АРСЕНІЙ ТАРКОВСЬКИЙ, СВЄТ ПРИДВОРОВ І ЙОГО БАТЬКО ДЕМ’ЯН БЄДНИЙ

0
523
views

Слово только оболочка,
Пленка жребиев людских,
На тебя любая строчка
Точит нож в стихах твоих.
Арсений Тарковский

 

Демьян творит ведь не в тех редких случаях, когда Аполлон требует к священной жертве, а изо дня в день, когда призывают события и…Центральный Комитет.

                                                                                                                         ЛевТроцкий

Вперше про Святослава Придворова, улюбленого сина Дем’яна Бєдного, якого він називав Свєтом, я почув від Олени Орестівни Ноземцевої, легендарної особистості в історії музейної справи нашого краю. сімнадцять років (1953-1967) вона була директором обласного краєзнавчого музею. Саме завдяки їй у 1965 році в приміщенні Преображенської єдиновірської церкви було відкрито Кіровоградську картинну галерею, якій я, до речі, віддав вісімнадцять років життя на посаді старшого наукового співробітника. Олена Орестівна була її справжнім фундатором. Це вона домоглася передачі живописних та графічних творів відомих художників з Ермітажу, Третьяковської галереї,  Київського музею російського мистецтва та приватних колекцій, що утворили «золотий фонд» зібрання картинної галереї (нині обласного художнього музею).

Наша зустріч відбулася за ініціативою Ноземцевої у неї вдома незадовго до її кончини. Я тоді працював журналістом у газеті «Народне слово», й Олена Орестівна, певно, мала надію, що її спогади про спілкування з видатними особистостями нашого краю мене неабияк зацікавлять. Так і сталося, але «визрів» я для того, щоб їх оприлюднити, лише зараз. Особливо запам’яталися розповіді Ноземцевої  про зустрічі з Арсенієм Тарковським і Свєтом Придворовим.

Арсеній Тарковський у Кіровограді  біля будинку, де минули дитячі роки. 1955 рік.

 

 

 

 

 

 

 

Найбільше Олену Орестівну вразив приїзд Арсенія Тарковського на батьківщину в 1955 році. Це були найзворушливіші (бо виявилися останніми) відвідини видатним земляком рідного краю. Обком партії виділив машину для поїздки Арсенія Тарковського на хутір Надія, де проходило його дитинство, а Олена Орестівна його супроводжувала. Поет хвилювався і нервував усю дорогу. Коли дісталися хутора, зупинив автомобіль, опустився на коліна, хоча й був на милицях, і зі сльозами на очах поцілував рідну землю. Це були сльози розчулення.

Господар Андрій Юрійович Тобілевич, як виявилося, до зустрічі з Арсенієм Олександровичем не готувався, попри те, що був заздалегідь попереджений. Обід був більш ніж скромний, та й розмова не дуже клеїлася. Відчувалося, що хазяїн чимось заклопотаний та занепокоєний, час від часу кудись відлучався. Зрештою Андрій Юрійович зізнався, що страшенно переживає за корову, яка от-от має отелитися.

Настав вечір і стало зрозуміло, що Тобілевич не збирається запрошувати Тарковського переночувати на хуторі, на що той, звісно ж, розраховував. Тоді Арсеній Олександрович почав умовляти Андрія Юрійовича поїхати з ним до міста. Мовляв, гроші в нього є, посидимо в готелі за чарчиною, позгадуємо літа дитячі. Тобілевич довго вагався (а раптом корова за його відсутності все ж отелиться!), а потім все ж погодився – за умови, що на світанку його відвезуть на хутір. Та ледве виїхали за його межі, як Андрій Юрійович зупинив машину, кинувши на прощання: «Вибачай, Арсюшо! Ну ніяк не можу. Нутром відчуваю, що корова вночі розродиться». Всю дорогу до міста Тарковський мовчав та час від часу витирав носовичком сльози – та вже з іншої причини.

Демян Бєдний із синами Святославом і Дмитром.

