У мене в кімнаті висить картина «Вічність». Назва дещо банальна і народилася лише для того, щоб якось позначити полотно. Але коли відштовхуватися від неї, то цілком можна погодитися з варіантом «Вічне». Полотно – не багатослівне. Тихий засніжений куточок (писалося в Седнєві), крізь дерева проглядає дзвіниця старої церкви. Зліва – наполовину присипаний снігом надмогильний хрест, на передньому плані – кучугури снігу з відблисками проміння невидимого місяця. А над усім цим темно-голубе небо, в якому зависли великі зорі. Тиша, спокій…
Картину мені подарував після однієї з виставок її автор Андрій Надєждін. Здавалося б, звичайний, майже монохромний етюд із нескінченного ряду «Чи знаєте ви українську ніч?». Та коли вдивляюся в нього, починаю пройматися відчуттям чогось величного, безкінечного, неосяжного, справді вічного, маленькою частинкою якого є і ти сам. Таке буває, коли глухої ночі посеред степу піднімеш очі до всіяного зорями неба.
Розуміння космологічної сутності сущого – чи не головна ознака робіт Надєждіна-молодшого. Так часто називають Андрія Михайловича на відміну від Надєждіна-старшого, народного художника України Михайла Володимировича. Андрієві поталанило народитися в сім’ї художника. Хоча, що таке поталанило? Адже життя часто підтверджує істину, що на дітях талановитих людей природа відпочиває. В даному випадку вона передумала. Сім’я Надєждіна-старшого, батька кіровоградського андеграунду і одного з найбільших його послідовників в Україні, дала Андрію найперше успадковане відчуття авторської свободи, права митця самому творити себе і обирати собі кумирів. Серед художніх зразків, на яких формувався А.Надєждін – мистецтво Середньовіччя і барокко, живопис початку двадцятого століття, полотна академіка Миколи Жука (зокрема, як мені здається, його «Біле і чорне»), монументальна спадщина бойчукістів, революційна пластика Олександра Архипенка, народна картина й національна кераміка, іконопис, зокрема іконостас Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні. Від кожного з них Надєждін взяв щось для себе, але це не призвело до еклектики, оскільки він переймався не стільки формою, скільки основами, осмислюючи і переосмислюючи їх.
Що ж до космології, то вона входила у життя художника з українським фольклором, коли дід розповідав казки і легенди, бабуся співала народних пісень, а з-під рушника у дідовій хаті на околичній Некрасівці обласного Кіровограда виглядав загадковий «Козак Мамай». Пізніше художник познайомився з усіма можливими «Мамаями» в музеях – Українського мистецтва, імені Дмитра Яворницького, Івана Гончара, з їх різними тлумаченнями і розтлумаченнями, з чудернацькими надписами – від «Коли трапиться кому у степах бувати, то той може прізвище моє угадати» до «Як не горілку п’є, то ляха б’є…».
 |
 |
 |
 |
Потім була філософія Сковороди, національна демонологія і Біблія та Христові притчі, серйозна зацікавленість українською звичаєвістю та обрядовістю. Звідти його улюблений персонаж – Кіт: то незворушний спостерігач, то хвостатий любомудр, то порубіжник поміж двох світів. Він присутній на багатьох полотнах художника. У картині «Ходить сон коло вікон» охороняє затишок і домашнє тепло, у «Зеленій неділі» символізує магію свята, у «Ряджених» являє собою щось більше, ніж обрядова маска. Надєждін взагалі дає широкий простір глядачеві для асоціацій і тлумачень. Під час Помаранчевої революції люди перебували у стані ейфорії, і тільки його Кіт не виявляв бурхливого ентузіазму. Полотно, присвячене тим подіям, супроводжують віршовані рядки автора: «Мій Красний ангел, нам ще рано повертатись. На нас чекають дивнії діла…». Художник часто доповнює зображення словом, віршовані рядки на полотні називає «словотворами» і пояснює: «У мене є багато віршованих рядків, які я вкладаю в живописні твори. Я люблю синтез різних мистецтв. Це своєрідний театр. Для мене живопис не є кінцевим результатом. Для мене він, перш за все, фарба, з допомогою якої я можу творити різні речі разом ще з якимись речами. Це не поезія, а своєрідна творчість словами. Вона так само образна, як і живопис».
