ЗІРКОВИЙ ЧАС УКРАЇНСЬКОГО ПОЛКОВНИКА

0
2519
views

Діяльність наших земляків у політичному керівництві УНР досі залишається малодослідженою. Зрозуміло, що в перші роки незалежної України не могло бути належної оцінки таких історичних постатей. Декілька десятиліть інформація про державних діячів того напряму або замовчувалась, або перекручувалась – врешті, як і всі події національно-визвольного руху 1917-1921 рр.

Тогочасна історична наука перебувала на роздоріжжі і ніяк не могла відійти від короткого курсу ВКП(б) про визвольні змагання українського народу, тому доволі часто відгукувалась про них зневажливими штампами в дусі більшовицьких агітаторів: “контрреволюційний опір Ради”, “петлюрівці”, “та які там Універсали?”, “отаманія”, “буржуазно – націоналістичний рух”, “куркульські банди”, (класовість – ну як же без неї ?), “у вагоні Директорія, під вагоном територія” і тощо. Проте, на мою думку, повернення із забуття рано чи пізно відбувається, і українці мають знати своїх справжніх героїв.

Один із них – громадсько-політичний діяч, дипломат, військовий міністр і міністр морських справ Української Народної Республіки Олександр Тимофійович Жуковський. Народився він 22 листопада 1884 року в селі Юзефівка Подільської губернії (тепер Йосипівка Благовіщенського району Кіровоградської області). Олександр Жуковський закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію, а в 1907 році – Одеське юнкерське училище. У роки Першої світової війни – поручик 4-го Німанського прикордонного піхотного полку, з вересня 1916 року – підполковник, командир батальйону та помічник командира полку. За неодноразову участь у багнетних атаках і виявлену при цьому відвагу нагороджений Георгіївською зброєю. 1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), і будучи одночасно провідником центральної течії, досить довго знаходився під її впливом. Того ж року полковник Жуковський – один із керівників Руху “українізації” в російській армії, делегат 1-го та 2-го Всеукраїнських військових з’їздів. На останньому обраний членом Українського Генерального військового комітету, завідував агітаційно-просвітнім та організаційним відділом УГВК. З кінця липня 1917 року – представник Української Центральної Ради при Генеральному штабі у Петрограді. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, був помічником українського генерального військового секретаря Симона Петлюри.

Війна більшовицької Росії проти УНР у грудні 1917 – січні 1918 років показала, що управління військами вкрай неефективне, немає координації з “центру”. Це негативно відбилося на організації оборони країни. Початок
1918 року ознаменувався активними бойовими діями на підступах до Києва. УЦР після трьох діб обговорення все ж ухвалила 24 січня 1918 року доленосний
ІV-й Універсал, яким проголошувалася незалежність УНР. Не дивлячись на відчайдушний опір та героїзм учасників бою на станції Крути, російські війська на чолі з Муравйовим наблизились до української столиці. Причина цього перш за все – непродумана кадрова політика, коли на ключові військові посади призначалися “свої” особи, які не розумілися на армійських справах (Микола Порш, Іван Немоловський). Відсутність дієвої системи військового управління, більшовицька агітація та революційні “порядки” деморалізували значну кількість українізованих частин. Оборона Києва показала, що одні частини підпорядковуються командувачу військами Київського військового округу Миколі Шинкарю, а інші – командиру загонів Вільного козацтва Михайлу Ковенку, козаки з Гайдамацького коша Слобідської України – Симону Петлюрі, а окремі частини взагалі діяли на свій розсуд.

