Георгій Петрович Шевченко – поет, прозаїк, драматург. Відомий не лише на Буковині, в Україні, аж за її межами. З-під його пера вийшло понад два десятки прозових та поетичних видань, в тому числі для дітей дошкільного та шкільного віку. Зокрема поетичні збірки «Моя магістраль», «Лелеча пам’ять», «Дивина молодого вина», «На чорнім базальті болю», книга повістей «Білий кінь Івана Іваніва», роман «Неприборканий вигнанець»… Дітей порадував збірками: «Веселики», «Свято першого яєчка», «Лісові жмурки», «Бігла киця на базар».
Він член Національних спілок письменників та журналістів України, лауреат літературно-мистецьких премій імені Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, депломант італійського конкурсу «Поезія за мир». Його ім’я занесено до Української Енциклопедії і Вікіпедії.
З Геогієм Шевченком під час святкування 80 –річного ювілею бесідував журналіст Михайло Брозинський.
– Георгію Петровичу, як тільки почую по радіо чи телебаченню про Кіровоградську область, а чи пісню народну «Там, де ятрань круто в’ється…», згадую вас. Ви ж там народилися. Звідти від батьківського порогу пішли у світ широкий. Я в одній із присвят вам писав:
Там, де ятрань круто в’ється,
З-під каменя б’є вода,
Там Шевченка доля ясна
Засіяла, мов зоря.
Згадайте дитячи роки, коли приручилися до поетичного, прозового слова…
Народився у селі Зелене Компаніївського району Кіровоградської області. Дитинство припало на роки Великої Вітчизняної війни та післявоєнні. Фабрики й заводи були зруйновані, люди голодували, носили латаний-перелатаний одяг. І лише окремі, кого торкнулася «західна допомога», одягали або строкаті штанці, або ж такі сорочечки.
Такий «костюм» носив і Віктор Близнець – п’ятикласник, початкуючий поет, гордість Першотравенської середньої школи Компаніївського району. Він мав їхати на піонерський зліт області. В моїх очах він був особливим, вибраним. Я майже заздрив його незалежності, його свободі. З тіеї миті я «захворів» мрією бути не схожим на інших, і, може, навіть художником.
Якось до нас додому навідався худий суворий чоловік з КДБ і попросив показати мої «художества». Я тремтячою рукою подав йому писаний олівцем портрет Сталіна. Обійнявши мене за плечі, він похвалив: «Молодець. Але портретів вождів більше не пиши. На це дозвіл потрібний. Краще малюй піонерські вогнища, а вождів не смій!»
Після того я так образився, що за олівці, всілякі пензлики більше не брався.
До слова, на початку 60-х років минулого століття мені довелося побувати на Кіровоградщині. В одному із сіл, якщо не зраджує пам’ять – Виноградівка, влітку на скиртуванні соломи працювала бригада з мого рідного бессарабського села Михалкове, і ми з однокласником (в одинадцятий клас перейшли) Федорем Бучкою в пошуках заробітку хотіли до неї прилучитися. Однак нас, безвусих, читай недосвідчених юнаків, вона не прийняла в свій кагал. Я влаштувався їздовим, а Федя – помічником тракториста. На літні канікули. Пригадую, нас, хлопців з лісостепової зони, вразили неозорі Кіровоградські степи… І дуже пекуче сонце над головою.Мені пригадалися написані мною рядки:
Вже гострим лезом сонячне проміння
Скосило недостиглий урожай,
Останні дні червневі аж черінні
Сухим цілунком ранять небокрай,
Вже навіть я, хто так про літо мріяв,
Кричу до сонця: «Трохи почекай!»
Та, мов навмисне, полуднем жаріє
Світило, як йому не дорікай.
Отаке враження.
Люди там живуть добрі, але нас називали «бандерівцями», хоча ми були бессарабцями.
І досі живі у пам’яті рядки пісні, почутої мною десь чотирнадцятирічним юнаком від переселенки Олі Шлепак зі Станіславщини:
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила,
Там молодого юнака
Сира земля накрила…
Уже тоді замислився над почутим і не зміг змиритися з жорстокою несправедливістю – люди, якщо вони справді люди, залишаються ними завжди. Добігаю до свого фінішу, а пам’ять, чітко вхопившись за той степовий вітер, не полишає мене у полоні несправедливості та жорстокості.
