено в озері, а вікна в церкві побито. Довелося уповноваженому райкому партії два дні провести в селі, щоб залагодити конфлікт. Сільська рада с. Іванове Новогеоргієвського району заборонила проводити хресні ходи кругом церви під час служби в святкові дні. В декількох селах Устинівського та Новоархангельського районів сільськими радами було заборонено проведення панахид на могилах померлих. Селяни з приводу даної заборони зверталися по допомогу до обласного керівництва. Спалення ікон у вогні, автогенне зрізання замка з дверей церкви, вказівка проведення богослужіння лише вночі з 10 години вечора до 5-ї ранку – це прояви боротьби на місцевому рівні з «попівським мракобіссям».

Широким фронтом антирелігійна кампанія розгорнулася на сторінках періодичного видання «Молодий комунар», органу обкому ЛКСМУ, перший номер якого вийшов друком  1 липня 1960 року. Тут розміщувалися і статті з безапеляційними заголовками «В тенетах мракобісся», «Сміливо рвіть релігійні кайдани», «Проти релігійного дурману», «Де ж були друзі?», і сповіді колишніх священиків, які добровільно відійшли від свого служіння, вважаючи, що «місія священика нині – це місія блазня, який розважає людей з відсталими смаками». Цей інформаційний масив був направлений на перевиховання та недопущення проникнення віри в Бога до свідомості будівників комунізму. Авторами публікацій, що регулярно з’являлися на шпальтах видання для молоді, виступали пропагандисти, атеїсти, номенклатурні працівники обкому, міськкомів партії та комсомолу.

Зі згущенням фарб, оприлюдненням імен тих, хто потрапив в тенета «мракобісся», розгорталася боротьба за майбутнє свідоме життя молоді. Церковники «…запустили зміїне жало в серце дівчини, брудними пазурами схопили жертву і не відпускають, давлять. Вони позбавили Валю радості земного життя, щастя, творчої праці. Єдина втіха для неї – читання псалмів, моління до нестями, до запаморочення», – так описувала одна із статей драматичне життя 20-річної мешканки Новгородківського району.

Нерідко в цій боротьбі використовувався метод колективного виховання. На одному з вечорів для молоді в Олександрійському міському будинку культури, як повідомляла газета, куди запросили вчителя хімії розвінчувати «попівські байки», юнак відкрито висловився, що вірить у чудо, яке не під силу смертним людям. «Хорошу відсіч дали йому виступаючі. Молодь розуміє, що релігія – це вигадки», – підсумовує свій допис «Проти релігійного дурману», присвяченому зазначеній події, інструктор Олександрійського міськкому комсомолу. Колгоспна доярка, колишня віруюча з Маловисківського району, розповідає про своє повернення до нормального життя: брат-моряк, комсомолець, серйозно поговорив з нею, передав їхню розмову секретарю колгоспної комсомольської організації, а останній описав цю історію в статті «Обминайте «храми святі».

Секретар Кіровоградського обкому ЛКСМУ в середині 1961 року звітував, що за віруючими закріплені молоді вчителі, агітатори, пропагандисти, які мали неухильно проводити атеїстичне виховання. З цією метою проводилася клубна та індивідуальна робота, до якої готували «бесідників-атеїстів». Міські комітети партії зобов’язували ради пенсіонерів, членів квартальних комітетів забезпечувати якомога більшу кількість віруючих для проведення ідейно вивірених, антирелігійних заходів. Такі словосполучення, як кімната атеїста, куточок атеїста, школа атеїзму, не поодиноко використовувалися в документах партійних та радянських органів. Про рівень атеїстичного виховання періодично надавалася інформація до відділів народної освіти та культури Кіровоградської обласної ради.

Хоча держава «віддалила» від себе церкву, все ж грубо втручалася в її діяльність, що призвело до втрати певних моральних орієнтирів, матеріальних цінностей (закриття, залишення без приміщень церков, монастирів, знищення артефактів), створення негативного образу священнослужителів, вірян, розвитку нігілізму. Але, як свідчить історія, попри тиск, диктат влади та партії, як панівної сили, що порушували громадянські права радянських людей, віру та намагання сповідувати заповіді Христові не вдалося побороти. І слова «Отче наш…» залишилися в людських серцях та думках.

Лариса ПАСІЧНИК, головний спеціаліст Держархіву області

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here