ДОЛЯ ПРОФЕСОРА

0
973
views

Завдяки даним, отриманим від головного зберігача фондів музею історії Долинського району Віктора Маруценка, мене зацікавила доля професора Дмитра Калкатіна. Зацікавила, бо він, як і мій батько, уродженець Долинщини, до того ж вони працювали у споріднених наукових установах — Київський інститут ветеринарії, створений і стараннями Дмитра Єлисейовича Калкатіна.

Він син майора у відставці Єлисея Єгоровича Калкатіна, відповідно походження мав дворянське.  У довідниках та інших джерелах є згадка про поселення Калкатинівка, але коли саме воно з’явилось у міжріччі Бокової і Боковеньки і чи засноване воно саме одним з предків професора Василем Калкатіним, невідомо, але на картах бачимо його вже в 1830-х роках.

Пізніше Дмитро Калкатін в автобіографії про своє дитинство напише наступне (правопис збережено): «Народився р. 1883 в с. Хведоровці Олександрійського повіту, Херсонської губерні. Батько був майором в одставці, мати дочка дрібного землевласника – дідича і обидва належали до дворян, не вписаних в родословну книгу; мали маєток – хутір в 13 десятин (ймовірно, хут. Калкатина) і жили на пенсію, дуже тоді малу. До 10-ти років працював по господарству: пас худобу і т. и. Розважався з селянськими дітьми і почасту з ними ж і працював».

Ймовірно, від цього і його українство. Бо скільки ми знаємо степовиків-дворян, які визнавали себе українцями? Обмаль…

Далі дізнаємось, що ще юний Дмитро Калкатін вступає до Єлисаветградського духовного училища, а згодом переходить до Одеської духовної семінарії (1905). Чомусь далі він кардинально змінює напрямок і в тому ж 1905-му вступає до Харківського ветеринарного інституту. Можливо, тут класична проблема батьків і дітей – батьки бачили його в духовному сані (в автобіографії він пише – «був відданий в Духовное училище в Єлисаветі»), а він обрав шлях ветеринарного лікаря.

У Харкові ще студентом стояв на обліку в жандармерії, в документах якої він фігурує під псевдом «Мішок». Був членом партії українських соціал-революціонерів. Харківський ветеринарний інститут Дмитро Калкатін закінчив з вищою атестацією у 1910 році.

Далі в своїй біографії Дмитро Єлисейович дописує наступне (лексика та пунктуація оригінальна, без виправлень тут і далі): «3 р. 1910-го, одержавши диплом ветлікаря, поїхав служити в Закавказзя (прим. автора – Єреванська губернія), бо на Вкраїні не сподівався одержати посаду через «підмочену» політичну репутацію (р. 1905 – 1907), – була небезпека, що не затвердить на посаді губернатор. У Закавказзі, перебуваючи на посаді повітового ветлікаря переводив боротьбу з чумою на в. р. худобі. Р. 1912-го, рахуючи, що політична репутація за 2 роки досить підсохла, повернувся до дому і одержав посаду санітарного ветлікаря в м. Єлисаветі на Херсонщині, де головним чином переводив боротьбу з сапом на конях, горбковицею на в. р. худобі і екансениною на собаках. Тут увійшов в коло ветлікарів земських і почав жити однім з ними земським громадським життям, беручи активну участь в зборах, з’їздах і нарадах. Р. 1915 – був запрошений на посаду санітарного ветлікаря і консультанта в м. Васильків на Київщині де організував ветеринарно-бектеріологичний діагностичний кабінет і, переводючи там досліди, обслуговував не тільки ветеринарів, а й медицину. Але пробувши там рік, знову повернувся до м. Єлисавету на попередню посаду з мотивів родинних».

