ІГОР ЖУК: «Я ДУЖЕ ХОТІВ СТАТИ КОСМОНАВТОМ»

0
318
views

Минулої суботи на запрошення клубу авторської пісні та поезії «Байгород» у Кропивницькому виступив з концертом відомий український бард, поет-пісняр, театральний та кінодраматург Ігор Жук.

– Ігоре Теодоровичу, розкажіть, будь ласка, хто ваші батьки, де і в яких умовах пройшло ваше дитинство?

– Умови були традиційно сільські для Львівської області, бо народився я у маленькому селі  Руда-Сілецька. Батьки мої – сільські вчителі. Батько Теодор Несторович – вчитель математики, мама Марія Василівна – вчителька початкових класів. Власне, мама була моєю першою вчителькою. Але першим вчителем музики був батько. Він у своєму дитинстві грав у церковному оркестрі на мандоліні, то й мене навчив. Потім я спробував ще купу різних інструментів. Потім мені купили акордеон – то був такий красивий інструмент, що не можна було не грати – і він мене взагалі затяг до музики.

– Як відомо, ви навчалися у Львівському державному університеті імені Франка. Чому ви обрали саме фах фізика, ви ж за натурою, схоже, лірик?

– Школу я закінчив у 15 років. Як і багато хлопців того часу, я дуже хотів стати космонавтом. В останніх класах школи наша вчителька фізики й астрономії на уроках астрономії лишала мене з класом, щоб замість неї проводив заняття. Тоді я вже розумівся на телескопах, зірках і сузір’ях, був фанатом того всього. Астрономів готували на той час в Одесі, Києві та Харкові. Але далі Львова батьки мене пускати боялися. Довелося вступити на фізичний факультет. На третьому курсі мені дозволили індивідуальний план навчання при Львівській обсерваторії за спеціальністю астрономія. То я закінчив університет з подвійною спеціальністю: фізик і астроном. До речі, кафедрою теоретичної фізики, яку я закінчив, завідував Ігор Рафаїлович Юхновський. Він мене і послав вчитися далі: у Києві якраз створився інститут теоретичної фізики, де був відділ релятивістської астрофізики і гравітації. Для України то був фактично новий напрямок науки. Там я і закінчив аспірантуру.

– Отже, романтична мрія привела вас в поле діяльності серйозних і точних наук. А коли ж ви вперше вийшли на публіку з гітарою і з якими піснями?

– Зараз важко згадати… Напевно, ще студентом. У нашому райцентрі була команда зі спортивного туризму і на обласні змаганнях мене обов’язково брали для конкурсу пісні, знаючи, що я пишу сентиментально-філософські й романтичні пісні. Тож перші публічні виступи були на різних туристичних змаганнях і зльотах.

Потім, коли вже вчився в аспірантурі, відкрив для себе київський клуб авторської пісні «Арсенал» при Будинку культури заводу «Арсенал». Там я потрапив на концерт відомого київського автора Володимира Каденка, з яким ми відтоді потоваришували. У мене тоді ще був комплекс, буцімто я погано граю на гітарі, власне, тому що вона семиструнна, а барди-шестиструнники так жваво вигравали… А коли придивився, побачив, що він віртуозно грає на семи, і зрозумів, що не у кількості струн справа. Володя Каденко став одним з тих, хто мене вперше вивів у той великий бардівський світ. Я почав співати перед вибагливою публікою.

– І починали ви саме з власних пісень чи паралельно співали й інші?

– В основному зі своїх. Але, звичайно, вивчав й інші…

– У вас доволі пісень російською та українською. А починали ви писати якою мовою?

– Перші вірші, ще не пісні, які написав у школі, були українською. Потім, коли відкрив для себе бардівську пісню, а то були пісні Висоцького, Окуджави, Галича, пройшов школу російськомовної пісні. Цілком природно, що у мене з’явилися пісні російською. Їх, напевно, навіть більше. Останнім часом, звісно, пишу українською. Але думаю, вірші самі собі обирають мову. Дещо у мене навіть польською написалося.

– Польською володієте досконало?

– Досить вільно. Бо жити на Львівщині, цікавитися книжками і не володіти польською практично неможливо. Тому що все, що у радянські часи можна було купити цікавого у книгарні «Дружба», виходило польською мовою. Навіть «Майстра і Маргариту» я перший раз прочитав польською. Мені навіть деякий час здавалося, що польський варіант кращий, бо він справив перше яскраве враження.

