Черномазов либо провокатор, либо дурак.
М.С.Ольминский
Декілька років тому, натрапивши в Інтернеті на інформацію про Мирона Юхимовича Черномазова, я розмістив біографічну довідку про нього в «Історичному календарі Кіровоградщини на 2017 рік», а потім і в біографічному довіднику «Журналісти степового краю» (2019) такого змісту: «Черномазов Мирон Юхимович (літературний псевдонім Н. Лютиков, партійний – «Мирон», агентурна кличка – «Москвин») (1882-1917) народився у м. Златопіль – більшовик, агент царської охранки. Був членом Центрального комітету РСДРП (б), одним із керівників більшовицької газети «Правда» (нічний випускаючий), якого знав і якому довіряв Ленін. З 1913 року – секретний співробітник Петербурзького охоронного відділення й одночасно головний редактор «Правди». 22.01.1914 року був запідозрений у провокаторстві й відлучений від партійної роботи. У листопаді 1916 року Бюро ЦК РСДРП винесло постанову про заборону всім партійним організаціям мати з ним справу. 7.03.1917 року Черномазов був заарештований як провокатор і у в’язниці отруївся».
Звісно, захотілося дізнатися значно більше про цю затавровану особистість. Як-не-як, Черномазов – наш земляк і далеко не остання людина в партійній ієрархії більшовиків. Що ж з ним сталося?
У десятках книг, присвячених історії боротьби царських спецслужб із революційним рухом у Росії, він дійсно фігурує то як інформатор охранки, то як її агент, секретний співробітник (сексот), то навіть як провокатор. Ось їх автори і назви: Чарльз Рууд, Сергій Степанов «Фонтанка, 16. Политический сыск при царях» (М., 1993); збірка «Большевики. Документы по истории большевизма с 1903 по 1916 год бывшего Московского Охранного Отделения» (Нью-Йорк, 1990), Віктор Джанібекян «Провокаторы. Воспоминания, мысли и выводы» (М., 2000), Володимир Ігнатов «Доносчики в истории России и СССР» (М, 2014), Ісаак Розенталь «Провокатор Роман Малиновский: судьба и время» (М, 2014), Олександр Широкорад «Секретные операции царских спецслужб 1877-1917» (М., 2016), Микола Стариков «История большевиков в документах царской охранки» (М., 2017) та інші.
Проте всіх дослідників цієї теми перевершив Петро Кошель, автор книги «История сыска в России» (2010). Черномазова він вніс до списку, який назвав «12 секретних апостолів», з такою характеристикою: «Крупным осведомителем петербургской «охранки» был Мирон Ефимович Черномазов, о котором сказано: «Черномазов Мирон Ефимович (агентурная кличка «Москвич») – 200 руб. жалованья, бывший член Центрального Комитета с.-д. партии. Был главным руководителем большевистской газеты «Правда». Освещает общее положение партии и частично местной организации».
Водночас цю коротеньку інформацію про Черномазова Петро Кошель завершує дивним зізнанням: «В списке секретных агентов царского правительства, опубликованном министерством Керенского, М.Е. Черномазов значится, но о нем не дано никаких справок». Історик Олександр Широкорад також відзначає, що «дело Черномазова так и не было найдено в архиве охранки», а тому й називає його «самым таинственным агентом Департамента полиции». Інтригуюче, чи не так?
Ці та інші застереження, власне, й надихнули мене заглибитися в означену тему. Перечитавши всю наявну в Інтернеті літературу, в якій згадується наш земляк, маю сказати передусім, що у мене з’явилися вагомі підстави засумніватися у достовірності розтиражованої інформації про Черномазова-провокатора. Схоже на те, що Мирон Юхимович не просто увійшов в історію – його в неї добряче вляпали.
І ще одна дивна річ: якщо про інших провокаторів та сексотів складені біографічні довідки, знайдені їхні фото, то про Мирона Черномазова цього не аж ніяк не скажеш. Тому довелося буквально по крихтах збирати відомості про нього із різноманітних джерел: монографій, статей, спогадів.
