ВАСИЛЬ ДАЦЕНКО: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ НЕБЕЗПЕЧНА ДЛЯ ПРАВЛЯЧИХ РЕЖИМІВ»

0
904
views

У переддень Дня гідності та свободи у відділі мистецтв ОУНБ ім. Чижевського відбулася творча зустріч з письменником, істориком і краєзнавцем Василем Даценком. На думку фахівців, вже його перші роботи перевернули наше уявлення про історію міста й області, висвітлили проблеми, які тривалий час замовчувалися чи були під ідеологічною забороною. Колись і сам Василь Даценко як співробітник органів безпеки був закритою утаємниченою персоною. Але нині інші часи…

– Як відомо, ви родом з Черкащини. Якою була ваша родина, хто ваші батьки?

– Мої батьки – прості українці. Батько Всеволод Павлович народився у сім’ї селянина-cередняка. Але дід Павло був активістом, комсомольцем, будував колгоспи. Та коли помирав 1987 року, казав: «Якби повернутись назад, я б ніколи не став членом цієї партії, яка стільки зла зробила. І на моїй совісті є гріх. Коли у колгосп не хотів вступати чоловік моєї сестри, я за завданням райпарткому підсунув йому обріз». Дід Павло вважав себе освіченою людиною, бо закінчив Медвинську церковно-парафіяльну школу. Колись дорікав мені: «Як не соромно: в університеті не вивчають грецьку і латину?». Бабуся моя постійно хворіла і напередодні Голодомору покінчила з собою, не витримавши пліток про чоловіка. Залишила двох дітей. Хоча пізніше я дізнався, що й третє дитя було, якого одразу після народження усиновили люди з іншого села.

– Перепрошую, та ви не назвали місцину, де все це відбувалося…

– Це село Писарівка, Лисянський район нині Черкаської області. Якщо хто каже ЛисЯнка, того б’ють по голові. А я завжди нагадую слова з думи «Світалося. У Лисянці вогні засвітились». Це там де Гонта із Залізняком люльки закурили. Причому так закурили, що й донині дим іде над Україною.

Так от… Батько у роки окупації, коли насильно гнали на роботу у Німеччину, тричі тікав. Востаннє зі станції Помічної. Але прийшовши у село, наткнувся на поліцая, а той каже: «Ще раз втечеш, брата вб’ємо». Тому й працював до 1945 року у Німеччині. Коли американці звільнили, передали на фільтрацію у радянську зону. А там розпочали допитувати, чому він потрапив сюди. Били по-звірячому, бо він проколовся на допиті. Працівник СМЕРШу запитав, де він вчився. «У Золотоніській агрошколі», – відповідає. «Хто у тебе викладав агрохімію?». – «Костенко». «Ти міг би його впізнати?». – «Так». «Брешеш, я Костенко». А все тому, що батько його уроки прогулював. Та коли прийшла довідка і фото з агрошколи, його одразу призвали і батько п’ять років служив у Групі Радянських військ у Німеччині. Потім працював інспектором КРУ, був грозою крадіїв та хапуг на Черкащині.

А якою була ваша мама, що ви від неї успадкували?

– Все, що в мені закладено гуманітарного, це від мами. Вона з сім’ї корінних хліборобів. Вони мали землі понад Тікичем, дружно її обробляли, любили співати. «Кобзар» був у них настільною книгою. І мене мама до нього привчила. Я знав на пам’ять багато чого – від «Гайдамак» до «Реве та стогне…». Під час Голодомору помер її дідусь, її старший брат. У колгосп вони не вступили. Землю забрали. Добре, що бабуся працювала санітаркою у районній лікарні. Це і врятувало від смерті мою маму та її меншу сестру від голоду. Попри все вона була затятою патріоткою.

– Яким було ваше дитинство?

– На природі, в болоті по коліно, на річці. Мама хворіла, батько увесь час на роботі. Мама кажуть: «Вчись читати, тобі у школу скоро». А старші хлопці, з якими гуляв: «Ми навчимо, ми навчимо». Пішов я на город, хотів залізти на дерево глею вишневого поїсти та й застряг у багнюці. Кричу: «Ой, ой, ой, рятуйте!». Покликали сусіда дядю Стаська. Він поклав драбину і витяг мене. А чоботи там залишились. «Тепер, – каже мама, – будеш сидіти вдома і почнеш читати». Так за три дні мене навчили читати. Першим улюбленим друкованим засобом став для мене журнал «Юный натуралист». Я читав його запоєм. А першою на тему військової історії книгою стала «Сталінград на Дніпрі» Сергія Смирнова. Вона про Корсунь-Шевченківську битву. В ній описано мою місцевість. Я народився у Лисянці, але влітку ми жили у батьковій хаті у селі Писарівка, де я пас дідову корову.

