БУВАЛЬЩИНИ ВІД ЛАУРЕАТА НОБЕЛЬСЬКОЇ ПРЕМІЇ

0
2048
views

Михайло Прудник – персона відома у журналістському та літературному середовищі. Навіть легендарна. З 1975 року працює в журналі «Перець» фейлетоністом, на посадах завідувача відділу культури, відповідального секретаря. З 2002 року — головний редактор видання. Член Національної спілки письменників України (1987), Спілки журналістів України (1979), член приймальної комісії НСПУ. Член журі Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири. Постійний учасник всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки». Лауреат багатьох премій.

Зустріч з ним відбулася у літературній вітальні у дні медіа-фестивалю «БуковельНатхнення». Свою розповідь Михайло Васильович почав зі старого анекдоту. Тобто це був…

Прелюд

– Стоїть чоловік на зупинці тролейбуса. Худющий, худий далі нікуди. Повз проходить жінка. Красива, пишна. А він, як кілок, піджак на ньому висить. Вона і каже: «Можна вас запросити хвилин на п’ять додому. Я тут живу через дорогу». Він одразу ожив, аж плечі розпрямились. «Якщо так просите, то пішли», – відповідає. Заходять, вона каже: «Роздягайтеся, я зараз». Той роздягнувся так швидко, як в армії не роздягався. Вона виходить, відчиняє двері в іншу кімнату, а там троє жовторотиків сидить. Жінка тут каже: «Діти, оце як не будете їсти манну кашу, будете такими худющими, як цей дядя».

Я до чого це веду. Телефонує Павло Кущ (журналіст, письменник. – Авт.),  дружина трубку взяла і чує: «Чи можете виступити у нас у кальянній (літературна вітальня проходила у залі, де зазвичай відпочивають за кальяном. – Авт.)»? Оце я прийшов, погодився, як отой чоловік, ще й людей своїх привів на кальян. І де ж він?

У нашому селі не було церкви. А у всіх порядних сім’ях дітей у 14 років привчали до сповіді. І от одна бабуся взяла свою онуку і повела у Бобрик, у сусіднє село. А там був такий хороший батюшка, який одпускав гріхи усім – і хто пив і хто не пив, і хто лаявся і хто не матюкався, і тим, хто у гречку стрибав… Підходить оця дівчинка, ну майже свята, і каже: «Батюшко, не знаю й з чого почати». Оце і я думаю: з чого ж почати.

Хоча, коли Павло Кущ сказав про книжку «Лауреат усіх премій», то я згадав ось таку бувальщину.

На декадах

Колись, як оце ми зараз у Буковель, раніше їздили письменники на різні декади – декада Грузії, декада Азербайджану… Так-от, поїхали письменники, закінчується декада, вручають грамоти. Секретар Спілки письменників Грузії бере аркуш і читає: «Юрий Збанацкий, Герой Советского Союза, партизан, автор партизанских рассказов награждается Почётной грамотой и кинжалом». Виходить Збанацький, вручають йому оце. Далі: «Платон Воронько, партизан, автор стихотворений… награждается Почётной грамотой и кинжалом». «Дмитро Луценко… ?… ничем не награждается?» – і дивиться на іншого секретаря. Той підбігає і каже: «Та переверніть же аркуш з іншого боку!». Перегортає: «А-а, да, Дмитро Луценко, фронтовик, автор (а тоді він випустив книжку “Не шуми, калинонько”), автор песни “Шумел камыш”». Тут народ як підхопився, бо ніхто ніколи не бачив автора пісні «Шумел камыш». Ні Збанацького, ні Платона Воронька, а його всі обступили і носили майже на руках.

От що значить, як назвати книжку. До речі, «Лауреат усіх премій» – це не я назвав так книжку. Прийшов у спілку, а це була третя спроба назвати. Запропонував одну назву, кажуть, та ні, це вже було. А коли побачили назву однойменної гуморески, все, більше міняти не будемо.

Ще трохи про письменників. Колись приїхали письменники на Сумщину, на чергову «декаду». Об’їздили майже усі села, міста. В останній день повечеряли нормально і пішли у готель «Україна», що біля базару. А що ж після тої вечері… Хочеться чогось більше. Піднялися на п’ятий поверх, і Олесь Іванович Жолдак, наш перчанин, каже: «У Олекси Яковича сьогодні день народження. Але він не поставить нам нічого». Потім показує, он на стіні картина із соняшниками. Тоді художники не продавали свої роботи на Андріївському узвозі. Тоді Художній фонд закуповував картини, які вішали у школах, готелях, медичних закладах. Тож він і каже: «Давайте подаруємо Олексі Яковичу таку картину». Знімають вони цю картину, а на тих «Соняшниках» тільки олії кілограмів п’ять, спускаються до Олекси Яковича, стукають у двері: «Олексо Якович, ми тебе любимо, вибач, що забули тебе привітати. Але ось вирішили подарувати тобі цю скромну картину».