Традиція поєднувати зображення і слово йде від того ж «Козака Мамая», зображення котрого часто супроводжувалися віршованими рядками. Легендарний образ козака-захисника народу Андрій Михайлович використав під час написання посмертного портрета знаного літературознавця, фактичного першовідкривача українському читачеві поезії Євгена Маланюка, нашого земляка Леоніда Куценка після його трагічної загибелі. В картині є і ангел, і нечиста сила, є символ смерті. І серед усього цього реального й ілюзорного світу – Леонід Васильович з книгою в руках, віддалений від мирської суєти, у своїй головній іпостасі охоронця духовності нації..
Самого ж Маланюка, над портретом якого працював довго і важко, художник зобразив у динаміці його життя, боротьби і творчості. Картину супроводжують поетові рядки, присвячені рідній землі, яку він називав Степовою Елладою: «Повіє вітер з Понту. Скитський степ/ Прокинеться, зітхне, і буйна тирса/ Зеленим морем знов на нім зросте, /І побіжать зелені хвилі./ Ширша/ За синє море встане широчінь./ О земле вічна, ти – одна на світі!..». Про написання картини Андрій Михайлович розповідає: «Робота була довготривалою, картина переписувалася декілька разів. Центром композиції твору є портрет Євгена Маланюка основою образу якого стало фото поета американського періоду з трубкою в білому плащі, це як повернення поета на Батьківщину в сучасні степові простори Новоархангельська, де і нині шумить полин та квітують мальви. Зображений у верхньому куті картини хлопчина – це маленький Євген, що прочиняє двері запрошуючи нас до свого історичного і духовного кола, де є Іван Мазепа та козацька слава чорноморських походів, іонійська пам’ять грецької Аркадії та римської зброї. За спиною образу Євгена Маланюка два хрести, як месіанські символи віри. Біля чорного – зазналий поразки, але непереможений козак армії УНР, біля білого птиця Сирин – ознака долі, далі – червоний ангел, що сурмить у бойового рога, закликаючи на допомогу небо».
Зауважу, що Андрій Надєждін не тільки присвятив Маланюку одну з кращих своїх робіт, а й оформив книгу Куценка про нього «Dominus Маланюк – тло і постать» та книжку перекладів його поезій. Але я – про живопис. Процитовані вище слова художника не просто пояснюють зміст твору й ілюструють його складність та глибину. Вони ще й говорять, що для розуміння Надєждіна-молодшого слід щось та знати. Його творчість настільки пронизана історичними колізіями, забутими істинами, що проникнення в образне поле художника потребує інтелектуальних і емоційних зусиль. Характерна в цьому відношенні робота «Канівські мандри» («Канівська феєрія»), в котрій перед глядачем проходять віки, минувшина не тільки міста над Дніпром, не лише України, а у чомусь і роду людського. Автор супроводжує її словотвором «Повільно котиться Дніпро по неосяжному простору, несучи на своїх плечах тягар віків величний». Отой «тягар величний» і є усвідомленням історичності власного «Я» в контексті загальнолюдської історії.
Андрій Надєждін не часто звертається до сьогоденної тематики безпосередньо, його більше цікавлять загальнолюдські проблеми, ключ до розуміння яких він передає глядачеві подібно до чаші буття («З рук у руки»). Але художник і не мовчить, коли над його країною нависла смертельна загроза. На захоплення Криму він відгукнувся полотном «Дівчина і птах», на донбаські події – сповненою глибокого трагізму серією «Ангелів кулі не минають», на одній із картин якої зображено матір, котра на руках тримає тяжко пораненого сина («Перемир’я»). І з початком російської збройної агресії Надєждін повернувся до образу Мамая. Потужна постать козака вирізняється монументальністю. Він убраний у традиційну вишиванку, поверх якої одягнуто бронежилет, взутий у берці, в руках тримає зброю, його мужній вигляд вселяє віру у те, що народ обов’язково вистоїть. В ньому – непереборна сила.