І от що вдалося з’ясувати. Як повідомляється в одному з оперативних зведень поліції, народився Черномазов Мирон Юхимович (насправді його звали Черномазов Мейєр Хаїм), міщанин, юдейського віросповідання, неодружений, у 1882 році за одними даними у Златополі, за іншими – у Новомиргороді. Втім, для нас це не принципиво, оскільки ці два розташовані поруч містечки у 1959 році об’єднали в райцентр Новомиргород. Невідомо, яку освіту отримав Черномазов, коли пристав до революційного руху. Ось яка інформація про молоді роки Мирона Черномазова міститься у згаданому поліцейському зведенні: «Привлечен в качестве обвиняемого при Екатеринославском Губернском Жандармском Управлении по 252-й статье Уголовного Уложения. Состоял под особым надзором полиции в Елизаветграде, откуда в ночь на 24 августа 1903 года скрылся и направился будто бы за границу».
Надзвичайно цінні спогади про Черномазова пощастило знайти в книзі «Красные вехи. Сборник воспоминаний и материалов об истории революционного движения на Зиновьевщине», виданий у 1928 році. Їхній автор – уродженець Златополя, активний учасник революційого руху на Єлисаветградщині Ісаак Йосипович Краснобродський. Він добре знав і поважав Черномазова спочатку як члена гуртка самоосвіти, а потім як члена Єлисаветградської організації РСДРП, що утворилася з нього у 1903 році. Краснобродський зокрема згадує, як на прохання Мирона Юхимовича переховував у Златополі двох чоловіків. Як з’ясувалося згодом, це були солдати місцевого гарнізону, які викрали зброю з арсеналу, були заарештовані й засуджені до смертної кари. Черномазову вдалося організувати їм втечу. Поки солдати ховалися в Златополі, Мирон Юхимович роздобув гроші та закордонні паспорти й переправив їх за кордон.
Краснобродський, коли писав спогади, знав про те, що Черномазова викрито як агента царської охранки (двічі про це згадує), проте наводить на його захист наступний епізод, що стався у 1915 році: «Случилось, что одному товарищу нужно было ехать в Петроград. Я дал ему письмо к Черномазову и, как мне удалось выяснить, Черномазов этого товарища не выдал, хотя последний и жил по нелегальному паспорту. Черномазов знал, что я работаю в Екатеринославской организации и что через меня можно добраться и к другим товарищам. Ни я, ни кто-либо из близких мне не был арестован. Таким образом, нельзя было заподозрить Черномазова в провокации».
Зі спогадів друкарського робітника, соціал-демократа Бориса Лінцера «Из истории революционного движения в Елисаветграде», опублікованих у 1928 році, дізнаємося, що у 1901-1902 році році у нашому місті працювало нелегальне видавництво «Южный рабочий», яке встигло надрукувати 5 номерів газети під однойменною назвою. Серед членів єлисаветградської соціал-демократичної організації за 1903 рік з-поміж інших Лінцер називає «рабочего Черномазова (впоследстввии оказавшегося предателем)». Цілком можливо, що саме в Єлисаветграді Мирон Юхимович почав займатися журналістикою.
Судячи з усього, опинившись у Парижі, він досить швидко зарекомендував себе як авторитетний партієць. Про це свідчить той факт, що Черномазов був обраний делегатом представницького (за участю п’яти фракцій!) V-го з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що проходив у Лондоні з 30 квітня по 19 травня 1907 року. В ньому взяли участь 343 делегати (302 з вирішальними голосами) від 145 партійних організації: 89 більшовиків, 88 меншовиків, 54 бундівці, 45 польських соціал-демократів та 26 латиських. Наш земляк у списку делегатів значиться так: «312. Черномазов М.Е., большевик, Киевская организация, с решающим голосом». Слід також відзначити, що на цьому з’їзді кандидатами в члени ЦК РСДРП було обрано двох уродженців Єлисаветграда: Григорія Зінов’єва та Віктора Таратуту.