– Що вам запам’яталося з шкільних років?

– Ольга Варламівна Шевченко, моя перша вчителька, була дуже строгою, завжди вимагала зразкової дисципліни. Вона наказувала, щоб ми були передусім не жовтенятами, не піонерами, а гарними учнями. Потім я дізнався, що чоловік у неї був репресований. Вона була аполітичною, але універсальною вчителькою. У Писарівсьскій школі був хор і художня самодіяльність. Я грав на барабані, а співали ми «Ех, тачанка-ростовчанка», і революційних пісень, і на слова Шевченка. Виступала перед колгоспниками по селах району.

Наші захоплення? І вранці, і після того, як город просапаєш, бігали рибалити. А ще мандрували по окрузі та відшукували різне військове знаряддя – німецькі каски, іржаві автомати, гвинтівки, ножі, нагороди, патрони. Якось приходжу до школи, дивлюся, у сусіда по парті така гарна металева коробочка. Так вона мені сподобалася, що запропонував обміняти. «А на що ти її обміняєш?» – питає той. «А у мене є ящик патронів», – кажу. Пішли відкопали ті цинки. Вчителька побачила: «Боже мій! Бігом закопуйте назад!». Закопали. А скільки було випадків, коли діти підривалися.

Любов до читання привела мене до іншого захоплення – моделювання різних баталій. Ліпив солдатиків, будьонівців, білогвардійців, німців. Прочитав книгу «Порт-Артур» – давай ліпити японських та російських солдат і генералів. На жаль, тоді не було публікацій на тему військової мініатюри. А мені цікаво було дізнатися, яка форма була, наприклад, у фінів, бо про білофінську війну іноді розповідали дядьки на вулиці. Ще одне захоплення почалося – писати.

– То у вас вже тоді виявилась схильність до літератури?

– Так. Вчився я добре, але найкраще мені давалися гуманітарні науки. Хоча батько прищеплював любов до математики, я її ненавидів. Коли задача не виходила, я біг до діда, а той казав: «Тобі треба, сам і вирішуй». Може, то і правильно – привчати до самостійності. Мене також приваблювала історія і мама поглиблювала мої знання, бо у неї був дуже талановитий вчитель історії, але, за її словами, його репресували у 1937 році. Потім я зрозумів, що учитель історії то була небезпечна професія за часів сталінізму. Українська ж історія, як виявилося, небезпечна і для правлячих режимів. Та у той час я просто полюбив читати, читав багато, писав грамотно, вірші вчив, твори писав на відмінно.

– А коли з’явилися ваші перші публікації?

– У 1963 році, коли вчився у третьому класі, написав у районку, що до школи не довозять дітей. Зразу ж здійнявся скандал. Голова колгоспу був у нас держиморда, то кричав: «Хто це такий?!». Дали машину, два дні повозили і знову забули. Але я вже вдруге не писав.

Пізніше, коли до якоїсь річниці Корсунь-Шевченківської битви нам доручили записати спогади очевидців, я записав мамину розповідь. Вчительці сподобалося. Мою схильність писати підтримали.

Натхненниками моєї першої книги були журналісти «Народного слова». Перша проба пера і підходу до теми Зеленої Брами була зроблена саме у цій газеті до річниці зловісного сталінського наказу №270. Люди активно читали, відгукувались у листах. Виявляється, у нас в області було багато нащадків учасників подій в Зеленій Брамі.

Потім до 70-річчя області, за підказкою Олександра Чуднова, я спробував подивитися по-новому на історію області під час Другої світової війни.

– З чого ж почалося вивчення справжньої історії краю того періоду?