А от візит Свєта Придворова у Ноземцевої залишив найнеприємніші враження. Зовсім не світлою особистістю виявився синок Дем’яна Бєдного. Пройдисвіт, грубіян, хвалько і брехун, гіркий п’яниця, дебошир, який щовечора влаштовував бійки в ресторані, чіплявся до жінок, позичав у всіх гроші і одразу ж їх пропивав, він здавався втіленням усіх людських пороків та смертних гріхів. Повертатися додому «Мрак» Юхимович відверто не поспішав, мовляв, немає грошей на літак, чекає переводу зі столиці. Дійшло до того, що працівники музею, аби здихатися Придворова, кілька разів гуртом збирали для нього кошти на проїзд до Москви.

Марно. Свєт нахабно брехав, що загубив квиток на літак. Після чергової бійки в ресторані та затримання міліцією у справу втрутився перший секретар Кіровоградського обкому партії Микола Кириченко. Він наказав негайно відіслати сина Дем’яна Бєдного з міста. В аеропорт його супроводив міліцейський ескорт. Звісно, Свєт Юхимович протестував, навіть погрожував поскаржитися самому Хрущову за таке ставлення до сина великого пролетарського поета. Проте міліціонери не лише посадили Придворова в літак, а й дочекалися, поки він підніметься у повітря. Лише після цього всі зітхнули з полегшенням.

Судячи з усього, ці ганебні пригоди Свєта Придворова в Кіровограді відбувалися в 1968 році. Газета «Молодий комунар» від 28 травня 1968 року інформувала читачів про урочисте відкриття музею Дем’яна Бєдного в селі Губівці, в якому взяли участь доньки поета Сусанна й Тамара та його син Свєт Придворов. Того ж року «Молодий комунар» один із номерів газети присвятив 100-річчю від дня народження Максима Горького. У замітці про відкриття в обласному краєзнавчому музеї виставки до цієї дати повідомлялося, що Свєт Придворов подарував музею фото батька з Горьким. Принагідно згадаю, що Олена Орестівна Ноземцева, як  і Дем’ян Бєдний, також народилася в селі Губівка Компаніївського району.

Біографічної довідки про Свєта Придворова в інтернеті я не знайшов, тому й невідомо, коли він народився та помер, яку мав освіту. Натомість він фігурує у спогадах відомих особистостей. Приміром, виявляється, Свєт Придворов захоплювався тенісом. У минулому відома радянська тенісистка Наталія Вєтошнікова розповідає про Всесоюзний тенісний турнір у 1937 році, «в котором приняли участие лучшие теннисисты и тренеры страны, а также «подающая надежды молодежь»… Сразу после окончания сбора начались соревнования на первенство СССР среди мальчиков и девочек… У мальчиков победителем тогда стал Свет Придворов, сын Ефима Придворова, более известного как поэт Демьян Бедный. А у девочек я, Наталья Ветошникова».

Та вже зовсім неймовірну історію про свого друга, письменника-дисидента Фелікса Свєтова (1927-2002) розповідає Володимир Войнович (1932-2018) в останньому підсумковому творі «Автопортрет: Роман моей жизни» (2017): «Настоящая фамилия Феликса была Фридлянд. В детстве мать звала его не Феликсом, а Светом или Светиком, потому что ей нравился соседский мальчик – сын пролетарского поэта Демьяна Бедного Свет Придворов. Новое имя к Феликсу прилипло, его все стали называть Светом или даже Светиком, из этого имени он потом сделал псевдоним Светов и в конце концов Световым стал по паспорту. А Свет Придворов, как мне рассказывали, вырос в мелкого афериста вроде ильфо-петровских персонажей: стучался в двери советских писателей, представлялся:

– Я Свет Придворов, сын Демьяна Бедного, не можете ли вы одолжить мне немного денег?».

Письменник Георгій Вайнер дає йому ще більш нищівну характеристику: «Сын Демьяна Бедного, Свет Придворов – вот лихой человек. Он был «каталой» тех времен – врун, фарцовщик, картежник, пьяница. Был такой писатель Генрих Борисович Гофман… Герой Советского Союза, летчик. Он приехал в Москву в 45-м году. Ему был 21 год, при росте 180 с чем-то он весил тогда 61 килограмм. Такой тощий фитиль со звездой Героя, капитан.

– Да, и кто-то из знакомых привел его в коктейль-холл на улице Горького. Специальное было эмгебешное место с «наседками». И познакомили его со Светом Придворовым, который сидел там, пил, гулял. Тот посмотрел на него и говорит: «Ну и что толку в твоей звезде? Тебе за нее здесь в долг и пяти рублей не дадут, а у меня по всей Москве долгов одних на 75000!».