Чи не вперше як партійний діяч Черномазов яскраво «засвітився» у листопаді-грудні 1909 року в Баку, куди прибув за дорученням Леніна інспектувати міську партійну організацію більшовиків, одну з найвпливовіших та найпотужніших у РСДРП (б). Маючи на руках список партійного активу, Черномазов зібрав його на нараду (з’явилося 25 чоловік) і вчинив справжній допит, начал «спрашивать имя, фамилию, партийную кличку, если таковая имеется и какую работу и где он ведет». Далее он потребовал у каждого списки членов их кружков, а также заявил, что старые явки в Петербурге провалены, а новые можно получить только у него». Після цього бакинські товариші почали називати Мирона Юхимовича поміж себе партійним «генералом».
Багатьом поведінка Черномазова не сподобалась, а Сталін на одному із зібрань буцімто навіть обізвав його провокатором. Так вперше до Мирона Юхимовича почало чіплятися це ганебне тавро.
30 вересня 1909 року напередодні проведення всеросійської партконференції Черномазов та керівники бакинської організації Шаумян, Єнукідзе, Каспаров та інші за чиїмось доносом були заарештовані та ув’язнені. У буцегарні вони просиділи 9 місяців.
Після звільнення Черномазов виїхав до Парижа. Його авторитет у партійних колах після арешту та відсидки значно зріс. З 1910 до 1913 року Мирон Юхимович працював у нелегальній газеті «Социал-демократ», що видавалася в столиці Франції Центральним Органом РСДРП і яку редагував Ленін разом із Каменєвим та Зінов’євим. Трудився «товариш Мирон» настільки успішно («как вол», вважав Каменєв), що в 1913 році він рекомендував його на посаду редактора газети «Правда», яка легально видавалася більшовиками у Петербурзі. По дорозі в столицю Російської імперії Черномазов завітав у Краків до Леніна, щоб отримати його благословення.
Так починалася, здавалося б, «зоряна мить» у житті Мирона Юхимовича, яка, однак, тривала недовго і завершилася ганьбою та незмитим досі клеймом провокатора.
Коли читаєш спогади про Черномазова – редактора «Правди», то складається враження, що він став жертвою власної надмірної старанності та радикалізму. Одним словом – перестарався! Ось, приміром, одна з найрізкіших оцінок діяльності «товариша Мирона» на посаді редактора:
«Черномазова подвело тщеславие. Он пытался выглядеть в глазах своих покровителей более значительным человеком в партии, чем являлся на самом деле. Выбрасывал в корзину статьи Ленина, задерживал их, вскрывал письма видных членов партии. Крупская отмечала о том периоде: «Ильич тогда нервничал, писал в «Правду» сердитые письма, но помогало мало». На заседаниях в редакции… Черномазов произносил пламенные речи, хвалил товарищей, которые несмотря на преследования, служат революционному делу, пытался показать себя истинным борцом с самодержавием».І ще одне звинувачення: «Черномазов не желал считаться с мнением других членов редакционной коллегии и единолично проталкивал в печать хлесткие материалы, ставившие газету под удар, вопреки напоминаниям Ленина о необходимости соблюдать «цензурность». Настроение против него все более накалялось».
Після того, як були провалені дві друкарні, та арештів, що їх супроводжували (влітку 1913 року під арештом опинився сам Черномазов), почалися пошуки провокатора. Головним підозрюваним, звісно, став Мирон Юхимович. Привід він дав сам – своєю поведінкою, радикалізмом, фанатичною відданістю революційній справі, чим налаштував проти себе ледве не всіх колег по газеті та керівництво партії. Всі суголосно називали Черномазова антипатичною людиною. А член редколегії газети «Правда», видатний більшовик-ленінець, публіцист Михайло Ольмінський (1863-1933) взагалі дав убивчу оцінку діяльності нашого земляка: «Черномазов либо провокатор, либо дурак».
