ВАЛЕРІЙ ПОРКУЯН: ЛЕГЕНДА З ВУЛИЦІ КЛИНЦОВСЬКОЇ

0
1027
views

Валерій Семенович Поркуян – відомий спортсмен, футболіст, наш земляк,  який народився і до свого неймовірного зльоту жив  у Кіровограді, на вулиці Клинцовській. Тепер це вулиця Кропивницького.  Минулої осені легенді радянського і українського футболу виповнилося  75 років.

Для уболівальників зі стажем Поркуян  особливого представлення не потребує. Неможливо забути його блискучу гру у фінальній частині чемпіонату світу 1966 року в Англії, де Валерій став кращим  бомбардиром збірної СРСР, забивши 4 м’ячі! Не передати, як пишалися цим його земляки,  а на час транслювання матчів місто завмирало біля телевізорів…

– У нас була звичайна родина, – згадує Валерій. – Ігри та захоплення теж звичайні. І неодмінно – футбол. Цілими днями ганяли у дворі, грали між собою, вулиця на вулицю. Коли підросли, почали с друзями грати за містом — там були чудові поляни, наші перші футбольні поля. До них, правда, було кілометрів  п’ять . У кого велосипед — їхали на велосипеді, а ми з товаришем бігали кроси — туди та додому. Ті «маршкидки» згодилися надалі — в якій би команді я не виступав, мало хто міг мене обігнати. Грали, хто в чому міг. Моєму батькові, який працював вантажником, видавали «службові» черевики, я їх тихенько цупив і дуже швидко розбивав. За це мені, звісно, перепадало «на горіхи». Тому грав я переважно босоніж. Іноді батьки приходили подивитися  нашу гру.  Тоді я особливо старався, хотів побільше м’ячів  забити. Думаю, вони пишалися мною.

Валерій був капітаном дворової команди. А вожак має вести за собою, йти вперед, забивати. Коли в Кіровограді відкрили футбольну школу, привів туди всю свою ватагу. В контрольній грі його поставили у напівзахист. Однак він одразу кинув цю позицію, подався вперед, забив кілька голів. Так і зачепився за місце нападаючого.

Хочу зробити деякий відступ, і розповісти як ми, тоді ще діти, із захватом дивилися на свого кумира. Годинами стояли на вулиці Колодязній, щоб побачити, як Валерій проїде повз нас на своїй новенькій «Волзі», яку він купив після приїзду з Англії.  Поряд з ним сиділа його дружина з маленькою собачкою, а на задньому сидінні – його численні двоюрідні брати і сестри з таким виглядом, наче це вони грали на чемпіонаті. Не приховую, ми їм заздрили…

Серйозно Валерій почав займатися футболом у 13 років, його першим наставником був тренер Віктор Третяков.   Виступав у класі «Б» за місцеві «Динамо» та  «Зірку».  У 1965 році  перейшов у  «Чорноморець»,  звідти через рік його запросили  до київського  «Динамо». В його складі відіграв  чотири сезони, ставши трикратним чемпіоном СРСР.  Далі у його футбольній кар’єрі  були два роки виступів у тому  ж «Чорноморці»  і  чотири – у «Дніпрі».

– Кумиром, беззаперечно, був  мій тренер Віктор Михайлович Третьяков, – згадує Валерій. Він також виступав за «Зірку», був капітаном команди, його Віктор Маслов у 1950-му навіть до московського «Торпедо» запрошував. Третьяков класно грав головою, нерідко забивав на випередження. Пізніше, коли перейшов на тренерську роботу, вчив цьому і нас.

З Кіровограда Поркуяна забрав у «Чорноморець» знаменитий тренер Матвій Леонтійович Черкаський. Він помітив Валерія, коли «Зірка» грала з вінницьким «Локомотивом» . Кіровоградці програвали 0:1, і його випустили на заміну. Зірка пішла з поля з перемогою. Далі його шлях повів у головну команду України – київське «Динамо», куди він довго не хотів переходити з «Чорноморця». Навіть погрожував перейти у московський «Спартак», куди його теж запрошували. Одного разу приносять йому телеграму: «Тяжко захворіла бабуся». Валерій летить у Кіровоград. Але там на нього чекала не хвора бабуся, а представник київського «Динамо». Усі разом переконували переїхати до Києва. Врешті долю його вирішив один дзвінок до секретаря Одеського обкому партії з приймальної «головного уболівальника України»  Володимира Васильовича Щербицького: «Поркуян – у розпорядження «Динамо»! Інакше – знаєте що…»