Після важких десятиденних боїв 8 лютого 1918-го керівництво вирішило евакуювати Центральну Раду і уряд на захід. У ніч на 9 лютого війська УНР відступили з Києва до Житомира. У столиці залишилися окремі підрозділи Вільного козацтва, які всю ніч вели бій з більшовиками. У цей же час голова уряду Всеволод Голубович поставив полковнику Олександру Жуковському завдання: вивезти військову казну, що зберігалася в Міністерстві. Для забезпечення охорони грошей під час «евакуації» була сформована варта на чолі з капітаном Максимовичем. Банкноти загальною сумою приблизно 7 мільйонів карбованців пакувалися в мішки та вантажилися на три автомобілі. За кожним із них були закріплені старшини, які виконували роль чатових. На два інші автомобілі склали майно відомства, яке вирушило в дорогу разом із дружиною військовика Марією. А сам Олександр Тимофійович з кулеметом та групою вояків із семи чоловік вирішив пішки рухатися через Лук’янівку в бік Святошина, куди дістався близько 23-ої години ночі. На залізничній станції ще перебували окремі підрозділи 1-го куреня Січових стрільців, разом із якими він виїхав слідом за урядовцями й парламентарями. При відступі з Києва представники політичного проводу УНР зупинилися в села Гнатівка на березі річки Ірпінь. Якраз туди під ранок 9 лютого прибув полковник Жуковський. Тут вже перебували голова Центральної Ради Михайло Грушевський з родиною, прем’єр-міністр Всеволод Голубович, міністри Микола Порш, Михайло Ткаченко, Павло Христюк, Григорій Сидоренко.

9 лютого відбулося спільне засідання уряду, де через відсутність військового міністра Івана Немоловського виконувачем обов’язків міністра призначили Олександра Жуковського, який одразу взявся до організації регулярної Армії УНР. Один із головних моментів стосувався запровадження суворої дисципліни та субординації. Скасовувалися солдатські комітети у військових частинах, гарнізонах та штабах, які призводили до двовладдя. Очільник міністерства чітко окреслив основні напрямки нової військової політики, головною метою якої ставилося формування національної армії, наполягав на необхідності впровадження єдиноначальства. “Слід назначити відповідального керівника над усіма тими військовими частинами, які вийшли із Києва, себто Командувача військами… Ввести дисципліну та стройові заняття, назначити певну платню, яка приваблювала б служити, забезпечити пільгами родичів або і самого козака на випадок поранення чи вбивства. Із усіх військових частин сформувати тільки три загони з самостійними начальниками, бо з Києва вийшли багато частин, які пішли собі окремими”, – згадував у своїй праці “Вспомини часів епохи Великої Східної Революції початка 1917–19 рр. (Із окопів до Тюрми)” в. о. військового міністра.

Згідно поданої ним програми реорганізації та формування нових боєздатних частин створили центральне бюро, що проводило набір для нової української армії. Весь той непевний люд, який зібрався у війську, за словами нового міністра потрібно було “просто ганебно викинути”. Були розроблені статутні документи та запроваджена платня за військову службу. У зв’язку з тим, що в підпорядкуванні Жуковського перебувало приблизно 20 працівників військового відомства (з колишніх 400), то фактично доводилось розпочинати все з “нуля”. Крім того, він переймає посаду головнокомандувача військ УНР замість підполковника Олександра Сливинського й зосереджує в своїх руках керівництво бойовими діями. Формується та розпочинає роботу Генеральний штаб, створюється управління постачання армії, запроваджується мережа ґубернських та повітових комендантів. З військових частин, що перебували біля Гнатівки, було створено три окремі регулярні підрозділи. Основою для розбудови нової армії виступив окремий Запорізький загін, який незабаром був розгорнутий в дивізію, а далі – в корпус та Запорізьку групу армії УНР. Це оперативно-тактичне з’єднання було створене з добровольців, яких очолив під час боїв у Києві досвідчений генерал-майор Костянтин Прісовський і разом з ними відійшов до Гнатівки. Окремо залишалися Гайдамацький кіш Слобідської України, яким продовжував командувати Симон Петлюра, і Курінь Січових стрільців під керівництвом отамана Євгена Коновальця, що охороняв Центральну раду і уряд. Хто не хотів продовжити військову службу за Україну, той демобілізувався. Таким чином, реорганізуючи армію на добровольчих засадах її було очищено від безідейного елементу. Багатьом стало зрозуміло, що без сильної, нехай і невеликої, армії молода держава не зможе захищати свою незалежність. Навіть Михайло Грушевський відмовився від ідеї народної міліції. Відчуваючи відповідальність за політику Центральної Ради в усіх її проявах, він розробляє концепцію майбутнього державного устрою України, особливе місце в якій відводиться армії. Значення ж події, яка відбулася у селі Гнатівка теперішнього Києво-Святошинського району 9 лютого 1918-го, оцінили лише в незалежній Україні відкриттям меморіальної дошки. Саме в цьому місці із залишків різних частин і добровольців Олександр Жуковський розпочав створення регулярної Армії УНР! Надалі її чекав спільний похід із німецькими і австро-угорськими частинами на Київ, який зазнав усіх жахіть більшовиків, звільнення східних областей України, а також успішний похід групи підполковника Петра Болбочана в Крим.