Ось як викладено початок «справи Черномазова» в книзі історика Миколи Старикова: «В Петербурге недавно был арестован и позднее освобожден редактор местного партийного органа, газеты «Правда», некто Мирон Ефимович Черномазов. Этот Черномазов после своего освобождения из-под стражи передал представителям «шестерки» (керівний орган партії. – В.Б.) следующее: на пятый день после ареста Черномазова пригласили в Охранное Отделение и там во время допроса начали предлагать ему взять на себя обязанности секретного осведомителя розыскного органа. При этом опрашивавшее лицо говорило, что хотя Охранное Отделение и «все» знает, но желало бы при помощи Черномазова получать осведомительный материал непосредственно из первых рук. Желая склонить Черномазова к роли секретного сотрудника и показать осведомленность розыскного органа, опрашивавший подробно рассказывал ему о текущих начинаниях «верхов» партии, о формируемой школе, о проектируемой в ближайшем будущем конференции и т.д., действительно подтвердив более чем солидную осведомленность Охр. Отделения. Особенно странным в словах опрашивавшего являлось то обстоятельство, что он рассказал Черномазову о том, что в Петербурге находится по делам партийной школы жена Трояновского «Галина», которая действительно приехала несколько дней тому назад в Петербург и приезд которой в это время могло знать лишь весьма ограниченное число наиболее крупных партийных работников. В конце концов, опрашивавший даже оказался осведомленным о предстоящей «Галине» поездке в Киев. Все эти обстоятельства подтверждали лишь то, что вблизи «шестерки» есть лицо, связанное с розыскными органами Империи».
Зазначимо, що Трояновська («Галина») – це наша землячка Олена Розмирович. Саме вона ініціювала усунення Черномазова від редакторської та літературної роботи в «Правде» «за неумение смягчать, применительно к цензуре, резкость газетного тона». Натомість інший земляк – Григорій Зінов’єв пропонував залишити «товарища Мирона» в газеті хоча б на господарській роботі за умови, «если новые данные не делают его и здесь невозможным». Але колег не переконав.
Єдиною людиною, яка виступила на захист Черномазова і яка добре знала його в доправдинський період і по спільній роботі в «Правді» (у 1912-1914 роках працювала відповідальним секретарем газети), була Конкордія Миколаївна Самойлова (1876-1921). Вона, хоча й критикувала Мирона Юхимовича за стиль керівництва «Правдою», за самочинність та волюнтаризм, у те, що він є провокатором, не повірила. Проте її свідчення до уваги не взяли.
Через багато років інша більшовичка – Ізабелла Георгіївна Морозова, згадуючи «справу Черномазова», відзначала, що завербувати його було не так просто: «Он был начитанным, любил поспорить, порассуждать, надо было поиграть на его честолюбии».
Сам Черномазов на засіданні «шістки» категорично заперечив звинувачення у провокаторстві: «Вы упрекаете меня, основываясь на каких-то мифических предположениях. Я все изложил в объяснительной записке. Ваши обвинения не признаю… Если я в чем-то и ошибаюсь, то никакого умысла в моих ошибках нет, а есть чистая случайность! Вы убедитесь со временем, что допускаете ошибку!».
Навіть Ленін після розгляду «справи Мирона» змушений був визнати: «Наш ЦК назначил следствие по поводу подозрений против Черномазова, но собрать точных данных не удалось, так что объявить его провокатором петербургские товарищи не решились. Пришлось ограничиться отстранением Черномазова от «Правды».
Ображений Мирон Юхимович навіть заявив, що взагалі йде з партії. Проте передумав, оскільки йому запропонували керівництво страховими (лікарняними) касами. Але й тут залишився вірним собі, вступивши у конфлікт із журналом «Вопросы страхования» Всеросійскої страхової ради, який видавали більшовики, звинувачуючи редакцію часопису «в нежелании заниматься революционированием рабочего страхового движения».