Той розцвів: «Ну ви, хлопці… Ну здивували… Я зараз у буфет побіжу».

Ну і збігав. І випили, мабуть, за кожен соняшник. І розійшлися.

Вранці прокинулися і бігом в автобус. Сидять і ждуть. Коли дивляться, Олекса Якович іде і пре картину. Швейцар, як глянув, і очманів: «Шановні письменники, хороші ви митці, але для чого державне майно тирити!». А той спантеличено: «Я… я… як? Це ж подарунок. Учора увечері на день народження подарували». Швейцар: «А ви поверніть її. Бачите інвентарний номер?». Потім аж до самого Києва усі сиділи мовчки і не потикалися на очі Олекси Яковича.

Коли приходить зебра

В Ірпіні є будинок творчості. Приїздять туди письменники, пишуть книжки. А якщо не пишуть, сидять п’ють каву і… до кави. Десь так влітку, бо спекотно було, один дуже гарний письменник, а перед цим він премію одержав і всі добряче погуляли, приходить і каже: «Так, хлопці, все. Я зав’язую. Я вже не можу, бо мені вже зелені чортики ввижаються. Чи це мені пороблено?». А один і каже: «Ні, то не пороблено. Якщо чортики, то чепуха. Якщо зебри, ото вже так!». Гаразд, випили на останнє, розійшлися.

А в Ірпіні був такий білий коник, яким возили харчі до їдальні. Його усі годували, він їв з рук, зазирав у вікна, хліб брав. Ну і хлопці у того коника смуги понамальовували. Ідуть вранці у їдальню, стукають письменнику у шибку: «Пішли їсти, пора вже». Та й пішли собі. А наш класик жив в окремому будиночку. Відчиняє вікно (а як хтось відкриває, конячка прибігає, думає, що її погодують), дивиться – зебра. Зебра! Він у двері, а зебра заходить у двері. Той кругом столу обійшов, а зебра за ним. Він бігом у їдальню. Каже: «Хлопці, всьо! От тепер уже точно не буду пити. Зебра приходила!».

Ось так, буває, немилосердно жартують наші письменники.

Страшне перо не в гусака

Колись у «Перці» ми зробили таку промовисту рубрику. І не тільки для того, щоб люди сміялися, а для того, щоб люди любили рідну мову, слідкували за мовою, бачили, як незнання мови може привести до якихось курйозів. Адже буває ось так.

Їхав я нещодавно в електричці. Іде поміж сидіннями бабуся. На грудях у неї табличка «ПРОДАЮ СЕМЕНА». Я одразу згадав пісню «Ой, там на товчку, на базарі, жінки чоловіків продавали». Думаю: Господи, творчість творчістю, а воно, може, й справді таке є. Питаю: «Що ж вам таке дід зробив, що ви його продаєте?». Вона уважно подивилася на мене і відповідає: «Ну, ви ж наче образований чоловік. Що ви не понімаєте – продаю сємєна!». Отже, буває такий ситуаційний гумор, який не треба і придумувати.

У цій рубриці багато було чого – курйозного і некурйозного. Наприклад, ось таке оголошення: «Продається піаніно “Орфей”, б/у, на кришці невелика тріщина від сокири».

З правил для батьків у дитячому садочку: «Не можна забирати дитину у нетверезому стані». З реклами: «Вікна і двері з кращих будинків Європи».  Або: «Вітчизняні яблука з Польщі».

Про Нобельську премію

Є у Рівненській області у Зарічненському районі озеро Нобель. А на березі цієї перлини Полісся село з такою ж назвою. Нобель є одним із найстаріших населених пунктів Зарічненщини. Вперше село згадується в Літописі Руському ще під 1158-м роком.

Так-от, років п’ятнадцять тому приїхали туди письменники. Сіли на бережку, половили рибу, випили по чарці, а один і каже: «А чому б не створити таку Нобельську премію, премію для гумористів?». Усі погодилися… Павло Глазовий був її лауреатом і Анатолій Паламаренко, і Євген Дудар, і дійшла черга до мене у 2011 році. Хоча я довго відмовлявся. І правильно робив. Бо ця місцина майже біля кордону з Білорусією. Ні, правильно, що погодився, бо якби пізніше, я б туди не доїхав – там такі дороги, що треба танком їхати. Якби старшим був, то розсипався б по дорозі. Але прекрасно, що така премія є. Та якби ми були повороткіші й прудкіші, треба було краще розкрутити її. Назва гарна, приваблива. Дивись, і дорогу б гарну зробили. Та головне: люди там прекрасні й природа там прекрасна. Ну й лауреати не менш прекрасні.

Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here