МАКСИМ НЕСВІТАЙЛОВ: «Я ХОЧУ ДЕСАКРАЛІЗУВАТИ ВЛАДУ»

0
2743
views

На сьогодні одним з найпопулярніших блогерів нашого медіапростору є Максим Несвітайлов, відомий також як засновник громадської організації «Дозор+».

– Максиме, за нетривалий період ваш блог на Фейсбуці набрав до 4000 переглядів на місяць. Чи можна тепер назвати Несвітайлова популярним і незаангажованим блогером?

– У нас є блогери різного плану. Серед них є круті текстовики, у яких набагато більша впізнаваність, більша аудиторія, яка активніше реагує на те, що вони пишуть. Якщо брати до уваги відеоформат, можливо, так. Враховуючи те, що у нас це ще не настільки розвинений вид блогерства. До недавніх пір з тих, кого я знав, це був тільки Андрій Богданович. А моєму блогу лише п’ятий місяць. Щодо незаангажованості… Тут певно зіграла моя негативна якість: я люблю увагу.

– Увагу до себе? Чи своїх матеріалів?

– До того, що я роблю. Тобто хочу бачити визнання своєї роботи. Тому мені у цьому плані не потрібна додаткова фінансова мотивація. У мене є чим заробляти на життя. А решта – для душі, для самореалізації.

– То чим же ви заробляєте на хліб?

– Оскільки я за фахом політолог, то працюю у сфері консультування. Нині працюю з київськими партнерами. Не можу вам розказати суть, але, наприклад, можу розробити концепцію певного заходу чи концепцію громадської організації. Оскільки я ще навчаюся у магістратурі, у мене немає часу займатися такою роботою, яка триває вісім годин у день п’ять днів на тиждень.

– Перепрошую, де ви навчаєтесь?

– На факультеті історії та права ЦДПУ імені Винниченка, де нещодавно відкрилася магістратура з міжнародних відносин.

– Яку тему ви обрали для магістерської роботи?

– Геополітичне протистояння Сполучених Штатів Америки і Росії у ХХІ столітті. Я розглядаю його крізь призму протистояння на Близькому Сході та в інших країнах. Таким чином можна проаналізувати стратегію тих, хто вже постраждав від дій Росії, особливо на прикладі Сирії, і виробити якусь ефективну модель стратегії для України. На цю тему фактично немає книжок, більшість матеріалів – науково-публіцистичні, аналітичні, і вони дуже швидко застарівають. Проблема у тому, що проаналізувати ці події ґрунтовно можна буде принаймні років через сорок. Зрозуміло, ми перебуваємо тільки в початку ХХІ століття. Тому це трохи нагадує гру у футурологію, у прогнозування, виходячи з тенденцій, які нині існують.

– Один з останніх ваших блогерських матеріалів – це розлоге інтерв’ю з відомим нашим бізнесменом. Це від власної зацікавленості цією персоною чи своєрідний тактичний хід для того, щоб у майбутньому отримати від цього не лише моральне задоволення?

– Ви маєте на увазі інтерв’ю з Тиграном Хачатряном? Насправді ми з ним знайомі з 2016 року. Тоді я займався громадською діяльністю у складі молодіжної організації «Фундація регіональних ініціатив». У нас були проекти різного напрямку – благодійні, освітні, по донорству. І познайомилися ми з Тиграном, коли займалися дитячим будинком. Ми проводили з дітьми арттерапію, освітні ігри, читали книжки. На матеріали, на солодощі були потрібні певні кошти, а у нас, студентів, їх практично не водилося. Тигран Самвелович був першим, хто без питань погодився нам допомагати. Причому на постійній основі, не висуваючи якихось піарних вимог. Пізніше, коли я робив дитячий проект, щоб налагодити комунікацію дітей бійців АТО із однолітками та батьками для активної соціалізації, Тигран Хачатрян також сприяв цьому.

– Яким ви бачите своє майбутнє?

– Тривалий час я думав над тим, щоб піти в політику, балотуватися у депутати. Але з часом зрозумів, що мені більше подобається спостерігати і аналізувати ці процеси. Можливо, моє бачення ще зміниться. Але нині я розумію, що мені йти у політику немає сенсу, тому що ця справа займає багато сил і ресурсів. Фінансово вона не забезпечує тебе, якщо ти не береш хабарі чи не продаєшся комусь. Насправді є сенс йти у депутати міської ради тільки коли ти, припустимо, бізнесмен. Це щось додає для статусу, для знайомств, для певного впливу. Власне, для чого туди йдуть? Ніхто не йде для того, щоб зробити тротуар чи освітлення на якійсь вулиці. А якщо ти вчитель чи викладач університету, тут є питання. Насправді ця робота не оплачується, а часу забирає дуже багато. Знаю, наскільки це енергозатратна робота, тому що був помічником депутата міської ради. Якщо йти туди для того, щоб лише задовольнити своє марнославство, то мені для цього вистачає мого блогу.

