«…НЕ ДОЗВОЛИТИ НІКОМУ ЗАЗІХНУТИ НА НАШУ ЗЕМЛЮ, НАШУ МОВУ, НАШУ ГІДНІСТЬ»

0
1561
views

Знати історію України – це обов’язок. Знати історію рідного краю –подвійний обов’язок. Але віднайти родовід свого народу – це обов’язок нескінченний, якому іноді присвячуєш ціле життя та передаєш це завдання нащадкам. Отже, «НС» знову подорожує, і цього разу наша мета – Гаївка Кропивницького району.

За кілька кілометрів від цього села колись був курган. З часом внаслідок сил природи та людської діяльності він майже зник. Намагаючись запобігти повному знищенню цієї пам’ятки, місцевий вчитель та краєзнавець Василь Доценко закликав усіх небайдужих відстоювати це місце. Адже, за його даними, на вершині колись був вівтар, до якого вів священний лабіринт. Зусиллями Василевої родини курган вдалося врятувати. Про кургани і не лише про них – наша розмова з Василем Доценком.

– Деякою мірою саме кургани вплинули на більше моє заглиблення у нашу давню історію, – розповідає Василь, – втім, мене неабияк цікавила й історія мого рідного села. Ще зі школи почав шукати відповіді на питання, про які чомусь мовчали вчителі – зокрема, про  Голодомор 30-х років минулого століття. Першою публічною спробою дослідження цієї теми стала книга «Вихід. Дума про голод», видана у 2003 році. Вона є спробою осмислення тієї трагедії на прикладах сіл Гаївської сільської ради, із вперше укладеним мартирологом жертв Голодомору 1932-33 років, списками репресованих більшовицькою владою у 1923 – 37 роках саме на теренах малої Батьківщини. Книга створена як на основі архівних даних, так і на спогадах свідків тих подій. Так, вона мала певний успіх. Але я зрозумів, що варто працювати далі. Втім вчительська робота з її жебрацькою оплатою поступово почала пригноблювати почуття власної гідності. Поїхав працювати за кордон, аби годувати родину. Там зрозумів, чого я вартий, чого варта моя праця та чого варті мій розум та знання.

Під час чергового повернення до дружини та дітей розпочався «міжнародний карантин», довелось затриматись. Друзі запропонували на основі набутих знань створити нову книгу. Так і з’явився «LOS ANGELES. Онтологічний детектив (дороговкази української ідентичності)», виданий цього разу своїм коштом. Книга, хоч і написана в стилі дитячої казочки або «Oповідань з історії…» (головним рецензентом був молодший син), містить відомості, що ламають стереотипи як пострадянського покоління, так і низки сучасних науковців, які роблять собі ім’я та статки на пошуці сенсаційних відомостей з минулого України. Але мало хто намагається віднайти відповіді на питання «Хто ми насправді й звідки ми з’явились?». Я цим займаюсь вже тривалий час, маю суттєві напрацювання й не збираюсь зупинятись. А тим часом моя книга – вже в десяти найбільших бібліотеках України.

– То поділишся сенсаціями?

– Залюбки. Почнемо зі свіженького, а саме – з баталій щодо перейменування Кіровограда. Я, звісно, нічого не маю проти його сучасної назви «Кропивницький», але впевнений, що історична назва нашого міста –«Лезавет». Саме так і саме в такому написанні, бо цей варіант не має нічого спільного ані з фортецею, ані зі святою, ані з імператрицею.

Отже, як відомо, назву Єлисавтград сучасний обласний центр мав у 1775 -1924 роках, в народі ж місто звалося або Лизавет, або Єлизавет (серед козаків з 1775року). Першим бургомістром став козак Іван Іванченко, хутір якого був біля лівої притоки річки Лозоватка. Доки на одному березі Інгулу відбувалось «велике будівництво» фортеці, на протилежному розгортався потужний ярмарок (сучасний Центральний ринок). 1752 року  імператриця Єлизавета Петрівна видає офіційний указ про будівництво фортеці, а два Івани – Горват та Глєбов – визначають місце її будування. Тож місто та фортеця є різними географічними назвами та локаціями, єдиним цілим вони стали лише в 1784 році. Варіант «Лизавет» або «Єлизавет» обстоював свого часу Максим Сінченко, але не до кінця…

Також відомо, що московити полюбляли прив’язувати власні назви до якихось маркерів чи символів. Німецько-французький історик Жан-Бенуа Шере у праці «Аннали Малоросії або Історія запорозьких і українських козаків» у 1788 році писав, що Чорний ліс з давніх давен був домівкою козаків, мали вони у володінні також і річку Інгул –  аж до її джерела. Вони займались і торгівлею – в місцині, відомій як Балка Лозоватка.

 

 

 

 

 

 

Звернемо увагу на те, що назва Лозоватка (Лозуватка, Лозовата, Лозувата) зустрічається лише в козацькому степу, а ще точніше – в межах давніх поселень печенігів. А найбільша концентрація цих назв – навколо сучасного міста Кропивницький: біля Федорівки, Гаївки, Великої Северинки, Бережинки тощо. І все це має загальну назву Балка Лозоватка. Серцем ж їхньої торгівлі і був сучасний Центральний ринок обласного центру. Отже, тодішні окупанти поставили фортецю просто серед заселеного козаками краю для контролю над торгівлею.