Хіба ми не були свідками, як КДБ всіляко переслідував, ущемляв творчу інтелігенцію: художників, артистів, поетів. Дісталося тоді і мені, та нехай це все просто забудеться.
Вісімдесят – вік поважний, вимагає, як кажуть, зупинитися і оглянутися на пройдену життєву дорогу. Яка вона? І чому саме, перефразовуючи відому пісню, ви нині кажете: «Буковино, світку ти мій…»?
Ще 1951 року в Бобринецькому сільськогосподарському технікумі рільництва (який передував Уманському сьльськогосподарському інституту) за мою любов до квітів, до живого слова (тоді моїм майбутнім колегою був Микола Кузьмович Смолянчук, редактор технікумівської стіннівки, до якої час від часу дописував і я), студенти називали й мене, я сказав би, трохи скептично чи заздрісно «Піїт». Дехто з них пам’ятав Лесині слова «Десь, колись в якійсь країні, проживав піїт нещасний». З того все й почалося – закрутилося, завертілося. Холодні і голодні повоєнні роки і їдальня з безкоштовною гірчицею та кількома шматочками хліба.
Про краще годі було і думати. Аби на вихідні дістатися в Богодарівку до батьків, я мав двічі переходити річки Сухоклей та Інгул. Там набирав торбу сухарів і повертався назад. Вони рятували від голоду. Торба була ворсистою, тож коли сухарі закінчувалися, у склянку чистої води висипав потеруху і випивав усе те, ніби чай. Раніше дещо рятувала стипендія, та коли на уроці фізкультури в одному із кучугурів я зламав лижу, мене тієї стипендії позбавили…
Проте молодість брала своє. На другому курсі я закохався, почав писати вірші. Те кохання-захоплення швидко минуло, оскільки мати моєї пасії заборонила їй зустрічатися з хлопцем із багатодітної сім’ї, та ще й без будь – якого додаткового заробітку.
А поезії полилися відразу і назавжди. Один з віршів я прочитав рідному дядьку Василю. Він уважно вислухав мене, примружив очі і ледь насмішкувато запитав: «А ти в кого скатав цього вірша, плем’яше?». І як я не клявся, як не божився, що це мої власні рядки, не повірив – «так влучно, так правдиво, так довірливо сказати мало хто осмілиться».
В істині його слів я переконався згодом і зрозумів одне: людина народжується вільною, незалежною – ні бідною, ні багатою, народжена жити у добрі та милосерді, з любов’ю до ближнього. Чому ж більшість моїх знайомих думають одне, говорять інше, роблять третє?
Кіровоградське обласне літературне об’єднання очолював Віктор Погрібний. Кілька років тому він закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, вважав себе одним з найграмотніших серед нас, ледь не атаманом усього поетичного загону. Насправді хлопці вирізняли тільки тому, що працював кореспондентом обласної газети, що від нього часто залежала публікація віршів, оповідань чи нарисів.
Він писав мало, але вже написане підносив кожному як шедевр. Валерій Юр’єв лише підсміхувався з того, а Леонід Народовий, котрий закінчив Кіровоградський педінститут, при кожній нагоді кепкував над тими поетичними спробами.
Приймаючи мене в члени літературного об’еднання, Віктор почувався метром, наставником і ледь не благодійником. Довідавшись, що я мав лише середню освіту і навіть не філологічну, він постійно прискіпувався до кожного слова, саркастично кривився і радив доопрацювати річ. Аж поки в обласній газеті не з’явилася перша добірка моїх віршів, зокрема «Думою задумаюсь», а згодом «За містом камінь рвуть» та кілька інших.
Проте тріумф тривав не довго. З різних обставин мені довелося переїхати до Миколаєва, в Снігурівський район, завітати до редакції місцевої газети «Соціалістичним шляхом», де 17 грудня 1960 року й опублікував добірку віршів. У передньому слові Віктор Карпенко відзначив: «Тематика творів молодого автора найрізноманітніша, в його віршах і «очі… людські самоцвіти», і «трави вкриті росами», і «дужий вітровій», що «сильно грає на гітарі телефонних проводів».., і багато іншого». Свіжообразність, оригінальну думку – ось що ми бачимо в поезіях Георгія. Безперечно, вони мають зацікавити читача».