Це була ще одна фатальна помилка Черномазова. Річ у тім, що секретарем журналу «Вопросы Страхования» працювала рідна сестра Леніна Анна Іллівна Ульянова-Єлізарова. У листі до брата від 24 квітня 1916 року вона скаржиться: «…Здесь вредит Мирон: сидит в низах, в больничной кассе, пользуется влиянием, на безлюдье особенно, и ведет подкоп под «Вопросы Страхования». Требовал, чтобы его провели в редакцию. Его провалили, опираясь между прочим на то, что он был в 24 часа отставлен от редакторства в «Правде» и до сих пор в правах не восстановлен. Последнее соображение, конечно, легковесно. Мог не годиться на одном месте, это не значит, что должен быть всюду выставляем. Будучи забракован в редакции «Вопросы Страхования», он стал агитировать за другой страховой орган.
Меня просили, чтобы вы высказались против такой агитации и, так сказать, пристыдили Мирона. Может быть, это можно сделать в виде письма в Петроградский комитет, между прочим».
Терпець Леніна увірвався: «…Черномазов интриговал против сестры Ани, его безусловно убрать и забыть». А тут, на нещастя Черномазова, у липні 1916 року були арештовані 30 осіб, причетних до журналу «Вопросы Страхования», а сам часопис був закритий. ЦК поклав відповідальність за провал на Черномазова, вирішивши, «что внимание полиции к журналу привлек он своими скандалами».
У листопаді 1916 року Бюро ЦК РСДРП (б) винесло постанову про заборону всім партійним організаціям мати з ним справу через підозру у провокаторстві.
Для Черномазова «грім грянув» 11 березня 1917 року, коли газета «Биржевые ведомости» опублікувала офіційний список провокаторів із його прізвищем. Єдина підстава – дві розписки агента «Москвина» (за червень та грудень 1915 року) про отримання від начальника Петроградського охоронного відділення винагороди у розмірі 75 і 100 руб. Внаслідок експертизи, невідомо ким проведеної, було визнано, що «вероятнее всего» (!) цим Москвиным був Черномазов. Сам Мирон Юхимович співробітництво з охранкою категорично заперечував, хоча воно йому й пропонувалося після арешту в 1913 році (про це він сам інформував керівництво партії). Сучасний історик А.С.Серебренников вважає, що звинувачення Черномазова в провокаторстві було сфабриковане Охранкою з метою відвести удар від свого найціннішого агента серед більшовиків Романа Малиновського.
Саме він, коли нависла реальна загроза викриття, вміло підставив Черномазова. Мовляв, найавторитетніша людина в партії Ольмінський вважає Черномазова або провокатором, або дурнем. Та й сам Черномазов зізнався, що його охранка намагалася завербувати. Цього виявилося досить, аби скомпрометувати Черномазова.
20 березня 1917 року Мирон Юхимович був заарештований за розпорядженням Тимчасового уряду. Через декілька днів його знайшли мертвим у камері петроградської в’язниці «Кресты». Офіційна причина смерті – отруєння. Проте відповіді на запитання – було це самогубство чи вбивство – ніхто не шукав.
Царська охранка, здавалося б, зробила усе можливе й неможливе, аби революція не відбулася. Коштів «на інформування» спецслужби Російської імперії не шкодували. Найцінніший «сексот» у стані більшовиків, член ЦК партії, улюбленець Леніна, уже згаданий нами Роман Малиновский (1876-1918) отримував фантастичну зарплату у розмірі 700 рублів щомісяця! Для порівняння: оклад генерал-губернатора складав 500 рублів Малиновський був депутатом 4-ї Державної Думи, керівником більшовицької фракції (1913-1914). З його подачі арештовувалися Микола Бухарін (1910), Серго Орджонікідзе (1912), Яків Свердлов (1913), Йосип Сталін (1913) та інші більшовики. В 1918 році Малиновський після визволення з полону (був учасником Першої світової війни), не інакше як здуру, повернувся до Росії, щоб… виправдатися. Це йому не вдалося: за вироком Верховного трибуналу ВЦВК від 5 листопада 1918 року він був розстріляний у Москві. Це була єдина людина, яка могла врятувати репутацію покійного Мирона Черномазова, зізнавшись, що він його підставив, аби убезпечити себе.
