«В МОЕЙ ДУШЕ НЕТ БОЛЬШЕ МЕСТА ДЛЯ ТЕБЯ»

0
1295
views

Вибачте, що після головного українського свята, пишучи про нього в україномовній газеті, зробив заголовок мовою сусіда-агресора. Це – слова з пісні легендарного російського рокера Валерія Кіпєлова «Я свободен». Точніше, він автор музики і частково тексту разом з Маргаритою Пушкіною. До речі, колись Кіпєлов у складі гурту «Арія» у тоді ще радянському Кіровограді давали концерт, який закінчився пам’ятною бійкою рокерів та людей в одностроях. Автор цих рядків бачив все на власні очі. Та мова не про це.

Ще не так давно багато людей з гордістю говорили про Москву: «я на Красній площі був», «в Мавзолей сходив». Так, я також бував на Красній площі, ходив у ГУМ на ній, в ЦУМ на Луб’янці, поруч з будівлею КДБ СРСР, бував на Виставці досягнень народного господарства на Красній Прєснє, бачив розстріляний «білий» Дім уряду після 3 жовтня 1993. І навіть з’їв перший в житті дабл-чізбургер у першому в СРСР «Макдональдсі» на Арбаті, також у 1993-му.

А тепер мені майже не цікаво, що відбувається там, за порєбріком. У Києві цікавіше, Одесі, Харкові та Львові. І це таки 29-та річниця нашої незалежності. Ми дійсно рік за роком стаємо все більш незалежними. І давайте зізнаємося, від кого. Незалежність від Албанії, Сербії чи навіть самої Польщі, а то й Білорусі? Не будемо говорити про США, «світовий уряд», залишимо лопотіти про це маргіналам та товаришам з девіантною поведінкою. Ні, нам цікава незалежність лише від одного суб’єкта на карті. На «Р» його назва починається, на «-сія» закінчується.

Так, долітає до нас відгомін російських подій – то щось схоже на невеликий Майдан у Хабаровську, то отруєння Олексія Навального. Але це вже давно не домінанта, мені цікавіше, що відбувається у Полтаві, Вінниці, Луцьку, Тернополі. Хоча я за національною приналежністю росіянин, але, вибач, Росіє – «в моей душе нет больше места для тебя».

Так, для того, аби розуміти, що відбувається, я читаю аж два російських видання: в одному працює мій добрий знайомий, в іншому мені цікаві кілька авторів. Але так само я читаю польську «Газету виборчу», білоруську «Хартию 97», і нерідко вони мені цікавіші.

Розумію, далеко не всі розірвали оцю ментальну пуповину з колишнім. Нічого, час все робить за нас. Нинішні українські діти, дяка всевишньому, вже не знають, хто такий був «дєдушка Лєнін», – бачив цікаве таке опитування. Вони знають, що десь існує якась Москва та Санкт-Петербург, але вони для них стоять в одному ряду з Нью-Йорком, Токіо чи Сінгапуром, і, мабуть, Нью-Йорк їм цікавіший.

Ще кілька років тому усілякі телевізійні програми про життя зірок на 90 відсотків розповідали нам, де з ким наскандалив якійсь Кіркоров, які нові труси в істоти на ім’я Сергій Звєрєв, та це все в минулому. Виявилося, що в нас є свої цікаві навіть у таких сенсах популярні персонажі, і хай там як я ставлюся до творчості Олі Полякової, та я про неї краще буду дивитися, бо вона своя.

Ми з кожним роком стаємо реально все більш незалежні від тої, колись цікавої та величної, країни. Я був, мабуть, десь у двадцяти російських містах, найчастіше, чомусь, здається, у Воронежі бував. А зараз не хочу навіть до Ермітажу. Краків чи Прага цікавіші. Росіяни у чомусь самі винні, що ми їх перестали любити. Та окрім цього – ну не найцікавіші вони у світі. Є інші світи, інші культури. І Україна серед них  – не з останніх. Скільки в ній захмарного, непересічного, класного, світового! Слава Україні!

Геннадій РИБЧЕНКОВ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here