МАРИНА ДЖУС: «НА ПЕРШИЙ СВІЙ ГОНОРАР Я КУПИЛА КАПРОНОВІ ПАНЧОХИ І ТОГО Ж ДНЯ ЇХ ПОРВАЛА»

0
897
views

У червні поетеса Марина Джус відзначатиме високу дату. Авторка семи книг: чотирьох лірики, двох – віршів для дітей і книги римованого гумору. Трудова біографія її почалась у нашому-ненашому Криму (чотири роки піонервожатою у «Артеку», навчання в Ялті – торговельний технікум ), творча – зі школи №5 у Гайвороні. Про співтворчість із композитором Ігорем Крутим, знайомство з поетом Леонідом Народовим, про зірки на полковницьких погонах українського козацтва, про муки слова, про прикрощі й радощі буднів і свят – наша розмова з ювіляркою.

– Вітаючи вас, пані Марино, з високим ювілеєм, який наближається, насамперед запитаю – попри етичні норми: чи відчуваєте вагу років? Не в фізичному, а як для митця духовному вимірі. 

– Збоку воно, звісно, видніше, і ви бачите, а я визнаю, що я – людина настрою. Іноді в мені енергія б’є через край. А іноді хочеться не бачити нікого і не чути нічого. Так і з тягарем ювілейних років. Іноді тієї ноші не відчуваю і дивлюсь на світ по-дитячому широко розкритими в захопленні очима, а то так схилять плечі літа – ледь не до землі, і починаю копирсатися в минулому, знов та знов перераховувати хибні кроки, яких, звісно, було чимало. І це залежить навіть не від фізичного стану. Авжеж, хотілося, аби він був ліпший. Але й так – дякувати Богу, адже мої роки таки солідні. Частково, від подій, які відбуваються у світі, залежить мій настрій. Я і сама не можу зрозуміти, чому іноді мені здається, що я можу своїми поетичними рядками схвилювати  чиюсь душу, змінити щось на краще у житті, а іноді – така депресія, що вірші свої такій жорстокій особистій критиці віддаю на поталу. Буває, що й спалюю. Отака от емоційна. З роками критик із мене все прискіпливіший, суворіший, і погляд на все більш іронічний, ніж захоплений. Не знаю, чи то роки стають на заваді, чи щось інше, але чомусь не всю сучасну модернізовану поезію я можу сприймати, зрозуміти. Пірнаю, пірнаю у ті глибини, шукаю перлинку… Або то дуже заглибоко для мого розуму, або перлин там немає.

Ото ж, якщо коротко на ваше запитання: вага років є, і ніде від неї не дінешся.

– Наскільки комфортно мається Вам на периферії мистецького потоку життя? Це питання я поставлю вам навіть попри власну закоханість у Гайворон – одне з найкращих міст нашого степового краю.

– Я дуже люблю своє місто і навіть не уявляю, де б мені було ліпше, ніж тут. Чого лише вартий наш життєдайний, чарівний Південний Буг! Мені вдає, що тут, у цій красі поетами стають мимоволі. Дуже щедрий на талановитих митців наш край. Так, далеко до Кропивницького та інших великих міст, звісно, це обмежує можливість відвідувати театри, музеї. Та натомість – необмежене спілкування з природою: риболовля, тихе полювання, тобто збирання грибів та ягід, лікарських рослин. Отож на моїй периферії я не прагну бурхливого мистецького потоку життя. Є у мене друзі, з якими я зріднилась за ці роки, кожен з них по-своєму талановитий. Я їх дуже ціную. З усіма іншими можна спілкуватись на відстані, адже зараз необмежені технічні можливості.

– У своїй автобіографії ви пишете про вплив батьків на ваш світогляд, ліричність і співучість (батьки гарно співали дуетом). Початок вашої поетичної творчості – у 12 років. Як це відбувалося?

– У родині я була п’ятою дитиною, найменшою. «Мізинчиком» називав мене батько. Я не зазнала голоду, адже народилась у 1950 році. Але й розкошів не зазнала. Та змалечку я розкошувала, купалася у материнській, батьківській, братерській та сестринській любові. На превеликий жаль, нині нас залишилось двоє із великої родини: я та моя сестра Надія 1946-го року народження. З маминого боку родина Кондрацьких (переплелося українське та польське коріння) була музично обдарована. Дідусь Іван, мамин батько, та брати Петро і Борис грали на скрипці, сестри Антоніна й Олена – на гітарі. І всі мали чудові голоси. В «Історії міст та сіл УРСР, Кіровоградська область» є фото хору села Хащувате, де моя мама із моєю хрещеною Вірою Пашковською на передньому плані ще молодими дівчатками. Солістки. Гарні україночки у віночках та вишиванках. Тож пісня нашій родині, скільки себе пам’ятаю, змалечку «будувати і жити допомагала». Ось пригадую розповідь своєї сусідки. Коли ми всі п’ятеро розлетілись із родинного гніздечка і тихо стало у двокімнатній  квартирі, у якій завжди було гамірно, а у «хрущовці» були стіни з сухої штукатурки, отож сусідам не треба було докладати зусиль, аби чути, що відбувається за стінами, мама з батьком співали дуетом українські пісні. Кожен за своєю роботою. Мама дуже гарно плела мереживо, а батько ремонтував швейні та друкарські машинки. То сусіди тьотя Рая і дядя Льоня сідали біля стіни, слухали концерт і не могли наслухатись. У мами був напрочуд гарний високий голос, а у батька смішний російський акцент. Отак і проходили вечори…

