ОЛЬГА ПОЛЕВІНА: “ЖИТТЯ – ЯК ЗАХОПЛИВИЙ КІНОФІЛЬМ. НАМАГАЮСЯ БУТИ ГЛЯДАЧЕМ…”

0
1305
views

Нещодавно вийшли з друку чергові номери альманаху «Степ». Розказати про це ми попросили очільницю обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного Ольгу Полевіну.

– Альманах «Степ», перший номер якого вийшов у 1958 році, – це щасливий шанс, створений для підтримки всіх, хто пише в нашім краї – від маститих письменників до початківців. Виходить двічі на рік, але останні два роки ми змушені випускати здвоєний номер, щоб зекономити на обкладинці, – а це суттєво. З тієї ж причини відмовилися від друку портретів авторів: у час Інтернету друк портретів неактуальний, а місця вони займають багато. Змінено обкладинку, вона стала ближчою до європейських стандартів, більш сучасною. Автор і минулої, і нової обкладинки – художник Андрій Надєждін, який, до речі, веде рубрику «Образотворче мистецтво».

Структура альманаху залишилася тією ж, що й у перших номерах: «Проза», «Поезія». Розділ «Публіцистика» ми назвали «Школа майстерності», розширивши тему: тут не лише публіцистика, а й статті про літературу, аналіз творів авторів. Це практично готовий конспект уроку з предмету «Література рідного краю». Рубрика «Пам’ять» стала об’ємнішою, готується спільно з Катериною Лісняк, яка багато років була директором літературного музею ім. І.Карпенка-Карого. Вона володіє багатою інформацією про авторів, які вже померли. Ми друкуємо довідку про них, спогади сучасників та їхні твори. За три роки моєї роботи як голови «Степу» в шести номерах ми написали про вісьмох авторів.

У цьогорічних номерах з’явилося нові рубрики: «Музичне мистецтво» та «Письменники – дітям». Наш край багатий музичними традиціями, ґроном імен знаменитих музикантів. Плануємо співпрацю з музеями Нейгауза, Мейтуса, Шимановського. Також альманах може стати платформою для самодіяльних композиторів області, адже скільки пісень написано на слова наших поетів! У цьому номері – короткі художньо-документальні розповіді про композиторів XVII – XX століть, які, сподіваюся, зацікавлять викладачів і учнів музичних шкіл, а також широке коло читачів. А ще ми відкриті для фотохудожників та краєзнавців.

Чимало наших земляків працюють у жанрі дитячої літератури, тому ми вирішили відкрити нову рубрику. До того ж нашим виданням зацікавилися шкільні бібліотеки міста та області.

 – Хто з авторів представлений в альманасі?

Майже усі автори – місцеві, але це літератори, гідні всеукраїнського визнання. Свідчення цього – дебют у «Літературній Україні» в 2019 році, де у двох номерах газети були опубліковані твори шістнадцяти авторів-«степівчан». Мені особливо дорогі слова Миколи Жулинського, директора Інституту літератури НАН України, написані в приватному листі: «Не кожний осередок НСПУ дасть такий матеріал, який дало КОЛО «Степ»…». Твори наших авторів є в журналах «Золота пектораль», «Склянка часу», на сайтах «Буквоїд», «Жінка-Українка», «Книгобачення», «Порт-Фоліо» (Канада), «Палисадник».

Гості альманаху – поети Тетяна і Сергій Дзюби, прозаїк і поет Віктор Терен (Київ), дитяча письменниця Еліна Заржицька (Дніпро), прозаїк Михайло Блехман (Канада, Монреаль). Решта – члени «Степу», усього близько сорока авторів. У номерах 1-2/2019 їх було представлено понад півсотні, цього року вирішили укрупнити підбірки творів окремих авторів, щоб повніше представити їх. За останній рік до нас приєдналися нові автори, тож їхні твори також увійшли до альманаху

– За якими критеріями ви відбираєте літературний матеріал?

– Хай вибачать мене наші літератори, але ми думаємо більше про читачів. Головний критерій – художність. На жаль, велика частина текстів вимагає роботи редактора і коректора. Трапляються прикрі дрібниці, які можна легко усунути (на зразок орфоепії, збою ритму тощо, які псують хороший твір), і як тут не допомогти. Часто досить переставити слова або змінити рядок, – і все стає на свої місця. Іноді автори вживають слова не в тому значенні або незграбно висловлюють думку. І це теж легко виправити. В образний ряд ми, як правило, не втручаємося, виправляємо тільки те, що на поверхні. У порівнянні це виглядає приблизно так: якщо нарвати оберемок квітів, буде сніп – і не більше того. Склавши з них букет, не додавши ні стеблинки, отримаємо твір мистецтва.