Визволення українських територій теж не обійшлося без активної участі нашого земляка. Після того, як Україна уклала мир на міжнародній конференції у Брест-Литовську, урядом було підготовлено текст звернення до німецького народу про військову допомогу. У ньому говорилося: “Німецьке військо, що стоїть збоку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти й своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вбирання ворога”. Початково передбачалось, що союзні війська рухатимуться здовж північного кордону.  Майже через два тижні після підписання мирної угоди військовий міністр Олександр Жуковський запропонував німецькому командуванню розпочати наступ в напрямку Гомель – Брянськ – Куп’янськ – Дебальцеве і відрізати війська більшовиків від Росії. З того видно, що він розраховував на те, що їхнє військо перейде на Лівобережжя і рушить досить далеко на південний схід. На одній з нарад Ради міністрів голова уряду Всеволод Голубович – до речі, теж уродженець нашого краю – розповів про координацію військових операцій і запитав: “Чи потрібна поміч німців для боротьби з більшовиками на лівому березі Дніпра, бо від цього рішення буде залежать розмова завтра з германським аташе. Пан Жуковський вважає доконче потрібним німецьке військо в Донецькому районі”.

Окрім цього виникли інтереси і по приналежності Криму. Цілком очевидно, що рішення про похід на півострів ухвалювалося на найвищому державному рівні. Відомо, що це були таємні накази в усній формі, які віддавав безпосередньо військовий міністр УНР Жуковський. У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила вважати російський Чорноморський флот, який стояв у Севастополі, українським. Похід на Крим передусім здійснювався для того, щоб взяти де-факто під контроль Чорноморський флот і його базу на суші. На початку весни, незабаром після укладення Брестського миру, Олександр Тимофійович у своїй “Записній книжці” занотував: “Хоч і був оголошений мир без анексій і контрибуцій, але економічні вимоги диктували інше. Крим за своїм стратегічним значенням має на яких завгодно умовах, але належати Українській Республіці, тому що Республіка без Криму, особливо без морської бази, як дитина, яка народилася без серця, не може жити”. 23 квітня українські війська Петра Болбочана зайшли у Сімферополь, і німці зайшли майже того ж дня, була різниця у кілька годин. Їхні шляхи перетнулися, і німецьке командування розцінило цю ситуацію дуже негативно, наростала небезпека відкритого протистояння. Конфлікт поглибився, коли 25 квітня кіннота та бронепотяги  Всеволода Петріва зайняли Бахчисарай. Здавалося, ще день ‒ і буде взятий Севастополь, але цього не сталося. Хоча на рівні декларацій німецький головнокомандувач генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн визнавав, що флот належить Українській Народній Республіці. Корпус Роберта Коша 26 квітня заблокував українські підрозділи в Сімферополі та Джанкої, після чого Кримській групі було поставлено вимогу негайно вийти з півострова. Доповіли в Київ, уряд на своєму рівні почав діяти. Після двох днів напружених переговорів і навіть вуличних сутичок з німцями біля вокзалу міністр Жуковський віддав наказ про повернення українських військ на материк. 29 квітня в Мелітополь повернулися головні сили Болбочана, в цей же день Чорноморський флот ненадовго підняв українські прапори, а в Києві за підтримки німців до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. 30 квітня 1918 року Донецька група армії УНР на чолі з Володимиром Сікевичем завершила визволення Донбасу від російських і місцевих «червоних», вийшовши на кордон з Доном. Тепер вся територія материкової України в її міжнародно-визнаних кордонах була під контролем Києва. Місце військових зайняли дипломати, а у героя сьогоднішньої публікації з’являються нові, вельми загадкові сторінки біографії.