Писати вірші я почала ще у першому класі. Я пішла до школи, а брата Валерія призвали до армійської служби в Алітус у десантні війська. Писати я вже вміла (навчили брати й сестри), отож писала листи віршами і отримувала відповіді не лише від братика, а й від його друзів-десантників. А в дванадцять років – то уже друкували мої вірші у місцевій газеті «Вогні комунізму». Пам’ятаю, на перший свій гонорар я купила капронові панчохи і в той же день їх порвала. Плачу було…

– І нині: як народжуються ваші вірші? Це заримовані думки чи надбані з необхідності побутові речі (ось цього в мене іще немає, то я змайструю)?

– Кожен вірш народжується по-різному. Іноді мені сниться, що я читаю збірку поезій невідомого автора, і таку отримую насолоду у тому сні… Запам’ятовую з того прочитаного якісь рядки дуже рідко. Я, звісно, можу писати на замовлення або для привітання. Але поезією я такі вірші не вважаю і в збірки свої по можливості не включаю. Це так, як ніби кондитер спік торт. Але бувають хвилини чи потрясіння, чи розпачу, або навпаки – радості, іноді просто незрозуміло чому. От надійшло і все. І ти пишеш саме це, неначе хтось нашіптує. І байдуже, що ти в цей час робиш – вариш борщ, прасуєш одяг чи бродиш у травах, шукаючи гриби, квіти… Буває, що і вночі прокинешся, і так тобі гарно пишеться в думках, але лінуєшся перелазити через чоловіка, вмикати світло, брати папір, ручку… Отож складаєш, як тобі видає «шедеври», а на ранок не пригадаєш і теми. По-різному пишеться… Аби писалось.

– Батько ваш, Дмитро Горячев, росіянин, у мовному плані мав на вас вплив? Одвідували коли батькову малу землю? Чи підтримуєте які стосунки з батьковою ріднею?

– Батько мій родом з Підмосков’я. Є там селище Красный Холм. Вивчився в Рибінську на авіамеханіка. Працював у Кронштадті, де й познайомився з мамою. Після одруження та народження первістка Юрія переїхав в Україну в село Хащувате, звідки мама родом. Своїх батьків забрав із собою. Більше на своїй батьківщині йому побувати не довелось, хоча це була його мрія: повезти нас усіх в місця його дитинства та юності. Мрію цю він не здійснив. З Гайворона батько отримав направлення на роботу в Західну Україну начальником матеріального складу на залізниці в Підволочиськ. Незабаром настав червень 1941 року. З першого до останнього дня  війни був на фронті. Із них – шість місяців заліковував рани у шпиталі під Сталінградом… А далі – робота, робота, робота. Слюсарював у вагонному депо, а вдома ремонтував побутову техніку. Треба було годувати велику родину. Помер батько у 62 роки.

Пам’ятаю з дитинства: велика географічна карта Радянського Союзу  висіла у нас в кімнаті на стіні. От і «їздили» ми з батьком по тій карті. В мріях. Коли вже старша сестричка Тоня жила в Криму, працювала в дитячому санаторії медсестрою, ми з мамою і сестрою Надією їздили до моря, а батько лишався на господарстві з бабусею та синами. Дуже теплі спогади у мене про батька, про родину. Розмовляли ми вдома російською мовою і школу всі скінчили російськомовну, залізничну. Українською мовою я почала розмовляти після заміжжя, з «благословення» мого чоловіка Петра Макаровича Джуса.

З ріднею з батькового боку зараз зв’язки майже обірвані. Його брати загинули на фронті. Були сестра і племінники в Алтайському краї, братова з племінниками в Ленінграді та племінниця в Петрозаводську. Ленінградці в дитинстві часто приїздили до нас на Буг влітку. Та й я після школи хотіла вступити саме до Ленінградського університету. Стосунки з ріднею підтримуємо, але бачимось дуже рідко. Покоління змінюється, зв’язки уриваються.

– Від кого ви почули перші відгуки на свою творчість? І взагалі – вам цікава реакція читачів ваших поезій?