– Колись Нінель Михайлівна Бокій вела розкопки у Петрівському районі. Тоді ж розповіла, що там дуже багато останків наших воїнів. Як, думаю, звідки, там же і боїв не було. А на той час ми всі вірили, що Кіровоградщину звільнили на «ура», практично блискавично. Пізніше, коли почав досліджувати, зрозумів, що найзапекліші бої були там, в районі станції Недайвода, біля села Луганка. Там вся земля залита кров’ю. Напевно в Інгульці стільки води немає, скільки там крові пролито. Тоді ж Нінель Михайлівна дала мені як працівникові СБУ гільзу і каже: «Там є якійсь папірець. Чи можна його віддати на експертизу?». Я пішов до експерта, а той: «Ми таким не займаємось». І я взяв такий гріх на душу, сам розколупвав гільзу, а там все розсипалося. Я вчинив неусвідомлений злочин проти майбутнього, проти історії. Попри все треба було шукати експерта, який зміг би прочитати солдатську записку.

Та коли пошуковці із загону «Автоветеран» передали кілька медальйонів, знайдених у Новоархангельському районі, я вже пішов до серйозного експерта. Він три дні вивчав їх і встановив на одному напис: «Бількевич Володимир Йосипович. 1915 року народження. Село Заньки, Радомисльський район Житомирської області». Цей воїн значився зниклим без вісти. Коли його останки перевезли на батьківщину, я зрозумів, яка це велика і благородна місія – знайти людину, про яку пам’ятають рідні, пам’ятають ще живі ровесники.

Ця людина героїчно загинула, захищаючи рідну українську землю під Зеленою Брамою. У його останках знайшли великий осколок від артилерійського снаряда, біля нього лежала самозарядна гвинтівка Токарєва з повністю розстріляними набоями і ніж. Напевно він був розвідником 211-ої повітряно-десантної бригади, яка полягла на берегах Синюхи в районі Тернівки. Пошуковці тоді звернулися до адміністрації президента Ющенка, щоб загиблого посмертно нагородили орденом «За мужність». Якийсь бездушний чинуша відповів: «Посмертно не нагороджують».

– На чому ви акцентуєте свою увагу, висвітлюючи історію війни?

– В історії війни мене приваблює не історія наших перемог, а проблема такої кількості загиблих. У 1941 році, здавалося б, сталінська імперія була готова до війни, погрожувала усім, а у 1941-ому армія рухнула, як глиняний ідол. Особливо механізовані корпуси, на озброєні яких танків було стільки, скільки у німців не було за всю війну.

– На вашу думку, якими мають бути підходи до висвітлення історії? Що таке історична об’єктивність?

– Я не науковець, хоча за фахом історик. Як на мене, треба писати правду і тільки правду, якою б гіркою вона не була. Історична об’єктивність – це баланс між документально підтвердженою та живою історією, живими свідченнями. Хтось сказав, що у доступних архівах ховається неправда про минулі події, а коли накладаються свідчення очевидців, підтверджені документами, це вже ближче до правди. У своїй дослідницькій роботі дуже люблю посилатися на свідчення, але завжди акцентую увагу на тому, що вони підтверджуються відповідним документом.

– Які для вас найголовніші людські якості, моральні принципи?

– Найголовніше – це чесність, справедливість. Якщо людина може визнати свою неправильну поведінку, якусь свою провину, покаятися, це ознака здорової моралі. Пам’ятаєте, була така книга письменника Володимира Кашина «Справедливість – моє ремесло». І коли я служив в органах безпеки, я сповідував саме принцип справедливості. Совість моя чиста. Люди, які тоді потрапляли в поле зору, образ на мене не тримають, подають руку, не цураються. Навіть один з моїх колишніх підопічних, якого не за моєї участі засудили до позбавлення волі, колись сказав: «Спасибі за те, що ви ніколи не перейшли межу». Я поважаю людей прямих, відвертих. Я вважаю, що у нас немає ворогів. Є опоненти.

– Отже, говорячи відверто, як ви оцінюєте дії сучасної влади? До чого вони можуть призвести?

– Це дії непрогнозовані. На жаль. Вони у подальшому можуть призвести до конфлікту. Мало осідлати владу. Мудрість президента у тому, щоб він уважно придивився як до уряду, так і до складу парламенту. На цій хвилі ейфорії до складу парламенту потрапили неглибокі, далекі від моральних принципів люди, навіть психічно хворі. Це насторожує. Скільки ще треба уроків, скільки революцій? Проблема – мир. Але якою ціною? Та ні, не будь-якою! Я тривожуся за долю України, яка гідна кращого життя. Не дай бог нашим очільникам відірватися від низів, які допомогли їм стати на державні щаблі.

Розмову вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here