– Ваші «5 незручних питань» виникли саме з цього досвіду? Тому ви вирішили підняти отой мул, який нашарувався на специфічному ґрунті й підводному камінні роботи окремих депутатів та посадовців міськради за останні роки?

– Насправді мене побудило те, що, умовно кажучи, в цій суспільно-політичній, громадській  та журналістській тусовці усі все знають. Усі між собою про це говорять. Але не говорять відкрито. У нас є така собі сакралізація влади. А страх перед можновладцями просто нереальний. Як ми міркуємо? Ми ж в одному місті живемо, нам іще працювати тут. А раптом це вплине на кар’єру?

Насправді я не ставлю якихось нереальних запитань. Обмовлюсь, я взагалі не журналіст. Я не сиджу ночами, копирсаючись у «Прозоро» чи у якихось схемах. Все це легко знайти. Просто я все це систематизую. Систематизую і аналізую те, про що люди спитали б, але бояться це зробити. Тому я роблю це за них. Я хочу десакралізувати владу. Хочу показати людям, що ці питання не тільки можна, але й потрібно ставити. Якщо ви бажаєте, аби щось почало змінюватися, можете зробити це самі.

– Яким інструментарієм ви користуєтесь у роботі?

– Я просто беру свій телефон, знімаю, за допомогою простенької програми удома монтую і викладаю на Фейсбук. Звісно, для підвищення якості я застосовую додаткове світло, беру певні епізоди з фільмів та музику.

– Хто буде наступною персоною для «незручних запитань»?

– Не можу сказати. Це ж має бути сюрприз.

– Але у вас є певна програма-мінімум?

– Так. У мене вже розписані питання для чотирьох персон. Потім буду думати ще… Специфіка невеликого міста… Я міг би ставити питання і десятьом, і двадцятьом, але їх майже ніхто не знає. У нас, на жаль, люди не знають тих, хто впливає на їхнє життя безпосередньо.

– Тіньові особи, «сірі кардинали», ви про них?

– Так. У тому числі. Один з тих факторів, чому я цим займаюся, ви не повірите, деякі студенти з наших вишів думали, що мер міста Стрижаков.

– Як на вашу думку, це така інфантильність, байдужість чи небажання знати конкретну ситуацію, чи невміння оперувати інформацією?

– Ні. Думаю, тут проблема у комунікації влади, зокрема з молоддю. Вона не знає, як комунікувати з новим поколінням. Взагалі їй потрібно розділяти цільові аудиторії, з якими вона бажає співпрацювати. Потрібно розуміти: хтось читає Фейсбук, хтось читає газети, але є молодь, яка більшу частину інформації знаходить в Інстаграмі. З нею теж потрібно працювати. Ми влаштовуємо різного роду ярмарки і роздаємо пиріг з лопати, образно кажучи, але у нас немає молодіжних фестивалів, куди б молодь прагнула потрапити. Хотілося б, що міська влада безпосередньо впливала на формування правильної молодіжної атмосфери.

– Але чи власне молодь іде працювати у молодіжну політику? Чи бажає формувати її?

– На мою думку, відсоток молоді, який інтегрований у політичну діяльність, не менший, ніж був раніше. Просто це стало більш помітно через те, що ми комунікуємо у соціальних мережах. Усі речі, які ми зараз бачимо, вони існували і раніше, просто тоді не були виставлені напоказ. Я, наприклад, півтора року викладав для підлітків Британські парламентські дебати, і діти у 13-14 років вже говорили про геополітику, про те, які мають бути пріоритети в України. Хоча є й ті, які абсолютно не зацікавлені у такій діяльності.

– Які ж моральні пріоритети має сучасна молодь?

– Я не беруся говорити за всю молодь. Гадаю, вони такі ж, як у всього суспільства. Хоча у кожного покоління вони мають відмінності. Це звичайна еволюція. Справа у тому, що нове покоління спрямоване більше не на традиційні інституції. Це люди покоління «альфа», які більше зосереджені на формуванні якоїсь квазівіртуальної реальності.

– Але вона має хоч на чомусь базуватися чи вона повністю відірвана від реальності, скажімо, від усім відомих традиційних десяти заповідей?

– Є класний фільм «Першому гравцю приготуватись». Він не такий глибоко сценарний чи геніальний, але він дуже добре показує той напрямок, у якому рухається наше суспільство, коли все менше значення має фізична реальність і все більше віртуальна. Там розкривається принцип «Здаватися, але не бути», тобто формувати враження.

– Ви, Максиме, теж бажаєте формувати враження чи бажаєте формувати себе як особистість?