У добу Української Держави Олександр Жуковський, як і його колишній шеф Симон Петлюра, сидів у в’язниці за безпідставними звинуваченнями. 29 квітня 1918 року німецька окупаційна військова влада заарештувала його за підозрою у причетності до викрадення київського фінансиста, директора банку АбрамаДоброго.
25 липня 1918 року німецький військово-польовий суд запропонував покарати Жуковського, призначивши йому 2 роки і 6 місяців ув’язнення, проте він був засуджений до дворічного ув’язнення. Був звільнений з київської Лук’янівської в’язниці 18 грудня 1918 року після повалення Гетьманату Скоропадського 14 грудня 1918 року.

У період Директорії УНР полковник Жуковський командував Окремим корпусом кордонної охорони, був начальником залоги в Кам’янці-Подільському (нині Хмельницька область). З березня 1919 року – посол та військовий аташе УНР у Чехословаччині та голова всіх посольств УНР за кордоном. 13 вересня 1919 року був призначений ревізором дипломатичних військових місій УНР у Празі, Відні та Берліні. Водночас він працював секретарем президії Закордонної делегації УПСР (Відень). Багато часу й сил віддав реорганізації структури партії, консолідації, узгодженню дій українських соціалістичних сил в Європі. У лютому 1920 року репрезентував УПСР на конгресі Бернського Інтернаціоналу в Женеві. Федералістські переконання, віра в лібералізацію радянської влади врешті-решт підштовхнули його влітку 1920 року разом із Михайлом Грушевським звернутися з листом до ЦК КП(б)У з пропозицією про співпрацю.

Найменш досліджений період життя і діяльності Олександра Жуковського – після еміграції державного центру УНР. Відомо, що у серпні 1921 року він веде переговори з урядом УСРР про можливість приїзду віденської групи соціалістів-революціонерів в Україну. Деякі дані вказують на те, що 1922 року йому все таки вдалося повернутись на Батьківщину. Подальша його доля точно не встановлена. За однією з версій, в більшовицькій Україні він жив і працював на Одещині, помер 1925 року у місті Балта. Олександр Тимофійович залишив після себе значну публіцистичну спадщину, яка для фахівця має неабияке значення як джерельний матеріал з історії Української революції 1917-1921 рр. Цікавий та доволі великий масив документів зберігається в особовому фонді (ф.3543) О.Жуковського у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України. У ньому міститься така інформація про революційну добу і боротьбу у владних кабінетах, яку марно шукати в інших джерелах.

Отже, підсумовуючи, можна без перебільшення стверджувати, що Олександр Тимофійович Жуковський належить до кола тих українців, які усвідомили необхідність створення національної армії. Попри свої соціалістичні погляди, він не був пацифістом і дилетантом у військовій справі. Його реформаторська діяльність у 1918 році стала одним із найвагоміших внесків у розбудову українських збройних сил. Як запорука боєздатності в армію повернулась дисципліна, здійснювалася загальна реорганізація війська. Йшов процес формування командного апарату, активно готувалися відповідні установчі документи й законопроекти. Лише через зміну влади в Україні та арешт самого О.Жуковського далеко не всі плани вдалося втілити у життя. Але враховуючи складність воєнно-політичної ситуації, в критичних умовах він зміг взяти на себе відповідальність за роботу військового міністерства. Завдяки його досвіду та організаторському хисту в Українській Народній Республіці за короткий проміжок часу з’явилась регулярна армія.

Старший науковий співробітник

Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Володимир Мельник

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here