УЧЕНЬ СУХОМЛИНСЬКОГО

0
162
views

Варто лише дивуватися, що головний аграрник Кіровоградщини кількох минулих десятиліть Віктор Щербина, який народився у славнозвісному селищі міського типу Павлиші, не став поетом.

Адже Павлиш, заснований козацьким отаманом Бутом ще на початку 17-го століття, через який під час визвольного походу проходив зі своїм селянсько-козацьким військом Богдан Хмельницький в 1648 році, давно став пісенним козацьким краєм. Незрівнянно примножилась слава Павлиша в наші часи.

Ще до того, як він став світовою педагогічною Меккою, лунала пісня павлиського поета Івана Шевченка «Гарно, гарно серед степу», яка стала ніби селянським гімном. Будинок поета часто відвідувала молодь з Кіровограда, Полтави, Кременчука…

А влітку 1957-го відвідав селище і відомий хрестоматійний поет Павло Тичина і на згадку про своє перебування написав вірш «В гостях у пісняра Івана». Знайомий був зі знаменитим піснярем і молодий Щербина. Та й навчався в Павлиській школі Віктор одночасно з поетами Володимиром Базилевським і Віктором Тереном. Перший з них став лауреатом державної премії ім. Т.Г.Шевченка, а Терен – депутатом Верховної Ради України кількох скликань.

Директор школи любив творчу молодь, даючи обдарованим юнакам і дівчатам журналістські вправи на теми, пройняті ідеями гуманізму, дружби і колективізму. На той час, а це була перша половина 50-х років, В.О. Сухомлинський вже був кандидатом педагогічних наук і відомою людиною в країні та за її межами своїми численними статтями і книгами. Він невтомно опрацьовував для публікацій кращі твори своїх вихованців в багатьох газетах і журналах, не нехтуючи і своєю районкою. Серед обдарованих його випускників був і Віктор Щербина, якому найкраще вдавалися твори на комсомольські і сільськогосподарські теми. Іменитий наставник підтримував нахил учнів і до хліборобської справи. Тому й не дивно, що частина його випускників 1956 року, серед яких був і Віктор Щербина, разом з атестатом зрілості одержала посвідчення механізаторів і стала працювати в рідному колгоспі «Комінтерн». Безумовно, серед товаришів Віктора були і такі, для яких механізаторською справою закривалися подальші горизонти життя. Але він слідував настановам Василя Олександровича, адресованих безпосередньо йому під час обговорення теми про майбутню професію.

Віктор Щербина (у верхньому ряду другий ліворуч) у шкільні роки

Це добре, що тобі подобається механізаторська справа, – говорив Сухомлинський, – але не можна так звужувати погляди на своє майбуття. Наскільки я знаю тебе, Вікторе, в тебе почуття значно ширші і глибші: ти любиш землю і людей, що її обробляють. Так, що, сівши на трактор, не забувай про вуз, після якого ти більше користі принесеш людям…

Цих слів Щербина не забував усі два роки, працюючи механізатором і дивуючи батьків і друзів тим, що майже щовечора не поспішав до будинку культури, а сідав за книжки. І яка це тільки радість була коли він «замахнувся» на саму Київську академію сільськогосподарських наук і вступив! З першого разу! А далі – п’ять незабутніх студентських років і диплом вченого агронома.

«Академік» Віктор Щербина повернувся до рідної землі в Павлиш агрономом в той же колгосп «Комінтерн» і справно взявся за роботу.

Та довго йому працювати не довелось.

Не встиг 24-річний юнак звикнути до того, що тепер його в господарстві, та й в усьому селищі величають Віктором Михайловичем, як через деякий час знову став Віктором. Бо хіба міг обком комсомолу пропустити таку «кадру» з вищою освітою (та ще сільськогосподарською!), не залучивши в свої штатні ряди? Тим більше, що Віктор колишній випускник школи Сухомлинського і ще, будучи учнем, писав про комсомольську діяльність! І став «академік» інструктором Кіровоградського обкому комсомолу. Робота йому ніби й подобалась частими роз’їздами по області і знайомством з новими для себе районами, господарствами і людьми, що знадобилося йому в майбутньому через добрий десяток, а то й півтора років. А поки що його тягнуло до роботи по спеціальності, до рідної землі. І, кривлячи серцем, очільник обкому комсомолу Олександр Гайдамака відпустив Віктора в Павлиш, говорячи на прощання:

Я розумію, Вітю, твою тягу до набутої професії, та й молода дружина… Але давай домовимось, що ми прощаємось ненадовго.

І от молодий фахівець знову в «Коінтерні», але на цей раз уже головним агрономом. А це означає, що він по суті хазяїн в господарстві, бо всі трактори в його підпорядкуванні, а урожай, як відомо навіть дітям, всьому голова, бо це і хліб державі та людям, і корми.