Цей відгук виявився надивовижу пророчим. Цього ж таки року мене, як члена обласного об’єднання, запросили на роботу в газету «Серп і молот» літпрацівником у відділ сільського господарства. Там вперше почав писати нариси. Один з них «Після бурі» редакція газети «Радянська Україна» запропонувала подати на конкурс. Нариси писав після переїзду до Кіровограда.
Дорогу у драматичний світ поезії мені освятив Андрій Малишко під зеленими шатами Ірпінського парку. «Боріння пристрастей – моє кредо, істинна правда – моє життя». Я з племені шістдесятників, починав разом з Василем Симоненком, Борисом Олійником, Петром Зленком, Віталієм Коротичем, Вікторем Коржем та баготьма іншими.
Писати прозу почав, опублікувавши в регіональній газеті «Прапор юності», нарис «Стрічали дівчину по одязі». Прочитавши його, Олесь Терентійович Гончар, ласкаво усміхнувшись, мовив: «Вам час братись за великі полотна». От я і взявся…
По тому доля знову привела мене в Миколаїв, де працював відповідальним секретарем редакції газети Жовтневого району «Прапор Жовтня», заступником редактора газети Сланецького району, чекав, коли звільниться місце редактора у Братському районі, оскільки так вирішило бюро Миколаївського обкому партії, заборонивши влаштовуватись в будь якій обласній газеті.
Отож я і став директором бази відпочинку трудящих кораблебудівного заводу «Океан». Звідти і переїхав на Буковину – до давно улюбленого краю, який став мені другою батьківщиною. Творчим вітром моєї поезії, моїм милим світком.
Що на робочому столі?
Робочий стіл у мене завжди накритий кількома аркушами чистого паперу. Звичка записувати всі думки, аби не забулася їх суть. Нині завершую роботу над виданням нової книги «Син своєї доби».
Чи ділитесь набутим життєвим досвідом з молоддю, чи допомагаєте їй професійно?
Люблю слухати і милуватися юними поетами, в них стільки енергії, віри в завтрашній день. Звичайно, всі воліють стати принцесами, принцами. Проте ними стають лише одиниці.
Творчий піт, благословенний будь:
Я не знаю творчості без поту.
Ніколи не цураюсь погомоніти з початкуючим автором, прочитати написане ним, дати пораду. Відредагував чимало книг.
Мене часто запрошують у школи, бібліотеки на зустрічі з читачами. Буваю і в райцентрах та селах – всюди, де люблять щире українське слово.
Ваше дозвілля, ваші уподобання?
Щоранку прошкую в Жовтневий парк, адже життя – це рух, треба йти далі, хоча і зболіли ноги, а йти ще треба ген за небокрай.
Щиро дякую вам за розмову. Зваживши ваш життєвий шлях, склалися такі рядки посвяти вам.
Поетова доля
Славному синові плаїв буковинських і степів кіровоградських
Георгію Шевченкові у ювілейну днину народження.
Прилетіли літа, прилетіли
Й на лавицю до нього присіли.
Та й спитали літа, та й спитали:
– Що ви, вуйку, в житті та й надбали.
– Не надбав я ні злота, ні срібла,
Лише стала голівонька срібна.
Не придбав я ні лісу, ні поля,
Бо поетова випала доля.
Та не думайте, діти, що бідний:
Край смерековий вуйкові рідний,
Обіймаю у снах я Карпати,
Можу зіроньку з неба дістати.
Можу світ цей усім дарувати,
Змушу Ятрань з Дністром станцювати,
Змушу думку до неба злетіти,
Маю ж долю поетову, діти.
Пролетіли літа, пролетіли
І у завтра моє полетіли…
Ген до обрію тягнеться вирій –
В добрий час, мої діточки милі…
Брозинський М.Ф., м. Чернівці
Фото з сайту bukovyna.online
