БІЛЯВКА ДЛЯ ДІЛЬНИЧНОГО

0
885
views

1931рік. Наприкінці травня Рада Народних комісарів затвердила нове Положення «Про робітничо-селянську міліцію». Згідно реформи міліцію поділили на державну і відомчу. Остання відповідала за охорону власності на підприємствах держави, підтримувала правопорядок на заводах, фабриках, шахтах та в інших виробничих колективах.

Тимофія Назаренка було призначено дільничним уповноваженим Зінов’євської (тодішня назва обласного центру) міліції. За ним було закріплено Новомиколаївську слободу (зараз мікрорайон Новомиколаївка). Проте, очільник карного розшуку Олександр Бочаров бачив його в недалекому майбутньому у своєму підрозділі.

Нерідко оперативники його підключали до розкриття злочинів. Кожну вільну хвилину дільничний уповноважений заходив до них: бо відчував, що його місце саме тут. І цього разу він у цивільному (бо у нього був вихідний) зайшов до карного розшуку і його одразу попросили охороняти затриманого.

У цей час Олександр Бочаров повернувся з міста разом із молодою жінкою. Молода і красива, висока і струнка білявка з шиєю Нефертіті. Вона повільно скинула з плечей і недбало кинула на письмовий стіл білячу шубку, а потім почала поправляти гарно вкладену зачіску. Причепурилася, дістала з кишені червоного жакету хусточку, і кабінет наповнився тонкими пахощами дорогих парфумів. І наприкінці вийняла з сумочки дамський портсигар, в якому були дорогі цигарки, і неквапливо запалила.

Тридцятирічний Тимофій не міг одірвати від білявки очей.

– Тимофій, негайно, – привів його до тями Бочаров, – знайди двох жінок в якості понятих. Можна і нашу секретарку.

Назаренко слухав начальника і не міг повірити, що ця красуня – рецидивістка.

– Тобі, Лізо, треба все розповісти. Речі повернути і, можливо, тебе відпустимо, бо шостий раз йти до в’язниці – не діло. Ти ще молода, красива, пора заміж, завести діточок. До речі, скільки ти на волі?

– Трохи більше місяця.

Прийшли поняті, і Бочаров наказав перейти до іншого кабінету, де зробили особистий обшук затриманої.

Через чверть години секретарка Управління міліції поклала на стіл Бочарову купу грошей, кілька каблучок із жовтого металу, сережки з блискучими камінцями, цілу в’язку ключів. Бочаров заніс все до протоколу, поняті розписалися. Він підійшов до затриманої і промовив:

– Треба негайно повернути людям поцуплене, ти їх ще не встигла продати.

– Нічого я не крала.

– А це що? – він показав на стіл, де були прикраси.

– Мені їх подарував знайомий.

– Знаю я твоїх знайомих. Вони тебе до в’язниці доведуть. Поверни потерпілим все майно, і те6е відпустять.

На столі у Бочарова задзвонив телефон. І він, не дочекавшись закінчення розмови з затриманою, промовив у слухавку:

-Товариш майор, негайно буду.

На ходу він звернувся до Тимофія:

-Тимофію, побудь з нею годину, – і він підсунув до Лізи папір, ручку з чорнильницею і запропонував їй написати про те, як вона скоїла крадіжку і де знаходиться вкрадене – якщо вона хоче бути на волі.

Бочаров вийшов з кабінету, а білявка, не соромлячись правоохоронця і заграючи з ним очима, запитала:

-Щось я вас раніше тут не бачила. Як вас звуть?

– Мене щойно призначили на посаду дільничного, а звуть Тимофієм.

Він встав, пішов до столу Бочарова і сів у його крісло.

– А чого ви не пишете? Олександр Петрович запропонував вам написатипояснення.

Він же пообіцяв вас відпустити.

– Справа в тому, що я нещодавно познайомилася з лікарем, який закохався в мене, обіцяв руку і серце. Я у нього залишила валізи з краденим. Тут неподалік. Поки його дома немає, я б йому записочку написала, що терміново виїхала, бо одержала телеграму від матусі. Дільничний, поміркувавши, сказав, щоб Ліза написала заяву про добровільну видачу крадених речей. Після, мовляв, негайно підемо до цього лікаря.

– Тобто вдвох із вами? – здивувалася рецидивістка.

– Так точно, – майже схвильовано він підтвердив.

– Я згодна.

Ліза швиденько написала заяву, наділа шубку, взяла в руку сумочку і, дивлячись в очі Тимофію, вимовила:

– Ну, пішли, дільничний.

