Взимку у гори, влітку на річкові сплави – саме так подорожують учасники пси-турів для військових та членів їхніх родин з Кропивницького. «НС» вже неодноразово розповідало про цей унікальний вид соціальної та психологічної реабілітації наших захисників та їхніх близьких, тож гостем редакції знову став професійний кризовий психолог з досвідом роботи у зоні АТО/ООС, координатор Центру реабілітації військових «Коловорот» та Центру соціальної адаптації військових «СМАйЛ» Андрій Фоменко.
Андрію, це вже сьомий пси-тур з Кропивницького. Як усе відбувалося цього разу?
Дійсно, пси-тури ми практикуємо, починаючи з літа 2016 року.
Нинішній, який 
проходив з 6 по 8 грудня, – це вже третій цьогоріч. Група складалася з десяти військових, трьох членів родин бійців та мене як провідника та організатора.
Оскільки у ці дні ми відзначали День волонтера та День ЗСУ, то планували встановити на верхівці гори Петрос прапор України, прапори спецпризначенців і морської піхоти. «Дякуючи» Новій пошті, прапор морпіхів ми не отримали. Однак, розроблена легенда нинішнього туру знайшла відгук одразу, групу сформували лише за тиждень! Серед десятки атовців – шестеро досвідчених учасників і четверо першоходів. З них троє хлопців були «заряджені» на Петрос ще з зими минулого року. Але тоді завадили погодні умови та недоліки у спорядженні. Ця «зарядженість» досить серйозно ускладнювала нинішній похід, адже ці люди навіть не розглядали можливість того, що цього разу піднятися теж не вдасться. І цю проблему потрібно було вирішувати, досягнувши обопільної згоди. До речі, я не є лідером групи, а лише організатором та провідником. Лідера у групі немає – у цьому різниця пси-туризму та туризму спортивного. Так, я виконую функції організатора, але група – це живий організм, ніхто ні за ким не закріплений, не призначений. Я можу лише давати рекомендації, до яких можна дослухатися, а можна діяти на власний розсуд.
Повертаючись до нашої подорожі – ця «електричність», певна напруга у групі відчувалася лише до першої, «хибної» вершини Петроса, внутрішнє напруження зникло, як тільки група зіткнулася з потужним бічним вітром, з виснаженням декотрих членів групи. Тоді ті, хто йшов в авангарді, ті, хто був мотивований саме на підйом, поступилися вже майже досягненою метою в інтересах усієї групи. І це було справжнім відкриттям для мене. Кожен домовлявся із собою, з оточуючими, йшов складний психологічний процес. Адже у кожного була своя мета: хтось йшов у гості до гори, хтось – підкорювати вершину , хтось ментально існував саме у цій точці… Далі, на схилі, після «хибної» вершини група зажила єдиним організмом.
Як виміряти результат процесу, який відбувається під час пси-туру?
Індивідуальну роботу пси-тури не замінюють. Потрібно розуміти: людям, яким необхідна індивідуальна допомога, потрібно пройти саме персональні корекційні зустрічі, а потім вже переходити до тренінгів, участі у групах підтримки або пси-турах. Виміряти результат можна, як і для тренінгів, по відгуках учасників. У нас процес особистісноцентрований. Особистість спочатку проходить через певні чинники: групи, природних умов, організації, окремо – перевірки стратегії власної (ти або борешся, або домовляєшся, або консолідуєшся з кимось у групі, або вичікуєш, як буде діяти уся група). Саме стратегія «закопує» більшість нереалізованих планів, коли людина заряджається на одне, отримує інше і не встигає перегрупуватись. У нашому випадку (цього разу) було поступове усвідомлення того, що група – важливіша, ніж мета. Якщо, скажімо, ти вибіг на гору сам, ти там довго не протримаєшся (в усіх сенсах), просто замерзнеш, чекаючи, доки вийде усі група. А ще ж і спускатись… Група тобі потрібна для того, щоб завершити підйом і почати сходити донизу. Окрім суто прагматичних, утилітарних мотивів є й інший – ти все одно не зійдеш, доки не зійде уся група. Гори – це не не ліс, де можна на власний розсуд зійти з маршруту. Тут група без тебе не обійдеться – на тобі частина спорядження (льодоруб абощо), без якого іншим не впоратись. Тобто це колективна відповідальність, результат таких собі внутрішньо особистісних торгів.
Чи є зазвичай «план Б» – коли щось пішло не так?