Творчі люди – вразливі та амбітні. Але я не підпишу до друку те, що не відповідає мовленнєвим нормам, орфографії, орфоепії і просто здоровому глузду. І, судячи з оцінки нашого журналу, це дає результат. За нашими альманахами потім будуть судити про рівень літератури нашого краю.

– Цього року альманах вийшов з присвятою Вікторові Погрібному. Пройшло вже майже три роки з дня його смерті. Як живе «Степ» зараз?

– Ці три роки були складними. Але ми зберегли альманах «Степ», подвоїли тираж, відродили втрачену колись літературну сторінку «Стежина» в «Першій міській газеті», і навіть заснували ще одну – «Різнобарв’я «Степу»» в «Народному слові». Щомісяця у двох газетах виходить по шпальті з творами авторів «Степу». Таких сторінок вийшло вже понад п’ятдесят. Власне, останній номер альманаху майже повністю складається з друкованих матеріалів за півтора року. За три роки ми ознайомили область з творчістю майже семидесяти авторів.

Радіопередачі з авторами – також частина роботи літоб’єднання. І це – основна складова. Це те, що залишиться в архівах і в бібліотеках. До того ж ми провели презентації всіх номерів альманаху при повному залі в бібліотеці ім. Д.Чижевського, де нас радо приймають. На засіданнях 2 рази на місяць відбувається відбір до друку, знайомство з новинками, з авторами, висунутими на здобуття літературних премій, проводиться детальний розбір творів.

Як на мене, «Степу» навіть забагато в літературному просторі області: ніхто з літстудій чи творчих спілок не має своїх літературних сторінок. До речі, мені заздрять друзі-письменники з інших міст: як тобі вдається це організувати? Сама не знаю. Просто працюємо. Робимо акцент на друкові творів, а не на зібраннях. Одні члени йдуть, інші приходять – і це нормально: міжособистісні стосунки – складна річ. Завжди так було, є й буде.

На цей час у нас дуже потужна команда – можу в короткий термін видати багато матеріалу. За час мого головування вийшло шість книжок «степівчан». За нашої редакції. «Степ» постійно висуває твори на конкурси, на здобуття премій. Хтось отримує, хтось – ні. У мене за останні роки дві грамоти лауреата.

Робота голови літоб’єднання нічим не відрізняється від моєї роботи директора музичної школи: потрібно забезпечити процес і показати результат. Процес забезпечуємо: твори редагуємо, розсилаємо до різних видань, на конкурси, пишемо рецензії про видані книжки, статті тощо. Нещодавно наші відгуки на книжки Тетяни Микитась та Оксани Шпирко з’явилися на сайті «Золота пектораль». До речі, там уже надруковано понад десяток критичних статей моїх та Олександра Архангельського. Усі вони мають на меті підвищення рівня літератури області.

Щодо зібрань – більшість наших членів мають похилий вік. Мешкають за межами міста, а в теперішніх умовах дістатися на засідання для багатьох проблема. Тож працюємо по телефону, через Інтернет. Які чудові книжки Тетяни Микитась та Наталії Природної  відредагували по телефону! Перша вже вийшла з друку, друга готова до видання. Тож до закінчення карантину не буду ризикувати здоров’ям людей, збираючи великий гурт. Газети виходять. Наступний альманах готується. Радіопередачі записуються. Тепер можна це робити й телефоном. Нас досить багато – прийшло не менше, ніж вибуло. Це за часів СРСР було важливо, щоб народу було побільше, щоб голосно співали і марширували в ногу. Кількість – не показник, хоча ми не потерпаємо через брак членів об’єднання.

– Як пройшли заходи з нагоди 85-ї річниці від дня народження Віктора Олексійовича?

– З огляду на ситуацію, яка склалася з карантином, ми зосередилися на публікаціях, присвячених В.Погрібному. У двох поспіль номерах «Народного слова» з подачі «Степу» вийшов великий матеріал – «Спогади» Віктора Олексійовича. Варто було освіжити в пам’яті загалу його роботу з порятунку Арсенівки. У «Першій міській газеті», також із подачі «Степу», опублікований уривок з роману «Честь і гріх», в електронному варіанті цієї ж газети – у «Ранковому місті» – вірші В.Кондратенко-Процун, присвячені йому, та її спогади. Але, головне, до 85-річчя, не зважаючи на різні труднощі, у тому числі й фінансового характеру, нам вдалося випустити альманах, присвячений йому. Вважаю, це найцінніший дар, який ми могли зробити.

Краєзнавчий музей провів вечір пам’яті, куди були запрошені перші особи області та «степівчани». Присутнім була представлена фотовиставка, присвячена Вікторові Олексійовичу, та проведена презентація альманаху «Степ». Коло присутніх було обмежене через вимоги дотримання карантину.