Йшли хвилин десять. Ліза показала на двоповерховий будинок. Перед тим, як подзвонити у квартиру, вона трішечки завагалася.

– Будь ласка, зачекайте мене тут. Я швиденько заберу валізи, свої речі і миттю повернуся до вас. Справа в тому, що вдома – мати лікаря, вона може бозна що чого подумати, якщо побачить мене зі стороннім чоловіком.

– Почекаю, – неохоче погодився правоохоронець. Ліза подзвонила, двері швидко відчинилися. Тимофій ледь устиг роздивитися обличчя літньої жінки.

Пройшло півгодини, і він рішуче натиснув на дзвінок

– Хто там? – почувся за дверима сердитий жіночий голос.

– Вибачте, поквапте Лізу!

– Немає тут ніякої Лізи! Йдіть звідси!

– Як немає? Вона щойно сюди увійшла. Я міліціонер, відчиніть двері.

Через ланцюжок двері відчинилися, літня жінка, вибачившись, сказала, що до неї дійсно зайшла молодиця, та слізно попросила нікому не відчиняти двері. Бо, мовляв, на вулиці до неї причепився якийсь вуркаган. Тож господиня випустила її через чорний хід.

Переконавшись, що затриманої нема в квартирі, дільнічний теж через чорний хід майже вибіг і попрямував слідами красуні.

Правоохоронець зрозумів, що аферистка обвела його навколо пальця. Сліди на снігу вказували на те, що вона попрямувала в бік трамвайної зупинки. Трамвай нещодавно (як засвідчили перехожі) пішов до залізничного вокзалу. Він згадав, що десь в цю годину, повинен прийти потяг. Назаренко щодуху помчав до станції. Дзвоника, який сповіщав відправлення потяга, він не почув. Дільничний забіг в приміщення вокзалу і негайно попрямував до каси.

Він показав касиру посвідчення і, описавши зовнішність білявки, а також її одяг, запитав:

– Вона не купувала квиток на потяг?

– Дійсно, за такими прикметами, як ви кажите, жінка купила квиток.

Дільничний вискочив на перон і став пильно роздивлятися.

Раптом  з’явилась знайома струнка фігура.

Він негайно звернувся до неї:

– Як вам не соромно, Лізо, – оговтавшись від недавньої халепи промовив правоохоронець.

Ту заціпило. Підхопивши під лікоть красуню і перехопивши валізу з її рук, він потягнув панянку до чергового по вокзалу.

Присоромлений власною довірливістю Назаренко хотів написати рапорт про звільнення, але начальник розшуку Олександр Бочаров його зупинив:

– У мене майже була така ж історія на початку служби. Тому не переймайся. І на помилках теж вчаться. Злодія на крок треба випереджати.

Але на цьому історія знайомства із затриманою у нашого героя не закінчилася.

Через рік Назаренка як кращого дільничного направили в Одесу до школи міліції.

Вечорами курсантів школи задіювали для патрулювання містом. Особливо – в центрі міста, на пляжах, парках, там де завжди було багатолюдно. Разом з іншими курсантами Назаренко неодноразово затримував хуліганів, п’яниць, а також інших правопорушників.

Якось вони чергували з місцевими правоохоронцями в парку імені Шевченко. Йдучи повз ресторан «Любава», він побачив, як з нього вийшла парочка: молода жінка та її кавалер.

Він одразу впізнав стару знайому – Лізу Березкіну.

– Добрий вечір, Лізо. Давненько не бачились. Як поживаєте?

Білявка отетеріла і навіть не знайшлася з відповіддю. Але добре розуміла, що ця зустріч для неї стане фатальною: за красунею тягнувся шлейф афер та крадіжок.

Наказом по школі міліції Тимофію Назаренку оголосили подяку.

Пізніше, коли Тимофій Васильович повернувся до свого рідного міста, кар’єра його стрімко пішла вгору.

Але цьому передувало вдале викриття ним дуже небезпечного злодія. Якось у грудні він у службових справах знаходився біля готелю, що в центрі міста. Як раптом під’їхала карета,  з неї вийшов елегантний пан у драповому пальті, з валізою. Зовнішність чоловіка і те, як він тримався, свідчили, що він велике цабе. Він впевнено підійшов до швейцара і, немов це його слуга, передав йому капелюха, а коли той простягнув руку до валізи,  рішуче відмовився. Це означало, що пан не довіряв прислузі цю річ. Наче дріб’язок, але на це звернув увагу лише призначений розшуковець. Швейцар кинувся відчиняти двері і запопадливо пропустив уперед пана і заспішив до рецепшена. Щось сказавши дамі за віконцем, швейцар швидко підбіг до гостя і разом із ним піднявся на другий поверх. Звичайно, можна було припустити, що метушливий працівник готелю хотів трохи підзаробити. Але шосте чуття оперативника підказало йому, що це не так.

