За сім років мандрів за його спиною – більш ніж сімдесят тисяч кілометрів найекстремальніших шляхів близько сорока країн світу. Але він не збирається зупинятися. Під час чергової мандрівки 42- річний веломандрівник з Азербайджану Раміль Зіядов дав ексклюзивне інтерв’ю «НС».
– Я – громадянин Азербайджану, хоча вже маю посвідку на проживання в Україні. Нині здійснюю чергову велоподорож Україною. Мандрувати почав з 2013 року, з цього часу проїхав російськими Сибіром та Далеким Сходом аж до Магадану, побував у Мурманську, Казахстані, Узбекистані, Китаї, країнах Європи та Південної Америки. Мрію проїхати Гімалаї і вірю, що мені це вдасться.
– А з чого все почалося?
– З прочитаного у дитинстві оповідання про навколосвітню подорож Фернана Магеллана. Мені спала думка здійснити те саме.Тоді я не відволікався на подробиці на кшталт «як, куди, з чим тощо» – я просто мріяв і посилено вивчав різноманітні карти. Десь років в одинадцять я вже їх знав напам’ять. Батьки тоді почали вважати мене божевільним і до останнього моменту не вірили в реальність мого задуму. Навіть планували мене до психлікарні запроторити.
Років із п’ятнадцяти я щосуботи дивився телепрограму «Навколо світу» та поглиблював свої знання. Далі була армія, потім – повернення до домашніх справ, але я все одно мріяв про мандри. Також читав багато книжок – про Цезаря, Спартака,Трою… Це теж неабияк надихало.
– Але батьки все ж таки у тебе повірили?
– О, це була ще та історія (cміється). Якось прийшов додому і лагідно так кажу: «Тут така справа, матусю, ти мені дозволиш поїхати мандрувати?» Матуся відмахнулась – мовляв, пожартуй-пожартуй. Але я вже був налаштований рішуче. Перебравши всі можливі варіанти та обміркувавши власний бюджет, зупинився на велосипеді. Продав будинок, земельну ділянку, зібрав усе необхідне (що зміг на той час, звісно) – і поїхав. Головним для мене тоді було зважитись і ризикнути. Друзі теж у мій задум не вірили, адже я і велосипед були майже несумісними сторонами. Вони вперто доводили мені, що я незабаром повернуся. Проте я людина з характером: якщо захопився чимось – обов’язково доведу до кінця!
Нині я – двічі рекордсмен світу, маю власну сторінку в азербайджанській Вікіпедії, майже потрапив до Книги рекордів Гіннеса (коронавірус завадив).
І дійсно, велоздобутки шаленого азербайджанця вражають. Перший велотур він здійснив з 10 квітня по 2 жовтня 2013 року, проїхавши з прапором власної країни 15 тисяч кілометрів бездоріжжям Росії, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану та Китаю, і став першим громадянином Азербайджану, який подолав таку велику відстань саме на велосипеді. Свою мандрівку з гаслом «Пишаюся тим, що я азербайджанець» Раміль присвятив 90-річчю національного лідера країни Гейдара Алієва. 10 січня 2014 року Раміль Зіядов стартував із столиці своєї країни Баку у чергове турне «Заради Азербайджану». Його шлях проліг Грузією (з подоланням Кавказького хребта), Росією (зокрема через Полярне Коло та Магадан), Україною, Бєларуссю, Молдовою, Румунією, Болгарією, Туреччиною, Грецією, Швейцарією, Німеччиною, Францією, Іспанією, Єгиптом. Далі була Південна Америка – Колумбія, Еквадор та Перу.
На велосипеді він підкорив вершини Huayaraccasa(5059 м), Chonta(4825 м), Abra Antajirca(4870 м) Abra Ucchuchacua (4737 м). У грудні 2016 року він літаком прилетів до Москви, звідки почав нову подорож Росією, Бєларуссю, Україною, Молдовою та іншими країнами Європи . Зверніть увагу – всі подорожі він зробив сам, без супутників чи супроводу.
– Чи не було страшно самітником подорожувати в таку делечінь?
– Страх перебував у мене за плечима досить тривалий час. Він наполегливо ляскав мене ззаду й нашіптував: «Чуваче, зупинись, повернись додому, вгамуйся…». Тому перші мандрівки були дійсно боротьбою моєї мрії та мого страху. Врешті решт, мрія перемогла, я опанував свій страх – більше того, нині мій мозок контролює кожну клітинку мого тіла. Тому я цілком впевнений в собі.
– А чи маєш сім’ю, дітей?
– Ні. Але є дівчина, яка мешкає в Одесі та терпляче чекає мене з кожної мандрівки. Ми з нею постійно на зв’язку, і це теж додає впевненості. Вона поважає мій вибір, тому жодного докору з її боку я не почув.