– Ну, звісно, перші проби мого пера (дійсно таки пера з зірочкою), частенько з кляксами, оцінювали моя родина та перша вчителька Зінаїда Степанівна Бевзенко. Саме вона дала мені впевненість, що я поетка. Вона збирала мої недолугі дитячі віршики і вміщувала їх у шкільну стінгазету, включала у концертні програми авторське читання моїх віршів. Бувало, ми виступали на оглядах художньої самодіяльності шкіл на одній сцені з Ігорем Крутим. Він грав на баяні, я читала вірші. Як давно це було!

Так, мене дійсно цікавить реакція читачів на мої поезії, і чого приховувати: приємно чути схвальні відгуки. Але є ще багато поезій, які, так би мовити, лишаються за лаштунками. То занадто особисте, і тут вже мене нічия думка не цікавить.

– Бухгалтер – не дуже поетична професія. Знаю, що у вас була спроба вступити на факультет журналістики Ленінградського університету… Чому ви відмовились від своєї мрії? Не жалкували ніколи, що заробляли на хліб насущний не словом, а цифрами?                          

– На початку цієї «сповіді» я казала, що зробила багато хибних кроків. Те, що я стала бухгалтером, напевне, один з них. Бухгалтерія відбирала у мене дуже багато часу. Я в роботі доскіплива, тож шукала було копійку, якщо баланс не йшов. І множили і ділили на рахівниці, адже калькулятори з’явилися набагато пізніше, ніж я розпочала свій трудовий шлях.

Спроба моя вступити до Ленінградського університету на факультет журналістики була невдала. У мене й документів не прийняли, тому що потрібна була рекомендація з редакції. Поки я написала листа до редакції, поки надіслали рекомендацію – прийом документів скінчився. А далі – цікава робота за направленням обкому комсомолу в піонерському таборі «Артек», заміжжя… І другої спроби не було. Як кажуть, побут заїв. І звісно, озираючись на прожиті роки, жалкую, що не боролась за мрію. Віддавалась родині та роботі, заробляла на хліб насущний. Заробила мізерну пенсію. І писала, як кажуть, у шухляду, для себе. Так склалось.

– В юності вас «заметил и… благословил» Леонід Народовий. Здається, ви досі не написали спогад про цього непересічного, з трагічною долею, поета родом і духом з Гайворонщини. Розкажіть про спілкування з ним. Я дякую Вам за те, що допомогли зібрати поетичну спадщину Леоніда Народового останнього п’ятнадцятиріччя його життя – ці вірші були друковані у районній газеті «Вогні комунізму» і, сподіваюсь, що все ж таки вийдуть друком у посмертній його книзі вибраного.

– З Леонідом Народовим мене познайомив мій чоловік Петро Джус. Грали вони у городки на стадіоні «Прибужець». Ну і як же без пива? Пішли до кафе. Леонід, до речі, як ви знаєте, був амбітний та не визнавав нікого з місцевих поетів, себе вважав талантом, і дійсно мав рацію. І тут Джус йому каже, що дружина теж пише гарні вірші. Народовий вириває із блокнота аркуш і пише на ньому набір слів: мы хотели, весна, вишни, серый. І говорить: «Якщо вона в тебе поетеса, то нехай заримує ці слова. Покажеш через тиждень». Петро взяв аркуш і відповів: «Додому мені близько, зачекай пів години, і я принесу вірш».  Прийшов, дав мені завдання, ну я й заримувала:

Как мы много хотели.

А достигли обидно так мало.

Дорисует весна акварели.

И как будто весны не бывало.

Кружевные наряды

Сбросят вишни совсем неохотно…

Только в памяти надо

Нам хранить голубые полотна.

Все. Весны больше нет.

Улетела, умчалась на север.

Заалеет рассвет,

Только мне он покажется серым…

Заніс чоловік того аркушика швиденько у кафе. Льоня прочитав і виніс вердикт: «Так, вона дійсно поетеса. Познайом нас». Отак почалось наше спілкування з Леонідом Народовим. Серед квітня ми поїхали з ним на День поезії до Кіровограда, і за його рекомендацією я стала членом обласного літературного об’єднання «Степ». У збірці «Я бігла за журавликом» є присвяти Леоніду Народовому. Сподіваюсь, що посмертна книга його віршів зрештою вийде. Попри всі неординарні риси свого характеру, він був дійсно дуже талановитий.

– Рекомендації у Спілку письменників вам давали майстри Віктор Погрібний і Анатолій Загравенко. Перший писав «Її громадянська лірика має великий емоційний тонус, який завжди проявляється в ореолі щирості, правдивості і тепла», другий, редагуючи вашу книгу, відзначав «…я усвідомлював, що до читачів неодмінно повинно дійти написане поетесою з української глибинки Це справжня літературна творчість – оригінальна, довершена, що залишає в душі глибокий слід». Із вступом до організації (це сталось понад рік тому) у вас побільшало друзів? І взагалі, чи цікаве вам спілкування з колегами?            