Групові питання ми завжди ладнали. Щодо індивідуальних випадків… Намагаємось не брати людей, яких не знаємо особисто чи без рекомендацій «староходів». Не беремо і тих, хто знаходиться у гострому чи передгострому стані (відчай, депресія тощо). Медичної довідки ми не вимагаємо (хоча у складі групи є медик). Але людина у психологічному гострому стані наражає на небезпеку не тільки себе, а й усю групу. Тоді доведеться зводити з маршруту усю групу, фрустрація буде в усіх її членів.
Тобто пси-тури – за аналогією з системою медичної допомоги – це не похід до терапевта (перший рівень), а допомога на рівні другого, а то й третього рівня?
Саме так, пси-тур у гострих станах не працює, наша методологія цього не допускає. Ми долали такі ситуації, але це дуже важко для групи.
Тобто це наразі практика, а теорія ще не випрацьована?
Так, теоретичної бази у пси-турів ще немає. Ми напрацьовуємо практику, а тоді вже підводитимемо теоретичну базу. Хоча аналог пси-турів – це деякою мірою «мотузкові курси» з практичного менеджменту (тимбілдінг тощо). Але в нас додається потужний фактор природного середовища, ми ведемо роботу з потужними ресурсами людської психіки. Як кажуть наші хлопці та дівчата, такі тури «виймають демонів». У розумінні не «виганяють», а «виводять назовні». Такі «демони» – це твої внутрішні проблеми, страхи, комплекси, сумніви, які виходять назовні й стають явними. Як правило, на підйомі ніхто не скаржиться, а далі… Старі травми, важке спорядження, думки «навіщо мені це треба» тощо – починаються внутрішні, сам на сам із собою, торги, які й «виводять демонів», ставлять з ними обличчям до обличчя. Наприклад, цього разу декому з учасників вдалося поладнати із вже забутим страхом і отримати досвід чергової життєвої перемоги.
Щодо необхідної меценатської підтримки проєкту: які аргументи для того, щоб відповісти потенційному спонсору на його питання: «Навіщо мені, бізнесмену, це потрібно»?
На заході є такий принцип «нон профіт». Керуючись ним, забезпечені люди чи успішні компанії беруть участь у неприбуткових проєктах (фондах, заходах тощо). До прикладу, так діють Уоррен Баффет, Ілон Маск, Біл Гейтс, більшість зірок Голлівуду… Бо це для них престижно – бути меценатом, мати причетність до благодійності тощо. Це підкреслює їх статусність.
Як достукатись до наших маєтних співвітчизників, адже маємо дещо іншу ментальність?
Дійсно, ментальність інша. Але… Меценат – це та людина, яка може собі дозволити допомагати іншим, в неї є достатньо для цього ресурсу. Так, можна поїхати вчергове до Канн чи Ніцци, але залишитись дріб’язковим, хоч і багатим, нікчемою. Так вас і будуть сприймати оточуючі. А якщо ви вже заявляєте про себе як про мецената, то ростете і в своїх очах, і оточуючих. До речі, цього разу нам, як і раніше, допомагала Кропивницька міська організація партії «Батьківщина». І ще: не потрібно забувати, що будь-який проєкт досягає тієї стадії, що стає комерційно вигідним, цікавим для інвестора. Передусім з точки зору іміджу, реклами. І наш проєкт пси-турів вже досяг цієї стадії. Ми можемо використовувати фірмове туристичне спорядження, брендований одяг, корпоративні прапори, орендований транспорт тощо – все, що нам нададуть для користування. Так, як це роблять спортивні команди. Ми цікаві тим, що таких команд, як наша, не так і багато – ми показуємо стійкі результати не тільки у горах чи на сплавах, а маємо досить якісний рівень для того, щоб нести чиюсь марку, показуючи високу результативність у вирішенні суттєвих питань соціального значення. Більше того, готові проводити організаційні, інструкторські зустрічі щодо проведення таких турів у межах усієї України, розвиваючи цей рух у масштабах країни. Можливо, навіть не обмежуючись кордонами. То чому б при цьому не бути носієм певного бренду, разом з яким доводити: атовці не несуть загрозу суспільству, а можуть не тільки самі себе ладнати, а й підтягувати тих побратимів, хто цього потребує? І якщо наша мета резонує з цінностями мецената (патріотизм, взаємодопомога тощо), то ми можемо бути взаємно корисними, обопільно цікавими один одному.
Бесіду вела Оксана РИБЧЕНКОВА
