ОТАМАН ПАЛІЙ ПРОТИ ОТАМАНА ПЕКЛА, АБО ЯК ВИПУCКНИК ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКОГО КАВАЛЕРІЙСЬКОГО УЧИЛИЩА ЛОВИВ КОТОВСЬКОГО

0
1192
views

Григорій Котовський на прізвисько «атаман Ада» – одіозна особистість буремного революційного періоду 1917-1921 років. Його до краю міфологізована та героїзована персона  стала героєм анекдотів, художніх фільмів, сучасних серіалів,  книжок. Його ім’ям були названі вулиці, мешканці яких й досі пишаються тим, що вони «котовці», хоча заперечують при цьому прихильність до грабіжництва та бандитизму, якими протягом життя у різних формах займався їхній кумир. Ім’ям Котовського називали міста та села. Більш того, цей грабіжник та вбивця, не позбавлений підприємницького хисту, мав навіть свій мавзолей! Забальзамованого кримінального авторитета початку ХХ ст. вшанували в місті Бірзула, яке у 1935-му році на його честь перейменували на Котовськ, але з 2016-го воно зветься Подільськ. Щоправда, мумії «атамана Ада» не довелося довго насолоджуватися кчервоним паломництвом до свого праху. В 1941 році румуни під час Другої світової війни частково ліквідували місце культу особистості Котовського, викинувши його тіло з мавзолею. 

Викладене вище – це відомі у вузьких наукових колах факти, про які пересічним громадянам, на жаль, мало відомо. Це довів досвід роботи в топонімічній комісії Кропивницького, особливо під час перейменування вулиці з Котовського на Петлюри, коли її мешканці вперто хотіли залишатися «котовцями». А от нещодавно вдалося натрапити на нову інформацію про те, як Михайло Сидорянський (повстанське псевдо – Палій), випускник Єлисаветградського кавалерійського училища, ледь не полонив Котовського в 1921 році  під час Листопадового рейду армії УНР – події, більш відомої під назвою Другий Зимовий похід. Цей факт вдалося виявити в книзі відомого українського історика Ярослава Тинченка «Лицарі Зимових походів 1919 – 1922 рр.». Одним з його учасників був Михайло Сидорянський-Палій. Хай вас не дивує той факт, що випускник імперської військової школи був патріотом України, таких серед вихованців елітного військового закладу на Ковалівці було чимало. Першим увагу до цього факту привернув Сергій Шевченко в книзі «Кавалерія», коли згадав про кількох випускників – військових армії УНР та учасників повстанського руху. Cеред інших були один із засновників Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця та Микола Садовський, син відомого актора та режисера Миколи Садовського.

Михайло Палій – надалі будемо називати його саме так – був запеклим борцем за ідеали УНР та прихильником повстанської війни. Він народився в 1895 році у Білій Церкві, навчався в Єлисаветградському кавалерійському училищі ( до речі, в багатьох біографічних довідках Сидорянського цей епізод не згадується). З 1917 року брав участь у процесах Української революції, підтримував українізацію армії, закінчив інструкторську школу старшин. В 1919 – 1920 роках він був серед учасників Першого Зимового походу, який з січня по квітень 1920 року тривав теренами нашого краю. Палія – як молодого та перспективного старшину – відзначив сам Михайло Омелянович-Павленко – командувач армії УНР, що здійснювала небезпечний рейд тилами білих та червоних окупантів. Тому не дивно, що під час наступного походу Палій – за умов, коли багато досвідчених старшин не взяли в ньому участь – очолив Подільську групу армії УНР. До речі, двоє з трьох керманичів груп Другого Зимового походу були нашими земляками: Палій очолив Подільську групу, Андрій Гуленко (Гулий-Гуленко) – Бесарабську. Загальне керівництво здійснював Юрко Тютюнник. Загалом, ця військова операція була невдалою, але група Палія мала найбільші військові здобутки та зазнала найменших втрат. Проти українських вояків, які в жовтні 1921 року перейшли кордон Польщі та УСРР, червоні серед інших підрозділів кинули і загони Котовського. Так перетнулися шляхи Палія та Котовського, і це ледь не призвело до загибелі одіозного червоного командира з кримінальним минулим. Цей епізод стався 29 жовтня 1921 року біля села Згарки, що на Поділлі (Хмельницька область). Повстанцям вдалося провести результативну розвідку та непоміченими вийти з села, в якому, як писали червоні мемуаристи, «гарнизон нескучно проводил время».

В сутінках 29 жовтня 1921 року вояки УНР, одягнені в здобуту в боях червоноармійську форму, непомітно пробралися до Згарок. Селяни, які підтримували українське військо, розповіли,  як легко можна дістатися штабу дивізії червоних та захопити самого Котовського. Для зручності на нозі кожного українського вояка була пов’язана біла стрічка. Один з учасників того бою, сотник П. Сумароків з Харківщини, залишив цікаві спогади про той бій:

«Наша кіннота оточила село і дороги, а «піші кіннотчики» вскочили в село і скоро поспішали, щоб захопити штаб і самого Котовського. Ми без великого шуму ліквідували котовців та забрали їхню зброю. Нарешті нашій групі вдалося дібратися на подвір’я, де містився штаб дивізії. Це було широке і подібне, як у нас в Україні в містах і містечках, де є заїздні двори… Моя групка поспішала до будинку, але при дверях зчинилася бійка з вартою, яка не пускала нас до середини. Тоді наганами і багнетами очистили собі дорогу та вскочили до кімнати… Котовського вже не було, втік через вікно, залишивши нам свого старшину, на вішаку свою бекешу, торбу з мапами, шаблюку і коня».

Серед інших трофеїв були прапори червоних полків, неуживані сідла – дуже необхідна повстанцям річ під час походу, та різноманітна амуніція. Правди ради, український повстанець писав, що котовці, навіть без свого командира, який покинув їх напризволяще в скрутну хвилину, чинили запеклий опір. Однак перевага була на боці повстанців: П. Сумароків писав, що затиснуті  на краю села «котовці втікали, як хто міг, щоб тільки урятувати своє життя. Але наша кіннота їх уже очікувала, і як тільки появилися, то зараз наші кіннотники їх немилосердно рубали. Лише деяким котовцям вдалося утікти…».

Повстанець згадував, що трофеїв – зброї (кулемети, рушниці), амуніції, коней, тачанок – було настільки багато, що вояки навіть не змогли всього взяти з собою. Тому частину зброї та коней вони подарували селянам, які їх підтримували та допомогли здолати більшовиків. Завдяки цій перемозі Палію вдалося сформувати цілу кінну сотню. Українські вояки втратили одного вбитого. Цікаво, що червоні повністю визнали поразку котовців під Згарками і навіть згадували, що після бою «отаман Палій, по образу «белого генерала», возсел на белого коня».

Налякані поразкою котовців та значними втратами полку (15 вбитих), червоні викликали на підтримку панцерний потяг аби підтримати своїх кавалеристів у наступі на вояків УНР, але повстанцям вдалося відірватися від червоних та продовжити рейд. За декілька днів Михайла Палія було поранено в бою та відправлено на лікування до Польщі. Група продовжила рейд на чолі з іншим ватажком – полковником Сергієм Чорним. Після поранення Палій залишився за кордоном: з Польщі перебрався до Чехо-Словаччини, навчався в Подєбрадській академії, а згодом оселився в Празі, працюючи вчителем у гімназії. Помер у 1963-му у віці 68 років. Михайло Сидорянській-Палій до кінця життя зберіг громадянство УНР, відмовившись взяти громадянство Чехословаччини.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, історик, краєзнавець, м. Кропивницький

 

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here