Все виходило як слід в молодого вченого агронома, який знову став Віктором Михайловичем, але… ненадовго. Цього разу успішного виробничника і члена обкому комсомолу надовго обирають секретарем міськкому комсомолу новоспорудженого міста «Кремгес», яке в подальшому назвали Світловодськом. Це була, що й говорити, гідна посада та ще й з перспективою. Світловодськ був тією перлиною області, яку відвідували керівники країни, численні іноземні гості, не кажучі вже про артистів, письменників і армію журналістів. Авжеж! В цьому місті на Дніпрі розміщена ціла низка режимних підприємств і деякі з них єдині в країні. А щодо гіганта залізобетонних виробів, то його послугами користувалось навіть зарубіжжя. Тому й не дивно, що перший секретар Світловодського міськкому комсомолу в 1967 році був затверджений інструктором відділу ЦК ЛКСМУ. Це була відповідальна посада і, варто сказати, Віктор Щербина її повністю виправдав і попрощався на цьому з комсомолом, віддавши роботі з молоддю добрих вісім років.

І на 34-му році життя обирають його головою Світловодського райвиконкому. Це була доволі висока посада, до того ж цілком заслужена Віктором Михайловичем. І він був готовий до неї, бо, працюючи в комсомольських органах, не поривав зв’язків з сільським господарством, що вважалось необхідним для роботи. Тому він порівняно швидко освоїв цю нову посаду, і вона йому спочатку припала навіть до душі, бо райвиконкомам підпорядковувались і сільські господарства. Але райвиконком займався районом в цілому, а управління сільського господарства району працювало з ними безпосередньо. Та й район був ніби умовний. Бо що таке 42 тисячі орної землі в порівнянні з Долинським, Добровеличківським, Бобринецьким, Кіровоградським… районами, де її за 100 тисяч?

Мова вже не йде про таких районів-гігантів, як Новоукраїнський та Олександрійський. Кипуча енергія Віктора Михайловича прагнула такої діяльності в сільському господарстві, як його незабутній директор школи в педагогіці. До речі, Віктор Михайлович щиро поздоровив його зі званням Героя Соціалістичної Праці.  

Посада голови райвиконкому у Світловодську була для Віктора Михайловича, що й говорити, «затишною», проте вона його саме цим і не задовольняла. Вона не давала повного розмаху діяльності. Потрібно було все узгоджувати – особливо кадрові питання.

І думки його були ніби почуті керівництвом області, яке й запропонувало йому очолити Новгородківський район, розташований у самому центрі Кіровоградщини. Безумовно, назвати його центральним районом області ніхто б не наважився, бо він був і невеликий і бідний за всіма показниками та ще й поряд з такими контрастними сусідами районами як Долинський, Кіровоградський, Олександрійський. Років за десять, до призначення Віктора Михайловича в Новгородку, в шістдесятих, стояло навіть питання: бути Новгородківському району чи відродити Новопразький. Ніякими плюсами цей район не позначений. Хіба що трасою Кіровоград-Кривий Ріг, що пролягає через Новгородку з аварійним мостом в центрі селища через річку Кам’янка. В старих пристосованих приміщеннях була райлікарня і ще гірше виглядав універмаг та інші життєво необхідні об’єкти… Було про що подумати Віктору Михайловичу, коли перевозив серед зими сім’ю в холодну квартиру. Можливо, навіть пожалкував за Світловодськом. Але сотні питань, які потребували невідкладного вирішення, відволікали від думок про життєві незручності.

Йому співчували колеги з інших районів, а долинський «сусід» Петро Гідулянов навіть висловив «пророцтво», що малодосвідчений Щербина «зламає собі шию через рік або півтора…»

Та не пройшло й року, як новгородківці випередили всіх по виробництву яєць, позичаючи їх навіть сусідам для виконання плану, майже зрівнялись з ведучими районами по надоях молока і добивались добрих добових привісів. Щодо урожайності, то вона була вищою за середньообласну і дозволяла створити таку кормову базу, яка ставилась багатьом районам у приклад. За порівняно короткий час район ріс, як на дріжджах.   

А наприкінці третього року господарювання В.М.Щербини в Новгородці був споруджений і на повну потужність працював міжгосподарський комбікормовий завод. А ще було завершено будівництво такого важливого об’єкта, як Куцівський елеватор.

Невпізнанно змінилось і «обличчя» райцентру. Не тільки новгородківці, а й сотні пасажирів, які проїздили державною трасою, захоплювались новоспорудженим красенем-мостом. А обабіч траси з’явився ряд новоспоруд, серед яких і приміщення районної лікарні та універмагу.

Тепер уже про Щербину була загальна думка, що для його енергії такий район, як Новгородківський, – надто малий масштаб. І невдовзі Віктор Михайлович був обраний очільником Кіровоградського району, одного з найбільших за обсягом і найскладніший за багатьма факторами. В перші ж дні на новому місці він пересвідчився, що у великому районі набагато більше проблем, ніж у малому. І найголовніша з них та, що все життя цього великого району було для обласного керівництва, як кажуть, мов на долоні. До того, і це вже традиційно, в очі кидаються передусім недоліки. А їх, безумовно, вистачало. Звичайно, 120 тисяч гектарів орної землі – це не 68 новгородківських. Щоправда, район компактний, не розтягнутий і порівняно густозаселений.