Заінтригувало мене й те, що Свєт Юхимович представлявся як журналіст, сценарист, кореспондент журналу «Крокодил». Щоправда, крім нарису про батька «Придворная фамилия» в сатиричному часописі за 1967 рік (№28) більше нічого з творів сина Дем’яна Бєдного у «Крокодилі» виявити не вдалося.

Проте, як не дивно, Свєт Придворов – автор книжечки (48 сторінок) «Была бы только тройка»: Рассказы и фейлетоны», що була надрукована в «Библиотеке журнала «Крокодил» в 1979 році (№12), примірник якої зберігається у Російській Державній бібліотеці.

А ще в журналі «Советский воин» (1970) опубліковане оповідання Свєта Придворова «Проводи», в якому він зі слів батька розповідає про історію створення Дем’яном Бєдним знаменитої пісні «Проводи». Якщо вірити Свєту, то ця зустріч з батьком відбулася у 1941 році під час війни, в якій він начебто брав участь.

От і вся, так би мовити, творча спадщина Свєта Придворова. Щодо сценарної діяльності, то натяк на неї міститься у спогадах білоруського письменника Георгія Попова  «Откуда течет Неман»:

«17 октября 1968 г. Вчера приходит высокий крупнолицый мужчина, представляется:

– Свет Ефимович Придворов… Вы знаете, у Демьяна Бедного фамилия была Придворов…

– Ну и что же?

– Я его сын. В Минске по делу. Работаю над киносценарием «Ленин в Белоруссии»… Ленин, правда, в Белоруссии не был, но был связан… Не могли бы вы напечатать вот это? – и подает четыре странички воспоминаний об отце».

Судячи з усього, Свєт Юхимович був головним «бєднодем’янознавцем» Радянського Союзу, відверто паразитуючи на імені й творчості батька. Про свою зустріч зі Свєтом Придворовим згадує полковник міліції у відставці Олег Сазонов, що у 80-ті роки минулого століття працював начальником оперативного штаба УВД Курської області: «Поступает в милицию звонок из гостиницы. Мол, пришел подвыпивший мужчина, хотел переночевать и предъявил паспорт. Фамилия Придворов, а в графе «место рождения» написано: Москва, Кремль, Белый коридор. Администратор попросила объяснить, что это значит. А он выругался, схватил документ и на вокзал отправился.

«Надо же выяснить, что за странный гражданин, – поясняет Сазонов. – Еду на железнодорожный вокзал. Найти его труда не составило, одет по тем временам был шикарно: пыжиковая шапка, дубленка. Привожу его к генералу Панкину. Смотрим паспорт – действительно: «Москва, Кремль, Белый коридор». Просим объяснить, что это значит. Мужик в дубленке вскакивает: «Ленина не читал, генерал? Надо знать первоисточники! Кому Ленин дал квартиру в Кремле? Моему отцу! А отец мой – Демьян Бедный!» Я уже потом прочитал, что на том месте в Москве, где сейчас Дворец Съездов, было длинное двухэтажное белое здание типа общежития и называлось оно «Белый коридор». Семья Демьяна Бедного, действительно, там жила, там же родился и сын. Наш визитер был еще и корреспондентом журнала «Крокодил». Потом признался, что если бы пожестче себя вели – пропесочил бы нас. Проводил я сына поэта на вокзал. Как сейчас помню, за 10 рублей 30 копеек купил ему билет в купе».

Звісно, крім Кіровоградщини, Свєт Придворов неодноразово відвідував райцентр Бєднодем’янівськ у Пензенській області – місто, яке ні сіло ні впало перейменували на честь батька. До 1925 року воно називалося Спаськ. І хоча сам великий пролетарський поет ніколи тут не бував (ні до, ні після перейменування) місто стало жертвою його легендарної популярності. Та вже у 1930 році поет потрапив в немилість. Дем’ян Бєдный був виселений із Кремля, а в 1938 році навіть виключений із партії «за резко выраженное моральное разложение». Стурбоване бєднодем’янівське районне керівництво почало клопотатися про перейменування міста в Дубровськ. Марно. Щоправда, згодом, під час війни, ставлення до творчості Дем’яна Бєдного змінилося, вона стала затребуваною. А після смерті Сталіна уже покійний поет в 1956 році був відновлений у партії як жертва сталінських репресій, його знову почали цінувати та масово видавати твори.