За свідченням жандармського генерала Олександра Спиридовича, девять з десяти більшовиків співробітничали з Охранкою напряму або опосередковано. Більше того, стверджує він, сама газета «Правда» видавалася… на кошти охранки. За підрахунками істориків, за період з 1880 по 1917 рік в архівах Департаменту поліції налічувалося близько 10 тисяч секретних співробітників («сексотів»). Напередодні Першої світової війни діяльність РСДРП «висвітлювали» 2070 штатних «сексотів» (в її лавах тоді перебувало не більше 10 тисяч чоловік!), не рахуючи «штучників», які надавали інформацію епізодично, та філерів – агентів зовнішнього спостереження.
Після революції один із донощиків-більшовиків написав Горькому покаянного листа: «Ведь нас много – все лучшие партийные работники». Найближче оточення Леніна буквально кишіло агентами поліції. Директор департаменту поліції, уже в еміграції, говорив, що кожен крок, кожне слово Леніна було відомо йому до найдрібніших деталей. Приміром, у 1912 році в Празі в умовах найсуворішої конспірації відбувся з’їзд партії. Серед 13 його учасників, найнадійніших і ретельно перевірених, четверо були …агентами поліцї, які написали детальні звіти про цей захід.
Годі й говорити, що під підозрою перебували буквально всі члени партії, навіть сам Ленін. Дотепер дискусійним залишається питання, а чи не був «сексотом» і Сталін. Надзвичайно дотепно про «стукачів» і подібну ситуацію висловився поет Ігор Губерман:
Вокруг меня ровесники стучат –
Один на всех и все на одного.
Схоже на те, що охранка у своїх відчайдушніх спробах запобігти революції лише пришвидшувала її настання. Явно перестаралася, або, як кажуть росіяни, «переусердствовала»! Своїм найціннішим агентам – Азефу в партії есерів та Малиновському в більшовицькій партії – охранка занадто багато дозволяла.
Секретний співробітник департаменту поліції (з 1892 року) Євно Фішелевич Азеф (1869-1918) був не лише одним із лідерів партії есерів, а ще й організатором та керівником її бойової організації. Він здійснив понад 30 терористичних актів проти представників вищих чинів царського державного апарату. Водночас не менш сумлінно виконував свої обов’язки «сексота». Приміром, у 1901 році видав поліції з’їзд представників партії есерів у Харкові; в 1905-му – майже весь склад «бойової організації», у 1908 році за його доносом страчено 7 членів «бойової організації». Азеф був викритий у 1908 році, засуджений до страти, але йому дозволили втекти.
Та найдивніше, що керівництво обох партій вважало, що Азеф і Малиновський принесли більше користі революційній справі, аніж охранці!
Деяке уявлення про зовнішність Черномазова можна скласти зі спогадів одного з керівників радянської держави, «правої руки» Сталіна В’ячеслава Молотова (1890-1986) і визначного радянського державного діяча Федора Раскольникова (1892-1939). Перший чомусь вважав, що походить Черномазов «Из попов, но еврей. Такой черный, кудрявый. Возможно, это одна из его фамилий». Другий змальовує Мирона Юхимовича так: «Его наружность нисколько не изменилась: та же густая, черная с проседыо борода и большая курчавая шевелюра, те же темные глаза».
Щодо прізвища Черномазов, то, можливо, рацію має Молотов, припустивши, що це несправжнє прізвище нашого земляка. Втім, щодо його зовнішності, то воно досить промовисте. Згідно однієї з версій, то воно походить від прізвиська Чорномазий – так називали смагляву від природи людину. Втім, існує й інше пояснення: Черномазов – прямий переклад з тюркської мови слова Карамурза (Чорний князь). У романі Достоєвського «Брати Карамазови» одного з братів Альошу двічі називають Чорномазовим.
І справді – історія життя і смерті Мирона Черномазова могла послужити сюжетною лінією для одного з творів Достоєвського, автора геніального і пророчого роману про революціонерів «Біси», а він сам стати прототипом одного з його персонажів.
Та хоч як там було, на запитання, винесене у заголовок статті, можемо дати ствердну відповідь: агентом царської охранки Мирон Черномазов не був!
Володимир Босько