Під час перебування в Єлисаветі публікувався в газеті «Голос Юга» під псевдом «Мітріч» (іноді «М—рч»). Перша знайдена стаття вміщена у номері 71 від 25.03.1912 і називається «Как я опять стал елисаветградцем». А вже з наступного номера і майже в кожному випуску – серія невеликих статей під загальною назвою «На тему дня», в яких вміщені фейлетони, іноді примітивні, а пізніше досить гострі, талановиті. Їхній зміст – міщани, трамвай тощо, а з 1914-го – німці, автро-угорці, кайзер і таке подібне, а також критика різноманітних статей в російській, німецькій і галицькій пресі. Деякі статті замовлені, наприклад, про користь холодильника, вибори в державну думу, інші на різні теми — від забруднення річок до авіаторів. Кілька статей підписані справжнім іменем – «Д. Калкатін» або «Д. К-ь» і «Д.К.». Наприклад, професійна «Животноводство и ветеринария в Херс. губ» (№251 від 31.10.1912), кілька – на теми театру.

Згодом з тієї ж біографії дізнаємося, що «коли розпочалась війна з Німетчиною (імперіалистична), був запрошений Комітетом Земсоюзу в лави ветперсоналу, працюючи на фронті і на посаді завідуючого ветшпитальом при ІХ армії служив в Земсоюзі 1 рік. З цього місця було мене запрошено Київською губерніяльною земською управою на посаду епізоотичного ветлікаря до м. Київа». Ще можна додати, що під час І-ї Світової служив на Південно-західному фронті (Румунія, Австрія).

Після фронту, повертається до Києва, він пише в анкеті: «Київ, губ. зем. управа – епізоотичний ветлікарь – 1916 – 1917. Київ, губземвідділ 1917 – 1919», в іншому документі – «зайняв посаду помічника завідуючого Супротичумною станцією на Київщині. З цієї посади того ж року перейшов на посаду лаборанта Київської Ветеринарно-Бактеріологичної лабораторії. Перебуваючи на цій посаді, одночасно готувався до магістранських іспитів, які склав при Київським Ветеринарно-Зоотехничнім Інстітуті року 1922».

Але як  насправді склалася доля Дмитра Єлисейовича Калкатіна на початку українських визвольних змагань 1917-1919 років встановити зараз важко, бо маємо документи, в т.ч. власноруч написані, лише часу більшовицької окупації і відповідно написані «по потребі часу». Можна зробити однозначний висновок, виходячи з попередньої діяльності, документів та підручників, написаних ним українською, що Дмитро Єлисейович як мінімум співчував боротьбі українців за свободу. Навіть за режиму більшовиків він пише про себе як члена однієї з українських партій, якій «інколи допомагав — складав відозви, ховав товаришів од полиції і т. п. Увійшов в організацію через те, що перебуваючи ще в Дух. Семинарії, читав багато відповідної літератури і, тому, мав певний погляд…Коли дізнався раз, що поліція хоче зробить обшук помешкання в Єлисаветі – коли був студентом – то втік на кілька місяців у Харків. Обшук було зроблено без мене і на тому справа й закінчилась… Національність — українець. Рідна мова – українська».

У 1919 році він опиняється в Єкатеринбурзі і працює там ветлікарем. Чому він там опинився, встановити не вдалось.

Далі пише: «Завдяки проханням моїм і ветеринарних осередків України, як військових так і громадських, був відряджений з Катеринбургу (де між иншим тимчасово виконував обов’язки завідуючого відділом ветеринарії при ГЗУ, організовуючи цю частину) до Вкраїни. Сюди мене тягло національне почуття і свідомість того, що на Вкраїні я можу бути більш корисним для роботи. На Вкраїну прибув в день захоплення Київа поляками, а роботу знайшов у Полтаві. Це було Окрветуправління Київської округи, де мене було призначено на посаду помішника Начуправління, а потім начвідділа культ-вет-освітнього. На останній посаді головним чином складав популярну літературу і листовки і т. и. Р. 1921 був переведений на посаду пом-діввета 45 і після кількох місяців був зовсім звільнений від військової служби по зрісту. Того ж року одержав посаду лаборанта в Ветбакінстітуті, в якому працюю і зараз, працюючи одночасно в Київськім Ветеринарно-зоотехничнім Інстітуті на посаді професора Патології і терапії інфекційних хвороб та епізоотології і тимчасово виконуючи там обов’язки декана Ветеринарного факультету».