Тож лише у 2005 році нещасному місту Бєднодем’янівську повернули його історичну назву Спаськ. До болю знайома історія, чи не так? Якщо замінити Спаськ на Єлисаветград, а Дем’яна Бєдного на Кірова, то отримаємо історію нашого міста. В цьому відношенні Бєднодем’янівськ і Кіровоград за безгуздість перейменування (на честь псевдонімів!) та спільність долі можна було б назвати містами-побратимами. Щоправда, Бєднодем’янівську пощастило більше: йому, на відміну від Кіровограда, таки повернули історичну назву – Спаськ.

Юхим Придворов у Єлисаветграді після закінчення  військово-фельдшерської школи. 1900 рік.

У стрімкому падінні Дем’яна Бєдного з п’єдесталу першого радянського (по-справжньому придворного!) поета фатальну роль відіграв алкоголь. Удень Юхим Олексійович, якого за самовіддане прислужництво Сталіну Сергій Єсенін назвав «Демьяном Лакеевичем», всіляко вихваляв вождя, а увечері, добряче хильнувши, нещадно критикував його. Та все ж найбільш дошкульна й дотепна епіграма на Дем’яна Бєдного належить першому радянському наркому освіти Анатолію Луначарському :

Демьян, ты мнишь себя уже

Почти советским Беранже.

Ты, правда, «б», ты, правда, «ж».

Но все же ты — не Беранже

Так от, якось Дем’ян Бєдний поскаржився товаришам по чарці, що на рідкісних книгах з  його унікальної бібліотеки (зібрав понад 30 тисяч томів!), які вождь брав почитати, залишаються масні плями від пальців: «Если бы вы знали, чем он разрезает книгу. Пальцем! … Если бы Сталин подлежал партийной чистке, я бы его за это вычистил его из партии». Ляпнув Дем’ ян ще й таке: «Сталин жрет землянику, когда вся страна голодает»; «Оказывается я шёл с партией, 99,9 процентов которой шпионы и провокаторы. Сталин ужасный человек и руководствуется личными счётами. Всех истребил, все уничтожены. Подобное было только при Иване Грозном».

Секретар Дем’яна Бєдного на прізвище Михайло Презент старанно занотував п’яні откровення шефа, потім відносив їх у НКВД, звісно про це дізнався й Сталін.

Достеменно невідомо, від кого поет Осип Мандельштам почув про ганебне поводження Сталіна з книгами. Та хоч як там було, поет у  листопаді 1933 року написав знаменитий вірш «Горець», а точніше епіграму на Сталіна, підписавши тим самим смертний вирок собі й жорстоку опалу, а потім і смерть від страху в очікуванні арешту в 1945 році Дем’яну Бєдному:

Мы живём, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца, –
Там припомнят кремлёвского горца
Его толстые пальцы, как черви, жирны,

А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.
А вокруг его сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подковы, кует за указом указ –
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него – то малина
И широкая грудь осетина
.

Найбільша загадка життєпису Юхима Олексійовича Придворова (1883-1945) (Дем’яном Бєдним він став у 1912 році, коли й придумав цей псевдонім) як йому вдалося, перебуваючи на самісінькому соціальному дні, вийти в люди, буквально «із Івана в пана». Батько – сторож при Єлисаветградському духовному училищі, матір сам Дем’ян за аморальний спосіб життя відверто називав «б…». Перші більш-менш спокійні чотири роки життя він прожив із батьком у Єлисаветграді, а потім у сім років Юхимка потрапив у справжнісіньке пекло – в Губівку до матері, яка пиячила, розпусничала, нещадно била сина. Та попри все, надзвичайно здібний до навчання хлопець здобув у Губівці початкову освіту, закінчивши 4-класну школу з похвальним листом.

А потім почалися справжні дива. У 1896 році Юхим вступає до військово-фельдшерської школи в Києві на казенний кошт. Невдовзі – як кращий учень школи та ще й поет-початківець – був представлений генерал-інспектору та попечителю військово-навчальних закладів Російської імперії, президенту Російської академії наук великому князю Костянтину Костянтиновичу Романову (1858-1915), онукові імператора Миколи I, двоюрідному дяді імператора Миколи II, талановитому поету, драматургу й перекладачу (псевдонім – К.Р.). Ця зустріч виявилася по-справжньому доленосною для хлопця.