– Я з покоління «міленіалів». У нас теж є свої мінуси. Нині у нас є новий розподіл на дві категорії: «зумери» і «бумери». Перші – це молодь до 25 років, другі – старші 25. Поки що в Україні це не уставилося, але у західному світі це досить поширено. («Бумери» жодним чином не пов’язані з автомобілем BMW. – Авт.).

Колись гарний пост написала моя знайома, київський маркетолог. Вона співпрацює з людьми 30-35 років. Вона зазначила, що їм складніше нас розуміти у тому плані, що їм доводилося працювати роками, іноді десятиліттями для того, щоб сформувати якийсь образ. А у нас немає такого підходу: от колись у 40 років я стану директором, колись  зроблю гарну кар’єру. У нас набагато більше варіантів для розвитку і час для нас рухається набагато швидше. Тобто до 30 років ти можеш вже кількаразово стати мільйонером і так само збанкрутувати. А раніше знайти себе – це означало знайти місце роботи.

Для мене знайти своє покликання – це знайти те, чим я хочу займатися. Для мене не має значення місто чи місце роботи, не має значення кар’єрна драбина. За останні два роки я змінив п’ять чи шість робіт. В університеті навчаюся не ради диплома, а для того, щоб розвиватися.

– Перепрошую, назвіть книгу, яку ви нещодавно читали?

– До свого сорому, я не читав нових книжок вже майже три місяці. Так склалося. Хоча раніше намагався читати одну книжку на місяць. Нині кліповий тип сприйняття інформації. Від цього нікуди не дінешся. Все потрібно максимально стискати. Три абзаци – ніхто більше не читає. Тому на Фейсбуці я не пишу більше трьох. Але остання книга, яку я перечитував, – це «Государь» Нікколо Макіавеллі. Я читав її ще на першому курсі, тоді це було для мене як одкровення. Та тепер зрозумів набагато більше, тому що навчився аналізувати. Я зрозумів, наскільки це все реально.

– А Біблію ви читали?

– Так. Уперше вона теж сприймалася «вау!». Та через кілька років я став агностиком.

– Якщо люди твого покоління не сприймають більше трьох-п’яти абзаців, то навіщо пишуться «товсті» книжки, скажімо, Жадана, Забужко, Шкляра? Чи вони взагалі читаються у такому середовищі?

– Тут не все однозначно. Немає такої умовної, як я казав, молоді, яка читає чи не читає. Кожна книга розрахована на цільову аудиторію. Наприклад, коли я знімаю своє відео, знаю, що мене дивляться в середньому три тисячі людей. Ця цифра різко не зростає і не зменшується, тому що це одна цільова аудиторія, яка зацікавлена подіями суспільно-політичного життя. Для мене головне – нести певний меседж, який потім почне розповсюджуватися офлайн.

Письменники, мені здається, також розуміють, що вони працюють, грубо кажучи, на тусовку, на людей, які читають художню літературу. Серед молоді є така тусовка. Якщо придивитися, у книгарні «Є» зараз збирається більшість молоді. Це означає, що є така аудиторія. Я б не сказав, що вона збільшується, але і не скажу, що вона катастрофічно зменшується. Так, колись був бум, була мода на читання, можливо, вона знову з’явиться через певний час. До того ж, щоб знайти будь-яку книгу, не потрібно ходити до бібліотеки. Її можна знайти в інеті.

– Саме тому наукові та студентські бібліотеки нині майже пусті?

– Щоб у бібліотеки ходили, потрібно над цим працювати. Пропонувати те, що притягує молодь. Це я можу сказати як син бібліотекарки. Моя мама методист у районній бібліотеці. Вона постійно організовує якісь конкурси, брейн-ринги, вікторини.

– Тепер доречно запитати вас про батьків…

– У мене є лише мама. Батька не стало, коли мені було вісім. Тому фактично все життя вона виховувала брата і мене. Я в результаті задоволений тим, якою людиною став, і щиро їй вдячний. Ми з братом маємо непрості характери, але мама змогла достойно з цим впоратися.

Мені також пощастило з учителями. У першу чергу хочу згадати Ірину Вікторівну Литвин. Це людина, про яку можна розповідати в окремому інтерв’ю. Дітям, яким вона викладала англійську мову, неймовірно пощастило. Як і мама, вона завжди вірила, що на мене чекає щось більше, ніж життя у Козельщині. Я не бачу нічого поганого у сільському способі життя, але насправді українське село вимирає. На жаль, це закономірний процес, процес урбанізації та глобалізації. Біда у тому, що частина населення, яку можна вважати здоровими індивідуалістами, куркулями, була винищена. Радянська влада майже досягла свого: ментально ми почали перетворюватися на росіян.

Розмову вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here