Нещодавно з чергового психологічного туру повернулась команда проєкту «Погана компанія для НАШИХ». Це був вже четвертий тур для соціально-психологічного відновлення ветеранів та членів їхніх родин від команди волонтерсько-ветеранського центру СМАйЛ з Кропивницького.
Щоразу редакція НС однією з перших розміщує матеріали про заходи команди цього самобутнього проєкту. Цього разу до вашої уваги – розмова з організатором пси-турів, кризовим психологом Андрієм Фоменком.
– З поверненням! Що скажеш про цей пси-тур, про його особливості?
– Цей рік дав команді проєкту два нових маршрути Карпатами. Можна сміливо сказати, що увесь сезон «Погана компанія» займалась розвідкою нових, ресурсних маршрутів. Якщо попередній дозволив команді закрити питання по українських двотисячниках, то цього разу ми відкрили для себе Мармароси. Тепер в активі проєкту сім гірських маршрутів, вони розраховані на однаковий час проходження, але 
різні за умовами й відстанню. Крім того, складні природні умови цього літа постійно підкидають нам несподіванки. Якщо минулого разу нас буквально змивало з гір, то цього разу ми мали певний клопіт із наслідками посухи, адже деякі потічки пересохли, тож треба було розраховувати споживання води і розміщення ночівлі. Склад групи цього разу був неоднорідний: серед інших – новий учасник і пара, яка будує стосунки. Тож цього разу ми покладались не на легенду походу, а на стихійну роботу з довірою та розвитком ставлень в команді.
– Це були насичені дні? Чи все вдалося з того, що стояло на меті?
– О, так! Частина сорокакілометрового маршруту проходила лісистою ділянкою хребта. Це були дещо нові відчуття, коли група на підйомі й траверсах не бачить виразних орієнтирів на шляху. Це трохи збиває з пантелику. Знаєш, як воно – підйом є, а його краю не бачиш? Цим Мармароси неабияк заворожують. Та й рослинність в Закарпатті трохи інша, все виглядає, як у дитячих казках. Але у цій казці треба на спині тягнути під двадцятку ваги і бути готовому підтримати ближнього. А ще кожен в групі цього разу працював на власну мету. Хтось відновлювався після вимушеної перерви в турах, дехто практикувався у спостереженнях і фотозйомках, інший відлагоджував систему ставлень до групи. Цього разу запити й особисті практики відрізнялись, а група була в стані рефлексивного майданчика, своєрідного «пісочника» для ініціатив кожного учасника.
– У мене складається враження, що проєкт досі знаходиться у стані творчого експерименту. Це так?
– Сподіваюсь, що так! Будь-яка усталена форма й методика може становити перепони для саморозвитку учасників. Ми створюємо умови з непрогнозованими чинниками й гнучкими кордонами. Кожен може додати щось від себе до правил групи, кожен може привнести до групи частину свого світогляду, системи цінностей, життєвих стратегій. Все це може бути прийняте або відторгнуте. Зрештою, й у першому, й у другому випадку це буде корисний досвід. Якщо розібратись, кожен наш день приносить перемоги й поразки, але фіксуємо їх ми здебільшого лише в нових обставинах і умовах, це саме про групи і можливості пси-турів.
– Що принципово нового відбулося в цьому пси- турі для тебе й для учасників?
– Особисто я розширив своє уявлення про роль сімейних пар в групі, нарешті з’явилась структура, за якою я можу розрізняти функції партнерських пар у групі. Цікаво було й спостерігати за пошуками підходів учасників до вибору позиції лідера. Ми давно експериментуємо з розподілом відповідальності між учасниками групи, це здається нескінченним і надзвичайно пізнавальним процесом, але доводиться також відпрацьовувати чіткі межі взаємної відповідальності. Здебільшого це вдається. Група мене також навчає визначенню пріоритетів в роботі. Деякі питання потребують тривалого опрацювання, тому можуть вирішуватись не за один вихід. Треба вміти визначити оперативні завдання, а системні поведінкові особливості не зачіпати аж до прямого запиту на їхнє опрацювання. Наприклад, сімейні стратегії взаємодії не варто намагатись пристосовувати до групи. Група тимчасова, а родина – це більш стійка система, її й зберігатимемо, навіть якщо в групі не все безхмарно.
Маємо також оминати роботу з глибокими особистими кризами – їх варто лишати для кабінетів. Натомість свята справа – попрацювати з конфліктними ситуаціями, навчитись визначати запити для групи, зуміти підібрати оптимальну позицію стосовно умов і групи.
Для групи завжди є робота: хтось відпрацьовує своє, хтось допомагає іншим. Простір вибору – надзвичайне благо для людини, яка бажає розвитку.
– Кому з ветеранів ти порадиш долучатись до пси-туристичних походів?
– По-перше, тим, кому не сидиться на місті та хочеться нового! По-друге, для мене дуже важливо, аби ми з ветераном мали попередній досвід спілкування. Є деякі стани людини, що можуть бути поглиблені втомою й непрогнозованими ситуаціями. Я зазвичай раджу заздалегідь прийти на консультацію, а вже потім сміливо «пірнати» в групу. Відкриті для нового досвіду люди завжди отримають низку нових ресурсів і можливостей розвитку, в цьому я абсолютно впевнений.
– Чи варто сподіватись на те, що досвід «Поганої компанії» буде підтриманий відповідальними органами і нарешті одержить належну підтримку?
– Вже цього року ми звернулись до Кіровоградської обласної ради щодо включення проєкту до профільної програми. Чекаємо на погодження. Щодо матеріальної допомоги, то зараз ми користуємось підтримкою Дмитра Терзова та Олександра Чорноіваненка. Проєкт нині – на плечах наших партнерів і його успіх, як і раніше, залежить від нашого спільного бажання підтримати ветеранів на шляху відновлення.
Роман ЛИСЕНКО, фото Ігоря ЄРЬОМІНА