Хто вплинув на формування ваших літературних смаків?

– Мені пощастило з вчителями літератури, саме російської мови і літератури. Це були особливі люди, цікаві особистості. Вони й вплинули на становлення моїх смаків, в основному в поезії. Пізніше, коли вже мешкав у Києві, а це 1970-ті роки, натрапив на перші збірки Ліни Костенко. Це було, як спалах.

– Ви називаєте себе учнем Булата Окуджави. Коли ви вперше з ним познайомилися?

– Особисто у 1986 році в Саратові на першому Всесоюзному фестивалі авторської пісні. Тоді туди з’їхалися найвідоміші барди, бо у Москві побоялися його проводити. Там було поважне журі, яке очолював Булат Шалвович. А ми, «нова генерація», як потім нас назвали, з тремтячими колінами стояли за сценою. Мене першим виштовхали туди, бо всі побоювалися і не бажали бути першим. А коли я сказав організаторам «Давайте вже самі визначайте й випускайте когось»,  мені відповіли: «Ось ти і підеш». За регламентом, треба було виконати одну пісню, дуже багато претендентів було. Я проспівав свою пісню з переляканим виглядом, на що Булат Окуджава зазначив: «Я пропоную в окремих випадках дозволити автору проспівати ще». Я заспівав контрастно іншу річ. І виявилося, що став лауреатом зі спецпризом за кращу поезію.

Тоді у кулуарах з Окуджавою вдалося перекинутися лише кількома словами. Потім був концерт лауреатів у Москві у знаменитій «Горбушці», це Будинок культури імені Горбунова. Там ми побачилися вдруге. Таке враження, що він хотів про щось серйозно поговорити, а тут Боря Бурда потягнув мене знайомитися з Олександром Дуловим, теж цікавим автором пісень. Так і не вдалося гарно поспілкуватися. Та це не має особливого значення, тому що основними моїми вчителями були пісні Окуджави.

– Ви у якості голови чи почесного члена журі давно буваєте на багатьох фестивалях авторської пісні. Ваша оцінка цього пісенного руху, в якому він стані нині?

– Після розпаду Радянського Союзу був певний період, коли вважалося, що авторська пісня вже втрачає свою актуальність і відмирає. Насправді то був період перегрупування аудиторії і, можливо, перегрупування в самій авторській пісні якихось цінностей. Адже у час боротьби з тоталітарним режимом на першому місці була громадянська позиція. Тому й ганяли, тому й по лісах фестивалі таємні відбувалися. На тій тематиці виросли дуже потужні автори. Але потім тим авторам не вистачало самого факту боротьби. А от коли журналісти стали актуальнішими за найсміливіших бардів, здалося, що авторська пісня відмирає. Насправді ні. Просто на перший план почали виходити художні цінності, висока поезія, хоча громадянську позицію ніхто не знімав з порядку денного. Але з’явився критичний момент для авторів, найсильнішим місцем яких була громадянська сміливість, а все решта шкультигало.

Поступово той період утрясання і розставляння усього по поличках минув, і виявилося, що для авторської пісні є дуже багато роботи. І у тій же громадянській поезії, і в естетиці, бо там теж повинна бути громадянська позиція, інакше бездушна й бездомна попса почне витісняти все. Треба мати альтернативу, причому таку, яка була б зрозуміла широким масам людей. Тим часом у авторської пісні відкрилося не те щоб друге дихання, швидше, почався новий виток розвитку. Фестивалі відбуваються. Загалом від десяти до двадцяти на рік. І досить багатолюдні. Не така шалена популярність, як колись, коли зали тріщали, але… Один з найкращих і найпотужніших фестивалів в Україні – Сумський фестиваль «Булат». Він проходить кожної весни у квітні. Цього року відбувся 30-й ювілейний. І він досі не скаржиться ні на брак публіки, ні на брак учасників, ні на їхній рівень.

З’явилася ще й така особливість, як комерціалізація. Від цього нікуди не дінешся, бо за зали треба платити.

– То що, у Києві зовсім зникла можливість почути якісь безкоштовні чи благодійні концерти?