Ввечері Назаренко поділився своїми враженнями з Бочаровим. Той теж зацікавився спостереженнями співробітника і наказав йому назавтра привести до кабінету швейцара.

Біля години вони розмовляли з ним, а потім наказав його відпустити.

Разом з Назаренком Бочаров підійшов до кімнати з табличкою «Спецчастина. Стороннім вхід заборонено» і декілька разів постукав умовним стуком.

Двері відчинилися, і Бочаров привітно звернувся до господаря і попросив його одягнути Назаренка, як вельможного пана. Десь через півгодини він вийшов, подивився в дзеркало і не впізнав себе: був вдягнений як той лондонський денді.

У ресторані готелю Назаренко вдавав із себе поважного радянського чиновника і, виконуючи вказівку Бочарова, сів за стіл, за яким сидів гість.

Три доби досвідчені сищики водили незнайомця містом. Він майже ні з ким не зустрічався. Лише один раз підійшов до банку, як із нього вискочив один із касирів, і вони з хвилину стояли поруч і начебто розмовляли. Після цього незнайомець з валізою відправився до готелю і до вечора звідти не виходив.

На другий день після обіду він від’їхав на фаетоні на залізничний вокзал, де придбав квиток до Одеси. Бочаров вирішив затримати гостя. Разом з трьома оперативниками, серед яких був і Назаренко, вони оточили від’їжджаючого. Бочаров витягнув револьвер і наказав:

– Стояти, пан Михайловський, якщо хочете жити, – він впевнено назвав прізвище одесита, бо на запит про цього гостя одеська обласна міліція дала імовірне прізвище злодія, який ще й був у розшуку в Румунії та Польщі.

– Назаренко, обшукай його, – наказав начальник.

Молодий оперативник підійшов до незнайомця, забрав у нього валізу і метрів за два поставив її на землю.

Тоді засунув руку у праву кишеню його пальта і витяг блискучий чорний браунінг. У внутрішній кишені виявився ще один пістолет.

– Подивися у шкарпетках, рукавах і за коміром.

Назаренко нахилився і помацав шкарпетки затриманого, а потім рукава і, нарешті, за коміром пальта знайшов мініатюрний фінський ніж, застібнутий у невеличкий кишені …

Тимофій Васильович, коли став начальником одного з підрозділів обласного карного розшуку, багато працював, брав на себе відповідальність у найбільш ризикованих операціях з викриття та затримання злочинців. Потім була війна…

У тяжкі повоєнні роки, коли він очолював карний розшук області, а саме з 1943 по 1946 роки, коли злочинці були озброєні вогнепальною зброєю. Майже всі операції по знешкодженню особливо небезпечних рецидивістів проводились під його безпосереднім керівництвом.

Не дивно, що його кітель прикрашали урядові нагороди: ордени «Знак Пошани», його він отримав особисто в Кремлі із рук всеросійського старости Калініна, «Трудового Червоного Прапора», «Леніна». Про нього писали республіканські та обласні часописи, а в МВС України його позитивний досвід по боротьбі з карною злочинністю брали за приклад.

Тимофія Васильовича пам’ятають як скромну та доброзичливу людину. Він постійно передавав свої професійні знання та навички молодим оперативникам, для яких він був взірцем сищика. Йому була притаманна висока жертовність та відданість справі забезпечення правопорядку.

Проте він завжди пам’ятав історію з білявкою та розповідав її при зустрічах з новенькими співробітниками, аби вони не потрапили на цей гачок. І в сім’ї він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і дбайливим дідусем.

… Це потім він стане першим післявоєнним очільником карного розшуку області.

Про нього будуть писати всеукраїнські обласні газети, він буде навчати оперативному ремеслу молодих сищиків, його неабиякий досвід розкривати і попереджувати тяжкі злочини будуть узагальнювати та поширювати не тільки в області, а і в цілому в Україні.

А на час вищезгаданих подій, Тимофій Васильович Назаренко – дільничний уповноважений нашого обласного центру.

Він лише набирається оперативного досвіду, вивчає ази оперативних премудростей.

Проте перший крок вже зроблено…

Веніамін ЯНІШЕВСЬКИЙ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here