Після закінчення школи з 1900 по 1904 рік Юхим Придворов служив ротним фельдшером у військовому лазареті в Єлисаветграді, наполегливо готуючись до складання екстерном іспитів за повний курс гімназії. І це йому вдалося! Зрозуміло, що без високого покровительства тут не обійшлося. Дозвіл на отримання атестату про закінчення Єлисаветградської класичної гімназії через складання іспитів екстерном виклопотав для Юхима Придворова великий князь Костянтин Романов. Він же домігся вступу Юхима Придворова на історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького університету…без іспитів. До того ж, Юхим отримав звання дійсного студента аж до 1914 року, що давало йому право мешкати у столиці й займатися літературною діяльністю.

Як куратор військових навчальних закладів Російської імперії великий князь Костянтин Романов, починаючи з 1900 року, часто відвідував Єлисаветградське кавалерійське училище. 15 липня 1905 року увійшло в історію ЄКУ як незабутня подія, коли великий князь вручив училищу штандарт (прапор).

Сам Юхим Придворов своєму найближчому приятелю Івану Гронському (до того, як зв’язався з більшовиками) зізнався, що він є бастардом, тобто незаконнонародженою, позашлюбною  дитиною. Мовляв, його справжні батьки – великий князь Костянтин Костянтинович Романов та графиня Марія Едуардівна Клейнміхель. На своєму письмовому столі Юхим Олексійович тримав портрет «батька», мав у своїй бібліотеці декілька книг з автографом «К.Р.», листувався з ним. Згодом, замітаючи сліди свого «великокнязівського» походження, він в одного книголюба викупив 10 листів до «батька» за фантастичну суму – 5 тисяч рублів. Щодо «матері», то буцімто у 1928 році, коли Дем’ян перебував на лікуванні в Німеччині, графиня просила про зустріч з ним, та він не ризикнув побачитися з «матір’ю». Про його зовсім не селянське походження Сталін звісно знав – навіщо зайві неприємності. Отут і постає головне запитання, а чи не вигадав Дем’ян Бєдний всю цю мелодраматичну історію, аби приховати правду?

Річ у тім, що великий князь Костянтин Костянтинович, якого за людяне, чуйне ставлення до своїх підопічних називали «батьком» усіх кадетів», вів потаємний щоденник. Його опублікувати він заповів через 90 років після своєї смерті, що й було зроблено у 2005 році. Здавалося б, щасливий у шлюбі (батько 9 дітей!), «найпорядніша людина в імперії», зізнається, що мав таємний порок: «…Как поражены были бы все те люди, которые любят и уважают меня, если бы знали о моей извращенности!.. Вожделения мои всегда относились к простым мужикам, вне их круга я не искал и не находил участников греха».

Що у порівнянні з таким самознищувальним зізнанням наявність позашлюбної дитини? Аби вона була, К.Р. неодмінно б покаявся! Мемуари наприкінці життя написала й графиня Клейнміхель. І знову ж таки жодної згадки про гріх молодості. Коментувати, гадаю, потреби немає.

…Безумовно, Дем’ян Бєдний був талановитим поетом і напрочуд трагічною постаттю. Сучасники згадують, що він, виявляється, писав чудові ліричні вірші, які якось прочитав у колі найближчих друзів зі словами: «Теперь я вам прочту то, что никому не читаю и никогда не дам читать. Пусть после моей смерти печатают». Проте у хвилину відчаю спалив зошити зі своєю лірикою. Випадково зберігся лише один ліричний вірш, так не схожий на його агітаційно-пропагандистські, сатиричні, соціально-побутові одноденки:

Весенний благостный покой…

Склонились ивы над рекой,

Грядущие считая годы.

Как много жить осталось мне?..

Внимаю в чуткой тишине

Кукушке, вышедшей из моды.

Раз… два… Поверить? Затужить?

Недолго мне осталось жить…

Последнюю сыграю сцену

И удалюсь в толпу теней…

А жизнь  – Чем ближе к склону дней,

Тем больше познаешь ей цену.

Володимир Босько

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here