– Ні. У нас у Києві, наприклад, є клуб «Співуча родина» та клуб шанувальників романсу, що працюють у Будинку вчителя. Там кожного місяця по середах проводили безкоштовні концерти, у тому числі й бардівські. Зал на 500 з гаком місць завжди був заповнений. Нині там ведеться реконструкція. Тепер естафету взяло товариство «Знання». Найближчим часом, а саме 18 грудня, там у нас з дружиною буде черговий спільний творчий вечір теж з вільним входом.

– Хто з молодих авторів-виконавців нині виділяється своїм талантом?

– У нас в Україні? Важко сказати. Тому що я їх пам’ятаю ще з школярського віку. Це, наприклад, наші київські автори Денис Голубицький, Сергій Мартинюк, Інна Труфанова, Наталія Тихонова з Полтави. Нині вони вже досить дорослі автори. На фестивалях ми кожного року бачимо молодих і перспективних авторів. Знаю точно, що резерв є, потенціал нарощується, естафета передається. Ті прізвища ми ще будемо чути. Бачу точно, що вони вже інші. Для найстаршого покоління вони можуть здаватися трохи попсовими або занадто близько до року. Хоча попса дуже мало проникає в авторську пісню, але потрапляє. І проникає, коли автору дуже хочеться сподобатись публіці. Це такий паразитивний напрямок. А рок трохи впливає на форму, трохи на образний ряд. Як на мене, він є позитивним, адже осучаснює авторську пісню, надає якихось особливостей, надає нові шляхи розвитку.

– Ви часто виступаєте за кордоном, наприклад, у США, Ізраїлі, Канаді. Яка там публіка у порівнянні з нашою? Чи є у неї якісь відмінності, свої запити?

– Так, там є два великі пласти публіки. По-перше, колишня радянська маса шанувальників авторської пісні. Вони консервативні, вони проводять свої фестивалі, які дуже схожі на ті, що відбувалися за радянських часів. Але чому? Тому що вони опинилися за кордоном ще у той час. Вони шукали вільнодумство, не в змозі витерпіти тієї тоталітарності. Вони виїжджали не стільки заради грошей, скільки заради волі душі. Та публіка здебільшого досить цікава і досить глибока. Як правило, вона російськомовна, але досить велика частина з неї вихідці з України, які прекрасно знають мову, і самі просять, щоб співали українською. По-друге, є наша класична українська діаспора, що складається вже з п’яти хвиль. Це інше середовище.

Специфіка російськомовної аудиторії – концерти невеличкі, але їх багато, бо у кожному містечку є свій осередок шанувальників. На концерт збирається від тридцяти до п’ятдесяти осіб, частіше у своїх помешканнях, тому атмосфера там фактично дружня, домашня. Це стосується США та Ізраїлю. А от українська діаспора в Канаді, як правило, організовує великі концерти у великих залах. Там все за правилами, оренда залу, офіційні квитки, податки. Українська публіка законослухняна.

– Перепрошую, не встиг дослідити, чи є у вас видані поетичні збірки?

– З усього, як-то кажуть, добре виданого є лише одна. Вона має назву «Вавилон» і видана чотирма мовами – українською, російською, польською і німецькою. В її основі біблійний цикл пісень.

– За тематикою і жанрами ваші пісні складаються з філософських, ліричних і гумористичних, чи не так?

– Є й історичні, драматичні, патріотичні… Але буває так: намагаєшся писати і просувати пісні з глибоким змістом, та раптом напишеш якусь дурничку – вона увесь світ швидко облетить. У мене вже зібралась ціла колекція кліпів з Інету, зроблених у різних країнах, на одну мою маленьку пісеньку «Без сала мучусь». Я написав її для розминки, за п’ять хвилин, коли перекладав «Бесаме мучо» українською.

– Ви не вперше у Кропивницькому. Як ви сприймаєте образ нашого міста?

– У мене таке враження, що колись давно, коли місто називалося Кіровоградом, я сюди вже приїздив. Але навіть не пам’ятаю, з якого приводу. Я дуже погано пам’ятаю той образ, але бачу, що з того часу всі міста в Україні змінилися, кожне місто причепурюється. А от коли ми з Ірен (Ірен Роздобудько, дружина Ігоря Жука. – Авт.) були тут, придивилися, роздивилися і нам дуже сподобалося, як місто нині виглядає.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here