85 сіл і 30 господарств – це не жарт, тим більше, що не до кожного населеного пункту є дороги з твердим покриттям. Отже господарств стільки ж, як у Новоукраїнці, і земля по кадастру однакова, але хліба виробляється там значно більше. І цю проблему доведеться розв’язувати. У всякому разі від Віктора Михайловича цього чекали.

Були, безумовно, й деякі плюси, хоч і незначні. Скажімо, добре, що опорні села, такі як Аджамка, Оситняжка, Володимирівка, Овсяниківка, Високі Байраки, порівняно недалеку від райцентру, якого, щоправда, в районі практично не було, бо не тільки головний офіс, а й більшість районних установ знаходилися в пристосованих приміщеннях. І треба було спорудити стандартне головне приміщення або офіс, які є в кожнім районі.

В Устинівці їх було, наприклад, аж два. Там би можна сконцентрувати всі головні районні служби. Серед районів області в Кіровоградському було найбільше сільських і селищних рад – 24. З наближенням зими головними питаннями в районі традиційно стали надої і привіси. Хоч про молоко і м’ясо піклувалися  круглий рік, але по закінчені польових робіт чим же займатись взимку, як не тваринництвом. «Але ж чому не застосувати в районі (особливо взимку) ще й знам’янського досвіду, коли керівник району щомісяця проводив наради з господарниками безпосередньо в господарствах. У кожному. Це були не тільки наради, а одночасно і «санітарні» огляди. Що ж, можна, й це застосувати», – так планував новопризначений керівник Кіровоградського району в перші місяці своєї роботи. А через два роки більшість його планів стали життям господарств району, який несподівано для всіх, тільки не для його керівника зрівнявся з кращими майже по всіх основних показниках.

За два роки, безперечно, не вирішити всіх питань, бо надто короткий термін, але вироблений напрям Віктором Михайловичем пам’ятають в районі ще й зараз, через сорок років.

І не його вина, що він не довів запланованого до кінця: на черзі була дуже відповідальна посада головного аграрника області. Тоді вона, правда, називалась по-іншому, а якщо говорити відверто, то Віктор Щербина став головним помічником, або правою рукою, очільника області Михайла Кобильчака. А Михайло Митрофанович був непросто видатним аграрником, а й Героєм Соціалістичної Праці.

Він любив свого помічника і довіряв йому. А Віктор Михайлович не зловживав цим.

Щербина був вимогливим до керівників районів і до господарників і в той же час першим їх порадником і помічником. І в багатьох складалась така думка, що в особі Щербини шістдесятирічний Кобильчак заміну собі готує.

Це була б і справді гідна заміна, якби свою долю вирішувала сама область, а не Київ.

Починаючи з 90-х років минулого століття в країні і, звичайно ж, в області пройшли великі зміни. Пройшли вони і в долях людей. Що ж до Віктора Михайловича, то тут, як мовиться, справедливість взяла гору. Саме тоді його було призначено знову головним аграрником області. На цей раз начальником обласного управління сільського господарства.

Посада ця майже відповідала тій, яку він займав при Кобильчаку. Власне й тоді вона була високою і мобільною. Адже в управлінні працювали десятки спеціалістів з усіх галузей  сільського господарства. Функції управління практично не змінювались, але контингент, з яким воно працювало, був уже не той. Господарства то були, та тільки не було вже колгоспів і радгоспів. Тепер уже вони стали іншими сільгоспоб’єднаннями.            

Але для Віктора Михайловича керівники районів і господарств були ті люди, які працювали на землі, тому він, як і раніше, ставився до роботи відповідально і допомагав чим міг розв’язувати численні господарські питання. 

Віктору Михайловичу, який готується днями зустрічати своє 80-річчя, випало на долю прожите цікаве, повне подій і випробувань, багатогранне життя. І він реалізувався в ньому не тільки як вмілий керівник і неперевершений професіонал своєї справи.  Він став і  справжнім громадським діячем. Понад три десятиліття Кіровоградшина висувала Віктора Михайловича своїм представником у Кіровоградській обласній раді, обираючи його депутатом дев’ять скликань.

За багаторічну віддану працю Віктор Михайлович був нагороджений орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Почесною грамотою Верховної Ради України та іншими численними нагородами.    

Якось Віктор Михайлович, поспішаючи на роботу, зустрівся у під’їзді з ректором педуніверситету професором Євгеном Полярушем, з яким проживав у одному будинку і був у хороших стосунках.

Чому так рано, тільки ж сьома, – привітавшись, запитав він ректора.

По-перше, – відповів той, – я завжди в такий час виходжу, а сьогодні ще й міжвузівська конференція в нас по працях Сухомлинського.

Від душі заздрю, – мовив аграрник, – що ви будите зустрічатись з ним, як з живим.

А я ще більше вам заздрю, – мовив ректор, – бо ви не тільки спілкувались з ним, а по суті одержали від нього ніби путівку в життя. І якби вам вдалося вирватись хоч на півгодини на конференцію, то для всіх нас ви були б найдорожчим гостем.

Спробую і, якщо дозволите, скажу кілька слів про того, що й справді віддав серце дітям.

Проілюструйте це на собі, – зазначив професор. – і розкажете як ви віддаєте своє серце рідній землі і людям.

Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here