При цьому самі роботи Надєждіна позбавлені будь-якої агресивності. Художник залишається послідовником Григорія Сковороди у його розумінні цінності життя і життєвих цінностей як таких. Ідеї «мандрівного філософа» наповнюють його полотна глибоко гуманістичним змістом. Пригадується наша давня розмова з Андрієм Михайловичем на виставці біля його картини «Спогад про Григорія Сковороду». Григорій Савович – це основа української філософії, говорив Надєждін. Він унікально поєднав православ’я і народне світобачення, знайшов форму для донесення їх людям. «Моєю картиною, – підкреслив художник, – поставлено питання, яке постійно ставив перед собою сам Сковорода: чи потрібен людський суд, коли є суд Божий? Ми до сьогодні перебуваємо у моральному, правовому розумінні на середньовічному рівні. А людство повинно жити за законами толерантності, адже на дворі вже двадцять перше століття». Зі зміною століть, толерантність, на жаль, не стає пріоритетною, визначальною. Звідси постійне звертання художника як до християнства («людина між добром і злом»), так і до народної традиції з її гуманістичним началом. Його творчість академік Олександр Федорук охарактеризував як «прагнення зрозуміти суть сучасних реалій через архаїку давно минулих часів, змережану психологією християнства».
Однією з характерних особливостей картин Андрія Надєждіна є їх насичена декоративність. Вона – рідна сестра народним розписам. Однак не як самодостатність жанру, а поліфонічна мова символів, кольорів та світла, де жоден штрих чи відблиск не є випадковим. У його празникових картинах («Яблучний Спас», «Зелена неділя», «Вербна неділя») – це народні орнаменти, квіти, дерева (часто тополі), в євангельських сюжетах – ще й Дерево життя, сонце і місяць, зорі, хрести, янголи. Кожна деталь займає своє місце, кожна з’явилась там не випадково, а згідно зі смисловою чи живописною необхідністю. Це і є гармонія.
Логіка полотен Андрія Михайловича менше всього ґрунтується на інтуїції, його роботи попередньо осмислені і зрежисовані. Нерідко він вдається до закінчених циклів – «Осінній світанок мого дитинства», «Євангельські роздуми», «Метаморфози сучасності», «Ангелів кулі не минають» та ін., за його словами, розкадровує тему на окремі епізоди. У багатьох випадках експериментує, вдаючись до несподіваних ракурсів та світло-колірних співвідношень, часом обмежуючись лаконічною мовою знаків, а то й упритул наближаючись до абстракції. Він пропонує глядачеві не готові рішення, а запрошує його у співавтори, пропонує не тільки дивитись картину, а й відчувати її – як класичну музику, вітер в обличчя, біль зірваної квітки
– Картина, – говорить художник, – це не полотно, не автор, не глядач. Це простір між автором і глядачем. Простір і час, враження і осмислення.
У цьому просторі пульсує глядацька думка, часто неоднозначна, а то й несподівана. У кожного своя. Взяти тих же «Ряджених». Різдв’яна тема нині дуже популярна у мистецьких колах. Її вирішують у декоративному, етнографічному, ілюстративному варіантах. На мою думку, «Ряджені» Андрія Надєждіна випадають із цього ряду, вони філософічні, не милують око, а насторожують, викликають питання: що це? Обряд? Портрет суспільства? Вчора, сьогодні, завтра? І що собою символізує чорний кіт над гуртом, такий схожий на булгаковського Бегемота? Знамення?..
Нашому сучаснику судилося жити в тісному переплетінні естетичних теорій, художніх напрямків, мистецьких ідей. Умовно кажучи, серед двох полюсів. Художник-реаліст допомагає побачити те, на що ми не звертали уваги чи ледь його помічали. Мистецтво, що вийшло з андеграунду, – відчути те, що нас не хвилювало раніше. «Прекрасне, добре, вічне» стало об’ємнішим і розгалуженішим. Воно розширює горизонти нашого сприйняття, народжує нові форми і нові смисли. А відтак – і нового глядача.
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