– Які країни чи народи, на твою думку, є найгостиннішими?
– Відверто кажучи, нарікань у мене немає ні на кого.Але все ж хочу окремо виділити Україну, Узбекистан та Колумбію. Якось у Колумбії я отруївся місцевим сиром та втратив свідомість. Прийшов до тями вже в лікарні, весь оповитий якимись дротами та трубками. Мені пояснили, що місцеві привезли мене до лікарні разом з речами та велосипедом, нічого не поцупили(!), допомогли коштами на лікування і подальший шлях.
В Італії була інша ситуація. За фахом я – шеф-кухар, тож під час італійського вояжу в одному з закладів харчування попросив дозволу самостійно приготувати собі спагетті. Мені, як це не дивно, дозволили, але натомість попрохали про дегустацію. Дегустація завершилась запрошенням власника закладу гостювати в його садибі. І подібні випадки були непоодинокими.
– На деяких світлинах ти стоїш з українським прапором – навіть біля вказівника на Магадан. Що для тебе є Україна?
– Україна для мене сьогодні є другою Батьківщиною. Себе я вважаю неофіційним послом України в світі. Я всім розповідаю про Україну, а вперше я закохався в неї, побувавши у Львові. Я дав любов – і навзаєм її отримав.
– І все ж самотні подорожі є небезпечними?
– Не без цього. Наприклад, долаючи найвищий перевал в Грузії –Тушеті, я ледь не зірвався у прірву. Відмовили гальма, зламав ребра та ноги, але відлежався в наметі, лікуючись підручними засобами. Хоча вибір був невеликий – скеля та прірва. Я обрав скелю, і вона врятувала мені життя. Все трапилось протягом тридцяти секунд. Я прийняв біль, але не прийняв смерть.
Під час подорожі до Магадана до мого намета підійшов ведмідь. Зазвичай люди лякаються, але я чомусь почав голосно волати, виліз з намету і почав колотити ложкою по флязі. Це спрацювало – ведмідь утік, а я святкував чергову перемогу над страхом. Хоча подумки вже проганяв перед очима все своє життя.
– Які ділянки, на твою думку, були найважчими?
– Я не люблю асфальт, хоча багато кілометрів доводилось їхати саме ним, особливо в Європі. А от Росія, Кавказ – це зовсім інше. Одним з найважчих напрямів є магаданський: сильні дощі, холод, загроза зіткнутись з ведмедями. Колимський тракт у дві тисячі кілометрів був і фізичним, і психологічним іспитом – з Якутії до Магадана цілий місяць я рухався лише грунтівками. Протягом тижня не не побачиш жодної людини, іноді 500 кілометрів ти не маєш зв’язку. Полюс холоду, де на узбіччі спалені автівки – люди намагались зігрітись. Не жарти й Грузія – зокрема, важкодоступний перевал Годердзі (2025 м), Гомборський перевал(1840 м), про Тушеті я вже розповідав.
У Заполяр’ї довелося ночувати в наметі при мінус 40 за Цельсієм. Це був жах, але я його переборов, нічого собі не відморозивши. Головне – гідно підготовитись. Виживанню мене навчив один шаман. Зокрема, розтирати ноги настоянкою перцю на коньяці, тримати нирки в теплі, обернувши їхню зону поясом зі справжнього овечого хутра тощо. Також я навчився після ранкового сніданку цілими днями пити лише воду – і при цьому не втомлюватись.
– Таке враження, що ти сформував якийсь власний світогляд?
– Бо так воно й є. Мандри – це пригоди. Іноді яскраві та радісні, іноді страшні, але все одно драйвові, якщо мандрувати важкими та недоступними місцями. Справжній мандрівник не повинен боятись страху. Хоча, якою б хороброю не була людина, ми всі боїмося смерті. Коли я розпочав перший маршрут – кинув сам собі виклик, бо обожнюю виклики. І мені пощастило проїхати цей шлях швидше, ніж очікував. І щокілометра я отримував максимум радощів. Найцінніше для людини – це здоров’я та час. Навіть не гроші. Hа мандрівки я заробляю своїм кухарським мистецтвом – стільки, скільки мені треба.
Якщо людина приймає виклик – навіть кинутий собі, – вона стає сильнішою. Просто потрібно відчути себе твариною і вбити свій страх. Після цього ти зрозумієш, ким ти є насправді. Якщо ви хочете знайти в собі силу й сміливість та зрозуміти цінність власного життя, просто йдіть до кінця! Вірте в себе, в свої сили та здібності. Просто вірте…
Максим ГУЦАЛЮК, фото автора та з ФБ- сторінки Раміля Зіядова