Дмитро Єлисейович Калкатін став першим завідувачем кафедри патології та терапії пошесних хвороб з епізоотологією. В ті роки кафедра і інфекційна клініка знаходились на території сучасної меблевої фабрики ім. Боженка. Це в той час були околиці Києва, навколо проживали люди в невеликих будинках, тримали різноманітну худобу. Таке розташування забезпечувало постійний приплив пацієнтів і, відповідно, допомагало викладачам не втрачати практичні навички, а студентам такі навички здобути.

Калкатін був затвержений деканом Київського ветеринарного інституту наприкінці березня 1924 року. Через три роки – професор патології й терапії інфекційних хвороб з епізоотологією; декан ветфаку. У своїх статтях Дмитро Єлисейович звертав увагу на малоефективність семінарів, виступав за збільшення наочності в науці в цілому.

Певний час Дмитро Калкатін був директором Київського ветеринарного інституту. При ньому в 1930-1931 pоках на околиці міста було збудоване нове приміщення епізоотологічного корпусу клінік та добре оснащений стаціонар на 18 боксів для ізольованого утримання інфекційно-хворих тварин.  Професор Калкатін був відомим фахівцем у галузях ветеринарної медицини, мікробіології, епізоотології та імунології. Дмитро Єлисейович встиг написати кілька наукових книжок, як в співавторстві: «Ветеринарний порадник для селян», «Популярна ветеринарна енциклопедія», так і як єдиний автор першого підручника з епізоотології українською мовою: «Патологія і терапія інфекційних хвороб з епізоотологією» / Київ, 1931.

Наприкінці 1920-х почався черговий етап знищення всього українського, хоча чомусь до цього часу в нашій країні згадують здебільшого  великий терор 1937-38 років. Калкатін не уник долі більшості українських інтелігентів – він був заарештований у справі ветлікарів у рамках загальної справи проти СВУ (Спілка Визволення України).

У кримінальній справі він фігурує як один з трьох основних обвинувачених – організаторів контрреволюційної організації ветлікарів, яка ставила за мету повалення більшовицької влади і повернення УНР.

Арештований 17 березня 1931 року, вже за кілька днів він одержав вирок: Д.Є. Калкатіна було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, але потім відправлено на ув’язнення в концтаборах строком на 10 років.

Крім цього в архівній справі є довідка, видана професору Калкатіну в 1935 році в тому, що термін ув’язнення скорочено до семи років. З довідки-характеристики правління радгоспами ГПУ від 26.02.34 стає відомо, що колишній професор працював ветлікарем в радгоспі ГПУ №1 ім. Балицького з 08.04.31 по 01.06.33. А з його ж заяви стає відомо, що Дмитро Єлисейович також працював старшим ветлікарем в радгоспі ГПУ ім. Шевченка (яка назва концтабору!), згодом – заступником завідуючого ветлабораторіі в радгоспі №1 ім. Балицького, потім старшим ветлікарем зерно- і м’ясорадгоспу (колишнього Індустріального), проводив роботу по всіх радгоспах Харківської та Чугуївського груп. В останній групі – з червня 1933 року при цьому мав місце проживання – х. Іванівка, Чугуївського р-ну, радгосп ГПУ. З 20.11.1934 – в радгоспі № 5 Індустріальному (головна контора в с. Граково) на посаді ветлікаря свиноферми, одночасно – в. о. завідуючого ветеринарного діагнозтичного кабінету. Був звільнений у березні 1938 року.

Аж через 20 років розпочався процес його реабілітації, і лише наприкінці 1960 Дмитра Калкатіна, як і інших 14-х фігурантів справи – ветлікарів, визнали невинними ухвалою колегії з кримінальних справ Верховного суду УССР «за недоведенністю висунутих звинувачень» і скасували постанову судової трійки при ГПУ УРСР від 22.03.1931. Слідство встановило, що обвинувачені були вимушені обмовити себе, на чому і базувався вирок. Проти них використовувалися недозволені законом методи допиту, що було також підтверджено згодом і колишніми слідчими в цій справі. Всі фігуранти справи були реабілітовані.

Якою була подальша доля професора Калкатіна і його родини – не відомо.

   Владислав СЕРДЮК, редактор збірника «Інгульський степ», історик-докторант Українського Вільного Університету (Мюнхен)

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here