21 листопада в багатьох містах України відзначали одне з нових, але знакових свят в історії держави – День Гідності та Свободи.
На Площі Героїв Майдану у Кропивницькому зібрались містяни, яким небайдужі події шостирічної давнини, пам’ять про Небесну сотню та доля країни.
В неформальній обстановці присутні згадали про те, як зароджувався протестний рух у 2013 році, про агресію Росії на сході та в Криму, про втрати кращих синів і дочок на Майдані та у російсько-український війні.
Активісти повідомили, що біля міської ради Кропивницького замайорів прапор кримських татар на підтримку народу, який має Гідність, але втратив Свободу.
Для усіх українців важливо залишатись нацією вільних і незалежних людей, про це повинна пам’ятати будь-яка влада!
НС
Я пам’ятаю той день…
Я хотів би, щоб цього Дня не було. Ні, я не проти свободи і гідності 
українців.Але як і «гармонія світу не варта сльозинки замученої дитини», так і найшляхетніше свято не варто загибелі однієї людини. А обидві революції коштували нам сотні життів… Тож це свято зі сльозами на очах.
При всій гарячій крові французів, під час взяття Бастилії в дні Великої французької революції не загинула жодна людина. Це вже потім повісили кількох офіцерів. А скільки українських життів віддано на вулицях Києва в революційні дні, а не взято було нічого і навіть потім не зруйновано…
І ось що придумати до цього не свята, Дня? Бо прочитав програму заходів і побачив, що, незважаючи на всю його вільну сутність, відзначатися він буде за лекалами однієї з найбільш не вільних країн, тієї, з якої ми вийшли. Покладання квітів до пам’ятної дошки Віктора Чміленка, а потім урочистий мітинг на площі. Хай вибачить мені бог і світла пам’ять Віктора Івановича, але заміни його ім’я на Володимира Леніна або визволителів від німецько-фашистських загарбників, і вийде абсолютно точний сценарій будь-якого радянського свята, хіба що без демонстрації, – 23 лютого, день народження комсомолу тощо. Але ж можна відзначити якось по-іншому?
Зробити фотовиставку місцевих тогочасних подій, видати книгу про них, організувати концерт з пісень, народжених в АТО, випустити в небо символічну сотню голубів… Але ні. Будемо слухати на мітингу тих, хто, швидше за все, не був на Майдані ні в 2004-му, ні в 2013-2014-му. А квіти люди самі покладуть куди треба, повірте.
Таке наше свято свободи і гідності унікальне в світі. Хіба що на Кубі відзначають День свободи, це коли революціонери спробували штурмувати казарми Монкада, їх перебили, і Фіделя Кастро запроторили до буцегарні. Але ми про своє. Знову зазвучали голоси «навіщо потрібні були ці майдани, від них одні біди». Кажуть так переважно ті, хто «втомився від війни». Так усі втомилися. І майданів більше ніхто не хоче. Та ми, пам’ятаючи про майдани, продовжуємо по краплі вичавлювати з себе раба. Немає нічого ціннішого за свободу – щоб це втовкмачити в мізки, скажімо, 73 відсотків, і потрібні були революції. Не було б їх, хтозна, можливо, зараз пів України тулилася б в таборах для біженців на задвірках Європи, а друга половина спостерігала стрімке скочування колись демократичної держави в Північну Корею. Хоча, може бути, все було б і не так похмуро.
Але історія не знає умовного способу. І ми ж з вами знаємо, що все було не дарма. І в цей день згадаємо всіх, хто склав голову за СВОБОДУ, і спокійно та чесно подивимося в очі дітям і внукам, і вийдемо на наш місцевий майдан не на офіційний мітинг, а за покликом душі. І це чудово. З Днем.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
