«ПОГАНА КОМПАНІЯ ДЛЯ НАШИХ»: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПРИГОДИ (ФОТО, ВІДЕО)

0
3110
views

Проєкт пси-турів для ветеранів і членів їхніх родин в Кропивницькому починався восени 2015 року, коли кілька хлопців з числа моїх друзів – військових і волонтерів – об’єднувались для виїздів в ліс або на річкові сплави. Нас не було багато і ми власне жодних особливих цілей перед собою не ставили. Просто їхали, аби поспілкуватись, посидіти навколо вечірньої ватри, подивитись на зорі, а зранку, прокинувшись, випити каву, приготовану на багатті…

Я спостерігав тоді, як напружені війною люди стають іншими – не такими настороженими, неспішно говорять, вільніше посміхаються. Здавалося, на час таборування  вони забувають про те, що завтра-післязавтра можуть знов опинитись на війні. Такими зборами ми іноді зустрічали своїх близьких, що повертались з АТО. Потім хтось запропонував у гори, а у мене, виявилось, вже було кілька маршрутів, які були досяжні для людей без особливого досвіду. Я їх з родиною вже проходив, тож трохи знав, як воно все в горах влаштовано.  Врешті-решт, все ж таки вирвались – просто сіли в машину і поїхали. Точно пам’ятаю, в той виїзд ми пройшлись на Явірник і на Говерлу.  Ночівля видалась приємною, зорі в небі, навколо наметів коні фиркають, вода з гірського джерела, копчений буц – гірський сир, розмови під чай та каву. Хіба таке комусь не подобається? Я вже тоді зрозумів: в горах є сила, якою людина може наповнюватись, відчути в собі первісні ресурси, побачити новий зміст в житті, щось збагнути й щось залишити в минулому.

З групи друзів з’явився й перший склад команди «Гірняки» – мандрівники центру ресоціалізації військових «Коловорот», які пішли в гори вдруге, а потім і втретє. З неї пізніше виокремилась «Погана компанія для НАШИХ», що знайшла підтримку в волонтерсько-ветеранському об’єднанні СМАЙЛ.  Спочатку гірські виїзди робили раз на рік, бо були ще табори по області та рафтинг на Мигії. Але до гурту додавались нові люди, а жага до гір зростала. Тож минулоріч наш проєкт збирав ветеранів тричі в гори, а також під час виізду на Південний Буг і на дводенний  табір у Клинцях. Ми стали ходити в гори взимку, а це надзвичайно потужний досвід, яким не кожен може похвалитись. У грудні 2019 року ми з командою проєкту «Погана компанія для НАШИХ» винесли на крижаний пік Петросу (2020 м.) прапори України і військ спеціального призначення. Це була друга спроба зимового сходження, яка нарешті виявилась вдалою. Це неабияк мотивувало команду і підштовхнуло організаторів туру на подальші пошуки ресурсних місць в Карпатах. Саме так ми почали готувати новий вихід і цього року.

Побудьте разом з нами кілька хвилин в нірвані завдяки Ihor Yeromin(Якщо у когось якість слабенька, тисніть налаштування відео і виставляйте 720р)

Опубліковано Андрієм Фоменком Середа, 17 червня 2020 р.

Нам потрібно було розвідати маршрут, який би дозволив максимально занурити учасників в гірську мандрівку і дав можливість оптимізувати транспортні витрати. Справа в тому, що транспорт до передгір’я Карпат – найвитратніша складова нашого проєкту.  Найманий транспорт – це клопітно і дорого. Тому ми постійно випробовуємо нові способи. Цього разу ми скористались транспортом учасників, яким доїхали до місця виходу групи. Відповідно й мали повернутись до того ж місця. У кільцевому маршруті з ночівлями є своя специфіка – треба розрахувати переходи і стоянки, визначити відстані приблизно порівну на кожен день. Отже роботи зі складання маршруту було достатньо. Саме його складність і визначила склад групи. Першоходів не брали, в групі всі були з гірським досвідом. Майже всі в групі були знайомі між собою, і злагодження на маршруті було не потрібне. Натомість кожен мав знайти своє місце серед інших, взяти відповідальність за певний обсяг робіт, визначитись з власною стратегією поведінки на маршруті.  Психологічною метою цього туру можна було вважати самоорганізацію в умовах часткової невизначеності. Треба було розраховувати маршрут, сили, наявне спорядження – виходячи з того, що маршрут був невідомий, а відстані суттєві. А згодом до питань реагування додалась і негода, але все за чергою.

