Під такою назвою у Кіровоградському обласному художньому музеї напередодні Дня гідності та свободи почала роботу виставка фотографа Івана Лисюка.
Дивитись на ці світлини без сліз усе ще неможливо – надто сильно закарбувалися у пам’ять ті героїчні та трагічні події, надто сильний біль втрат ятрить серце.
Сам митець розповідає про історію цієї фотохроніки так: почав фотографувати 26 листопада 2013 року: «Я пішов туди не з першого дня, було важко повірити, що події 2004 року можуть повторитись, я боявся, що це імітації і маніпуляції. Але відтоді, як я потрапив на Майдан, побачив людей, поговорив з ними, майже щодень почав туди ходити і фотографувати. Було те саме відчуття, що і в 2004-му – що це справжнє, що люди тут від чистого серця, що тут твориться історія. Щодень я робив по 10-20 фотокадрів. Зі всієї підбірки майданівських фото 2013-2014 років я відібрав 132 світлини, потім із них 76, потім 56 і вже з великими ваганнями 38, які і ввійшли у фотовиставку. Щодня відбувались події, які проаналізувати по важливості просто неможливо, адже скрізь на світлинах люди, їх історії і емоції».
Довідково: Іван Лисюк – член Національної спілки фотохудожників України, київський фотограф із більш ніж 10-річним досвідом роботи. Працює у жанрах репортажу та студійного фото, має 11 персональних фотовиставок.
Автор також відверто розповів про найскладніші моменти зйомок: коли було дійсно страшно, коли дивом не потрапив у штурмову лавину, коли захищався від водометів за допомогою… кількох пакетів.
«11 грудня 2013 року після 12 години ночі по телевізору показали кадри, що готується штурм Майдану. Я поїхав туди; пам’ятаю, ішлося про можливе використання водометів, то я на цей випадок влаштував собі імпровізований захист із двох пакетів під верхній одяг».
«18 лютого 2014 року Віталій Захарченко, тодішній голова МВС, оголосив по телебаченню, що сьогодні ввечері на Майдані буде проведена так звана антитерористична операція, тому всі, хто не є терористами, хай залишать Майдан. Метро того дня не працювало, довелось іти пішки. Тротуари вулиці Артема, що іде до Майдану, були заповнені – з одного боку людська ріка рухалась з Майдану, з іншого – на Майдан. От тоді було дійсно страшно. І це було видно по обличчях людей – неспокій і разом із тим рішучість усе одно залишатись тут. Я знімав це, і сьогоднішні фото опинились серед моїх найсильніших».
«Один із великих фотографів-репортажників колись казав: завдання фотографа – не лише зробити кадр, але й потім доставити його куди треба. Потім я часто згадував цей вислів – з’ясувалося, що буквально через двадцять хвилин після того, як я залишив Майдан, почався штурм. Наступного дня транспорт у місті майже не ходив, кияни несли на Майдан хто що міг – шини, продукти, одяг. На самому Майдані було дуже людно, купи продуктів біля польових кухонь, кияни розбирали бруківку та складали біля барикад. А над Майданом – чорний дим піднімався із будинку профсоюзів, що горів цієї ночі. Наступного разу я був там уже 21-го, коли Янукович утік і на Майдані згадували загиблих. Як зараз пам’ятаю: усюди – квіти і свічки…»