– Вважаю за честь мати рекомендації від Віктора Олексійовича й Анатолія Романовича. Літературна спадщина кожного з них досить вагома. З Анатолієм Загравенком у нас були теплі, дружні стосунки, він щиро дивувався, що я не в спілці. Дуже сумно, що вже немає можливості спілкуватися із цими талановитими письменниками. Смерть невблаганна, а так багато залишилось недомовленого, та й зустрічі були, на жаль, нечастими.

Із вступом до НСПУ друзів, звісно, побільшало. Та багатьох поетів і письменників я знала завдяки членству у літоб’єднанні. Повторюсь, Гайворон – це така оаза, де здебільшого проходять зустрічі, вирує творче життя, але вона далеченько від обласного центру. Тож, на жаль, мені доводиться частенько вдовольнятися спілкуванням на відстані, у телефонному режимі.

– Зокрема таку можливість (спілкування, обмін враженнями) сьогодні надають соціальні мережі. ви ж активна у «Фейсбуці», «Ютубі»? Поділіться враженнями.

– У «Фейсбуці» я зареєстрована, але сказати, що спілкуюсь дуже активно, не можу. Свої вірші скидаю на сторінку рідко і, зазвичай, це привітання друзям з днем народження або якимись іншими видатними подіями. Але чужі вірші читаю, якщо попадаються на очі. У «Фейсбуці» віршів такий обсяг, що складається враження – не римують наразі лише зовсім ледачі. Хоча трапляються і дійсно поезії. Зокрема насолоджуюсь віршами Наталі Бідненко, Антоніни Царук, Наталки Поклад.

В «Ютуб» син скидає відео сюжети з моїх творчих вечорів та нашої з чоловіком громадської діяльності. Оператор та режисер цих відеозйомок – мій чоловік.

– Вашу патріотичну родину знають не тільки на теренах Гайворонщини, а й на Одещині, в регіонах Західної України. Цією діяльністю, думаю, ви не тільки сприяєте розбудові демократичного суспільства, але й назбируєте вражень та сюжетів для творчості?

– Всеукраїнське громадське об’єднанння «Шляхетні козаки» імені Віталія Ракуленка займається патріотичним вихованням молоді, ми з чоловіком маємо відповідні звання та щирих побратимів на теренах України: на Миколаївщині, Одещині, Тернопільщині, Вінниччині, Хмельниччині, Львівщині… А членство у Міжнародному Лицарському Ордені імені Святого Миколая надає нам можливість спілкуватись з українською спільнотою за межами України. Намагаємось робити посильний внесок у справу розбудови держави, аби змінилось на краще життя на рідній землі, аби Україна стала дійсно незалежною, гордою, багатою козацькою державою, аби зберегти все найцінніше для нації: мову, віру, волю. Вражень для творчості вистачає, аби лишень не підводило здоров’я.

– Колись композитори жили хіба в Києві та у Львові. А нині й у Гайвороні. Як ви реагуєте на свої поетичні рядки, які не просто читаються, не просто мовляться, а звучать?

– Моїм основним композитором усі ці роки була і є неперевершена Вікторія Вакуленко. Зазвичай вона і є виконавицею пісень на мої слова. Особливо мені імпонують романси у її виконанні. Звісно, душа тане, мов віск, коли чую ті пісні.

– Моє традиційне для письменників питання: що читаєте зараз?

Твори номінантів на премію імені Арсена Тарковського. Хочу визначитись.

Наостанок хочу сказати, що, як ви знаєте, доля була до мене не дуже прихильна. Я втратила сина, і не знаю, чи змогла б пережити цей удар, не втратити глузд, якби не поезія. Свій біль я переливала у слова, і ставало трохи легше. Я вдячна Богу, що наділив мене цим даром. Я вдячна вам, пане Василю, що ви підштовхнули мене до вступу у Спілку письменників, бо сама я ніколи не шукала слави й популярності, писала для себе, для друзів, у шухляду. Я дякую своєму чоловікові, що він поруч і підтримує мене у хвилини відчаю, що його любов надихає мене на поетичні рядки. Дякую своєму синові Анатолію – моїй правій руці у редагуванні та оприлюдненні творів та відеосюжетів моєї діяльності. Дорогі мої люди, нехай вас усіх береже Господь!

70 літ – це дуже багато.

І так мало…

– А наступна книга буде називатись…                              

Якщо на те буде Господня воля та допомога спонсорів, я дам їй назву «Мамине мереживо».

 Запитував Василь БОНДАР

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here