 

Отже, перший день йшли до озера Несамовите, де й розбили табір на ночівлю. Там же трьома годинами пізніше прийняли перший удар стихії. Це було стрімко й потужно.  Щойно світило сонце, аж тут небо почорніло, і шалені удари вітру з водою вдарили в намети. Тримались за дуги, аби наші укриття не знесло шквалом. Згодом дощ стих, ми навіть мали час привести один намоклий намет у відносно прийнятний стан, зібрати сухі речі. Хлопці саме почали вкладатись, коли негода повернулась, аби знову випробувати табір на міць. Ранок був вологий, з сірим небом на сході. Пізніше визирнуло сонце, і ми змогли навіть підсушити речи перед продовженням маршруту. Я запитав, чи не варто було би повернутись на Заросляк, адже в нашій групі всі мали право на слово. Але на цю пропозицію ніхто не пристав.

Другий день мав бути найбільш насиченим. Ми планували пройти Чорногірським хребтом до гори Піп Іван, а потім повернутись в ущелину під Гутен Тамнатиком на озеро Бребенескул. Цього дня ми мали пройти близько 20 кілометрів, тож треба було  тримати належний темп, аби встигнути до темряви. Першою вершиною була Ребра (2001 метр) . Підйом із хребта був пологий, тому цієї зупинки досягли швидко. Далі йшли до гори Бребенескул (2036 метрів), шукаючи джерела питної води і намагаючись не втратити темп. Потроху давалась взнаки втоми, адже йшли, навантажені бівачним спорядженням. На кожного припадало приблизно по 20 кілограмів  додаткової ваги. Після другої вершини зупинились на невеличний відпочинок. Група встигла лише трохи перевести подих, як було вирішено йти далі. Усіх турбувало повернення, адже справа була в безпеці руху по нічних горах.

На Піп Іван піднялись близько 16 години, тут оглянули вершину, трохи розім’яли плечі, звільнені від наплічників. Верхів’я було сонячне і приязне, тут на нас чекала споруда обсерваторії – дивина на такій висоті. Крім працівників рятувальноі станціі, наверху нікого не було, групи, які ми зустрічали, переважно вже почали спуск у долину. А нам треба було повертатись, бо години за чотири ми мали розбити табір в призначеному місті.

Ми майже впорались – групі не вистачило півгодини, аби схилом ущелини зійти до озера. За кілька хвилин нас вже охопила молочна стіна, яка почала бризкати рідкими краплями дощу  і блимати спалахами електричних зарядів. Від групи відстали двоє учасників, які сподівались, що решта встигне зійти траверсом до місця стоянки і сховатись від шторму. Для мене й мого товариша (які й відстали) досвід грози на хребті був першим, тому мусили імпровізувати. Ми спробували утворити такий собі кокон з верхнього шару нашого намету, сховатись під нього разом із речами. Далі мали просто втримати наш захист і намагатись не намокнути. Вітер тріпав тканину, немов пес ганчірку,   а ми рахували секунди між спалахами блискавки до громового відгуку. Три секунди – напружились, вісім – можна посміхнутись. Ця халепа тривала вже понад дві години, коли ми зрозуміли, що дощ не вщухне і варто таки йти далі.

В ущелину сходили десь з півгодини, намагались скласти намет, але його майже розчавило вітром з дощем, дуги не витримували такої сили вітру й дощу. Вирішили розійтися на ночівлю по палатках наших товаришів, інакше ризикували гіпотермією. Простіше кажучи, замерзнути до півсмерті. За щастя було знайти в наскрізь мокрому  наплічнику сухий спальник або шкарпетки. Усім сухим ділились між собою, як і їжею, яка потрапила під руки. А дощ усе йшов.

Ранок був холодний і неприязний. По-перше, ми прокинулись затиснутими між білими стінами туману, по-друге, сподіватись трохи просушитись було марно. Група вирішила швидко зніматись з місця стоянки, аби не спокушати сили природи зайвим зволіканням. У молоці хмари і з мокрими ногами йшли аж до озера Несамовитого. Звідти почало розвиднюватись, це дозволило групі подолати сім кілометрів зворотного шляху досить швидко.

Поверталися виснажені фізично, але наповнені емоційно. Стільки пережити разом було годі й сподіватись. Дехто з наших порівняв це з першим знайомством з горами, ми ніби знову отримали шанс подивитись на них інакше. По-справжньому дивує, як легко кожен з учасників туру сприймав усі виклики цієї подорожі. Спостерігаючи за усіма ними, розумієш, що природнє середовище гір – це не лише неймовірне джерело спонтанних проявів природи, а й багаті стимулами місця й ситуації. На майбутнє можна точно сказати, що цей склад команди може гідно супроводжувати першоходів, потурбуватись про них і вмотивувати для нових кроків в горах і в житті.

Зараз «Погана компанія для НАШИХ» працює над поповненням спорядження, розвитком навичок скелелазіння, освоює засоби сплаву. Адже постійне розширення зони комфорту ветерана – один із надійних інструментів відновлення ресурсів його життя.

Андрій ФОМЕНКО, психолог, організатор проєкту пси-турів для бійців, ветеранів АТО/ ООС, м. Кропивницький

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here