Після цього в бібліотеці ім. Д.Чижевського ми обмеженим колом провели засідання студії «Степ» (божевілля – піддавати літніх людей ризику зараження «коронавірусом», тому я покликала тільки тих, хто мешкає поблизу). Усі заходи з презентації альманаху ми проведемо пізніше, коли нормалізуються обставини.

Віктор Олексійович й понині користується повагою та любов’ю, про що свідчить візит учасників літературних студій «Вітрила» та «Ліра» (до яких він майже не мав стосунку) на захід до обласної дитячої бібліотеки ім. Є.Маланюка. Але запросити «Степ» керівництво «забуло»…

– Як ви оцінюєте результати цьогорічного конкурсу ім. А.Тарковського та власну участь в ньому?

– З посмішкою. Була чудова книжка поезій Людмили Юферової – і видана великим накладом у Києві, і якісно написана без помилок. Премії не отримала – не набрала більшості голосів. Була книжка поезій Валентини Кондратенко-Процун, яку використовують у навчальному процесі вчителі шкіл області. Премії не отримала. Але тут хоч не прикро: з’явився новий автор – Смирнова, з книжкою повістей «Лузер». Думаю, вона буде цікава підліткам.

Важко судити в літературі для різних вікових категорій в одній номінації. Я б розділила премію між ними, та Положення цього не дозволяє. Але ж там немає і допуску до конкурсу творів, виданих у журналах, а надто – рукописів! Тільки окремою книжкою! І обумовлено, що автор подає тільки один твір. Але один з авторів домігся, аби були допущені три його повісті,  надруковані в різних журналах.

Не даю оцінки творам, оскільки в номінації «Проза» було висунуто й роман «Вінок сонетів», написаний мною в співавторстві з Олександром Архангельським. І обговорювати суперника некоректно. Але… Уже на тому етапі, коли до участі в конкурсі було допущено рукопис одного з учасників, було зрозуміло, що премію ми не отримаємо. Шкода? Так. Якраз не вистачало коштів для видання альманаху, тож премія нам стала б у нагоді, була б використана на добру справу. Зате порадувало, що близько ста осіб – набагато більше, ніж за інші книжки – проголосувало за роман, що значно перевищувало кількість моїх друзів. Отже, це були читачі! А читачі – головне журі. Але ці результати ніяк не вплинули. Коли стали номінантами, отримали багато статей-відгуків, інтернет-голосування вище за всі очікування. Зріс інтерес до книжки, примірників якої достатньо в бібліотеках області. Читався він і в електронному варіанті, викладеному на сайті конкурсу.

Та й знайшлися-таки гроші для видання нашої, «степівчанської» частини тиражу альманаху, оскільки той тираж, на який перераховують кошти, повністю йде в бібліотеки. Для просування альманаху, для подарунків гостям, для авторів ми замовляємо окремий невеличкий тираж. Коли автори повертають собівартість, ми гасимо борг. Отож, загальний тираж не такий вже й малий – і ціна примірника не захмарна. Бачила інші подібні видання – набагато гірше видані і набагато дорожчі. Маю на увазі шрифт, оформлення, кількість сторінок.

– І насамкінець, традиційне питання: які творчі плани?

– Чекають свого часу п’ять романів, останній з яких написаний в період карантину. Готова до видання книжка про музику й композиторів «Володарі скрипкового ключа», деякі розділи з якої надруковані в альманасі. Готові до видання дві книжки для дітей молодшого і середнього шкільного вику. Книжку віршів і перекладів навіть не намагаюся видати – напевно, не судилося… Багато повістей, оповідань, новел… Статті, есе… Пишу, друкуюся – «Золота пектораль», «Дзвін», «Склянка часу», сайти, газети в інших областях. Можливо, варто й нам подумати про електронні книжки. Багато часу й сил займає «Степ» – само по собі нічого не робиться, потрібно постійно давати матеріал у газети, щоб не втратити сторінки. Живу, радію новим авторам і хорошим творам. На все дивлюся тепер з точки зору редактора: чи підійде в альманах? Щаслива, коли читають його з цікавістю. Не думала, що справа життя Віктора Олексійовича стане такою значущою для мене. Поки є сили і бажання працювати. Поки є що сказати. Є плани. Є перспектива реалізації цих планів. Думаю, на «Степу» лежить Боже благословення, – які б проблеми не виникали, нам поки що вдається їх вирішувати. Життя – як захопливий кінофільм. Намагаюся бути глядачем – веселим і зацікавленим, а не учасником бойовиків і вестернів на екрані…

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here