По-справжньому зірковий час для Поркуяна настав з початком чемпіонату світу 1966 року. Валерій їхав туди як запасний гравець. Йому, як і будь-якому футболісту, хотілося на чемпіонат. На полі з‘явився лише у грі третього туру з Чілі. Тренер вирішив випустити на поле тих, хто ще не грав.  Радянські футболісти перемогли — 2:1. Обидва переможних гола забив  Поркуян. Тоді вперше за четверте місце стали давати медалі — бронзові. А ще кожному гравцю видали чималі преміальні — 1200 американських доларів. Заробили і від «Адідаса», в бутсах якого грали. Підходить до нього представник фірми і дає кілька сотень доларів. Валерій розгубився, а досвідчений  Сабо каже: «Бери, це з керівництвом узгоджено. Батькам, собі щось купиш».

Переможців приймали у королівському палаці. Королева усім потискала руки, кланялася.

Здавалося б, у «Динамо» йому гарантоване «зелене світло», але … довелося знову повертатися у «Чорноморець». Поркуяна запрошували у різні команди, і в закордонні теж, але він не хотів покидати Україну. Чи цінує це Україна?

— Мені  родичі з Америки кажуть, мовляв, тут тебе знають, про тебе пишуть. А в Україні – ні, не пишуть, а значить уже й не знають, – із сумом додає Валерій Семенович. – Їздив по селах з ветеранами. До тих пір, поки мене не запросили в село Благоєве на Одещині, щоб підняти там футбол. І пробув там десять років. Почав на базі місцевого колгоспу проводити тренування. Поступово щось виходило, ми почали посідати перші місця в змаганнях обласного рівня. Взагалі, працював, бо треба було годувати сім’ю. Тож були складні часи, «перебудова» – у магазинах ані м’яса, ані ковбаси. Працюючи ж у Благоєвому, отримував і матеріальну допомогу, і завжди привозив додому свіжі продукти. Також тренував юнацьку команду в Одесі, отримуючи копійчину й за це. Іншими словами, зробив все можливе, щоб у ці непрості роки сім’ї нічого не бракувало. Якщо згадувати той період, коли Буряк очолював «Чорноморець», то, на мою думку, Леоніду Йосиповичу не вистачило часу, та й грошей теж. Точніше, у керівництва не вистачило терпіння, щоб Одеса стала чемпіоном. Ми ж тричі фінішували другими слідом за «Динамо». Закваска ж була непогана. Буряк – хороший тренер, просто обставини складалися так, що він не зміг реалізувати свого потенціалу сповна. Свої нюанси були і в «Чорноморці», і в збірній, і в «Динамо», і в «Олександрії».

Фартовий Поркуша

Так називали Валерія, коли він грав за збірну Союзу. Фартовим його стали вважати на Чемпіонаті в Англії, коли він забив свої незабутні чотири голи.

–  Чотири голи на чемпіонаті світу дозволили мені стати кращим бомбардиром нашої збірної, – згадує Валерій.  Цей факт пригадався команді на наступному світовій першості  у 1970 році у Мексиці.  А  справа була ось у чому. Тоді при рівності усіх показників у команд в групі, місце проведення гри і черговий суперник визначався жеребкуванням. Ми мали ідентичні показники з мексиканцями. У випадку вдалого жеребкування команда, яка посіла перше місце у групі, залишалася б у Мехіко.   Ось  мене, як самого фартового, на «процедуру» й послали разом з  Андрієм Старостіним і головою Федерації футболу СРСР Валентином Гранаткіним. У той час, коли наші хлопці  насолоджувалися вихідним, смажили шашлики на природі, мене чекала доволі відповідальна місія.  Після того, як Гранаткін витягнув кулю з правом вибору для радянської команди, настала моя черга тягнути.  Перед тим, як підійти до покритого білосніжною серветкою цеберка від шампанського, де лежали кулі  з цифрами “1” и “2”, вирішив: витягну той, який намацаю першим. Дістав “одиницю”, чому був дуже радий. Саме вона дозволила нам продовжити перебування в мексиканській столиці чвертьфінальною грою с уругвайцями. Правда, в ній ми поступилися з  мінімальним  рахунком 0:1.

У наступних чемпіонатах світу Поркуяну вже грати не довелося.

Сьогодні Валерій продовжує тренувати в одеському «Чорноморці». Його внесок у розвиток українського футболу не залишився непоміченим, він має державні нагороди.  На питання, чи збулася його футбольна мрія, Валерій Семенович відповідає ствердно, адже йому пощастила грати у вищій лізі, на світових турнірах, виховати не одного талановитого спортсмена.

Світлана КОСТЕНКО

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here