Самі козаки вважали своїми землі між Бугом та Дніпром та вели свій родовід від угличів, які здавна мешкали в цьому межиріччі («угол» між річками). Від козацьких назв «Малий Угол» та «Великий Угол» і трансформувалась назва Інгул. Вихідці з Волині, які розселялись у межиріччі і нащадками яких стали козаки, називали себе «лези» або «лози». З 896 року печеніги приносять з собою новий поділ земель, називаючи поселення «лозабадами». Іранське закінчення «абад» означає «місто»(українською) та «град»(слов’янською чи російською).

Слово «Лозовата» має відмінок «Кого або чия?». Отже – за назвою місцевого торговища – московити й вирішили – була Лозувата, буде Лизавета. Проте запорожці не користувались загальновідомою назваю «Єлисаветград» – адже у ньому двічі міститься слово «місто», а користувались назвою «Лезавет» («поселення лезів(лозів)»). Зруйнування козаччини та поступове зросійщення призвело до закріплення назви «Єлизаветград» в якості так званої «історичної», але абсолютно невірної. А прив’язка до імператриці чи «святої праведної»,  разом з агресією з боку країни, що уособлює ці маркери, остаточно поховала думку про «козацький Лезавет».

Час розселення лезів(лозів) припадає на рубіж VIII – IX століть, тож ймовірною датою заснування першого поселення можна вважати 800-й. Отже, нашому місту – приблизно 1200 років(!) і воно є одним з 318 поселень угличів, відомих на той час.

– Вражає… А чи були дискусії з цього приводу, і наскільки гарячі?

– Як на мене, немає сенсу розгортати палкі баталії. У мене своя джерельна база та історично-географічний ланцюжок, у когось – своя, але протилежна. Кожен має обстоювати свою думку та тези, спираючись виключно на першоджерела. Найчастіше це закордонні писемні та картографічні пам’ятки, позбавлені імперсько-радянського ідеологічного впливу.

– Чим ще вразиш мене й читачів?

– Наразі я створив YouTube-канали Betelgeuse Studio та  takSAKAtak, на яких розділи своєї книги подаю у вигляді відеосюжетів. Наприклад, 5 невідомих фактів про скіфів. Зокрема, мною встановлено, що Велика Скіфія простягалася від сучасної Східної Європи аж до Корейського півострова, скіфи прийшли до нас з півострова Індостан, де були суто міськими мешканцями. Дякі назви міст того часу збереглися й до сьогодні. Скіфи були пращурами і сучасних німців, і сучасних британців, і ще низки народів.

Або ж візьмемо, наприклад, відому народну казку про Котигорошка. Втім мало кому відомо, що «брати» Котигорошка існували в літературних пам’ятках давньої Індії, давнього Єгипту та давньої Чехії, де майже слово в слово повторюється сюжет. І це не плагіат – просто на той час це був один великий нарід.

– Де ти береш джерельну базу для таких тверджень?

– Я вже казав, що закордонні джерела позбавлені ідеологічних нашарувань, до того ж вони є більш ретельним перекладом давніх творів. Маючи певні знання та освіту(1993 – 97 роки – факультет іноземних мов КІРУЕ, 1998 рік -денне відділення філфаку КДПУ за спеціальністю «англійська та німецька мови»), великої проблеми для мене це не становить.

– Відійдемо від історії великої, повернемось до малої. Свого часу ви з дружиною презентували власний проект «Родинне гніздо». Які успіхи маєте у цій царині?

– Є свої здобутки, є свої проблеми. Втім, як на мене, позитиву все ж більше, бо навіть в умовах карантину ми рухались вперед. Зокрема, ще в лютому разом з дітьми натрапили на групу з трьох степових могил: одна в лісосмузі, поросла чагарниками, інші дві – на оранці. На одному з курганів (6 метрів заввишки) встановили прапор України – в рамках нашої загальноукраїнської акції «Українські кургани: мій дід насипав, щоб я тут гуляв». Більшість курганів нашої місцевості належать до ямної археологічної культури (3500 – 2300 рр. до н. е.). Займаюся різьбярством, зокрема, виготовляю позначки назв вулиць та будинків в рідному селі та інші вироби – як для своєї садиби, так і на замовлення. У квітні разом з дітьми прибрали смітник за садибою старшого сина та створили там спортивний майданчик.

Як на мене, кожна родина повинна мати свій гектар землі, на якому творити своє родове обійстя, таку собі самовідновлювальну маленьку екосистему. Нехай рослини ростуть там, де вони хочуть. Те, що дають город та домашня худоба, є найкориснішим для споживання. Це також є основою для очищення власної енергії та енергії свого роду, навіть частина хвороб зникає. Отак і живемо.

Спілкуватись з Василем та його дружиною Ганною (втім себе вони називають Велес та Оріяна) можна годинами. Шкода, що газетні шпальти все не вмістять.

Насамкінець зацитую уривок з неофіційного життєпису Василя Доценка:

«Якось, мені саме одинадцятий минало, вийшов я на свій город, подивився на степ золото-половий, на небо глибоке-глибоке; і мене вперше гостро пронизало усвідомлення: «Я –  українець». Тож пам’ятаймо, хто ми, звідки ми, шукаймо своє коріння аж до глибин віків і тисячоліть, аби не дозволити нікому зазіхнути на нашу землю, нашу мову, нашу гідність. Будьмо!

Максим ГУЦАЛЮК,

фото автора та зі сторінки Василя Доценка у соцмережах

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here