МОТОР! КАМЕРА! ПОЧАЛИ!

0
1553
views

Знайомтеся, Гульфія Шаріпова.  Гульфія у перекладі з арабської – схожа на квітку. У дев’яти випадках з десяти володарка такого імені стає класним фахівцем в якійсь одній галузі. Вона володіє розвиненим аналітичним мисленням, терпінням, завзятістю, силою волі. А коли досягає майстерності , це є логічним завершенням її внутрішнього пошуку. Наша гостя знайшла себе у кінематографі.  Вона керівник студії «КіноМаК» (кіноосвіта, кіновиробництво, кінопрокат) в Уфі.

ПАМ’ЯТЬ ЗБЕРЕГТИ НЕ МОЖНА ЗАБУТИ

 

– Шановна пані, почнемо з вашого родоводу…

– По матері я башкирка, по батькові татарка.

– А яким чином ви пов’язані з нашим містом?

– Оскільки мій тато був кадровим офіцером (нині він у відставці), 1990 року його за направленням відправили служити у Кіровоград. Нашій сім’ї поталанило – нам одразу дали квартиру. Тут я закінчила школу. Батьки й понині живуть тут. А я десять років тому залишила це місто.

– І куди ви подалися?

– Я поїхала в Уфу, на батьківщину пращурів. Там я все починала з нуля. А оскільки давно мріяла займатися кіно, пішла навчатися у тамтешню кіношколу. Хоча за першою освітою я фінансист. Так ось, коли їхала в Уфу, уявляла себе кінознавцем. Певно, тому, що я любила дивитися кіно і намагалася його аналізувати. Потім зрозуміла, що через певні обставини кінознавцем не стану.

– Як далі складалася ваша доля?

– Далі я зняла три короткометражні картини і подумала, що я режисер. Причому два ігрових фільми та один документальний. Після цього зрозуміла, що я не режисер. Документальний є в мережі, інші я заховала, тому що знаю: є більш талановиті, більш гідні уваги роботи.

– Схоже, ви ставите дуже жорсткі критерії до себе.

– Так, я з тих людей, котрі можуть тверезо дивитися на свою роботу і об’єктивно її оцінити. Бути посередністю я також не хочу.

– Тому, напевно, й продовжили своє навчання у ВДІКу?

– Так я отримую другу освіту у Всеросійському державному інституті кінематографії. Навчаюся на продюсера.

– Ви добре знайомі з сучасним українським кіно?

– Я з великим захопленням вивчаю нове українське кіно, буквально занурююся у нього. Мені цікаво, як воно тут розвивається. Я була знайома з класикою українського кінематографа. А тепер вивчаю і моніторю нові документальні й художні роботи. Часто буваю на фестивалі документального кіно Lampa.doc. Мені подобаються роботи Лозниці, Алієва, але широко аналізувати українське кіно не буду. На жаль, ще не володію повною інформацією.

– Проте, можливо, назвете якісь його відмінності?

– Так, наприклад, можу порівняти його з башкирським або російським кіно. Можу сказати точно, що в українському кіно більше повітря свободи, більше креативності, творчого волевиявлення.

– Тому ви й обрали Кропивницький як один з майданчиків для створення кіноспівтовариства, де можна обмінюватися поглядами, ідеями, враженнями та створювати спільні проєкти?

– Так, я роблю це вже втретє. Перші дві спроби в Уфі були успішними. Тепер я знайшла тут молодих талановитих хлопців і дівчат, відкрила у Кропхабі кінолабораторію і даю їм перші навички у сценарній справі, режисурі, операторському мистецтві й монтажі. Я надаю їм можливість зняти якісь свої короткометражки, нехай навіть на телефони, нехай на фотоапарати. Але це приносить приголомшливі результати, тому що, по-перше, вони починають розуміти, що кіно – це не так складно, як вони гадали. По-друге, мені шалено цікаво дізнатися, як живе молодь у 2019-20 роках у Кропивницькому і про що вона думає. І кращого способу, ніж дати їй зняти те кіно, яке вона хоче, немає. По-третє, я хотіла б запустити тут такий формат, який називається пітчинг, тобто конкурс кінопроєктів. Це означає, що будь-хто, маючи гарну ідею і підтвердивши її відеорядом, може довести, що він здатний зняти якусь виразну короткометражку, має право отримати для цього або технічну, або фінансову підтримку, але не з бюджетних коштів. Статистика свідчить, що з десяти таких робіт дві-три будуть з «родзинками» або й навіть з зерном таланту.

– Тобто ви вірите у високий творчий потенціал нашої молоді?

– Впевнена. Це не просто віра, це насправді статистика. А поки що вони у мене на аматорському рівні спробують дещо зняти і потім на основі цього почнуть отримувати певні навички. Вони спочатку мають усвідомити, що в історії обов’язково має бути герой, має бути конфлікт, зав’язка, розвиток і розв’язка, яким чином будується мізансцена, які операторські прийоми існують. Моє завдання – дати їм ці основи і відпустити. Думаю, кожен потім зробить свої висновки. Один зрозуміє: «Я ніколи більше не буду знімати кіно. Але при цьому я можу організовувати процес зйомок. Чи можу придумувати класні історії». А інший так запалиться, що скаже: «Все, завтра почну знімати інше кіно».

– Добре, а яким ви бачите їхнє майбутнє? Після вашої похвали вони кинуться знімати аматорське кіно чи мають продовжити освіту?

– Звичайно. Я однозначно за профільну освіту! Але всьому свій час. Нехай наб’ють руку. Нехай зараз на аматорському рівні спробують щось зробити. Після цього у них з’явиться творча тека, яка дозволить їм у подальшому поступити у якісь творчі виші. Туди вони вже підуть з якимись знаннями, досвідом і багажем.

– Отже, спочатку деякі ваші підопічні мають довести, що хтось з них насправді творча особистість, що він має право знімати кіно?

– Так. І для того, щоб робити короткометражне фестивальне кіно, великих коштів не треба. Це омана – орієнтуватися саме на бюджетні гроші.

– Проте цікаво, скільки орієнтовно може коштувати така короткометражка?

– Я можу сказати, орієнтуючись на російські розцінки. Один з моїх вихованців, переможець пітчингу, кілька років тому примудрився зняти свою стрічку за три тисячі гривень і потім виграти «Кінотавр» у короткому метрі. До речі, фільм називається «Кредит». Його можна знайти у мережі.

Інший приклад. Для того, аби нині зняти гарну короткометражку з професійною камерою, професійними акторами і з невеликою кількістю локацій, потрібно від вісімдесяти до двохсот тисяч гривень.

– Чи можна сказати, що сфера ваших уподобань лежить більше в документальному кіно?

– Ні, я полюбляю як ігрове, так і документальне кіно. Але головне своє призначення бачу у тому, щоб підтримувати молоде кіно. Підтримуючи молодь, я так само росту. Росту як продюсер. І найбільше задоволення для мене – шукати і знаходити таланти.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here