У неповні п’ять років вона пізнала всі жахи Голодомору. На власні очі бачила розкуркулення односельців, харчувалася немеленими зернами пшениці, боячись, що хтось її викриє.
Коли стався Голодомор, сім’я Тетяни Кротової жила на хуторі Шевченко, неподалік Кропивницького. Її батьки переселялися з місця на місце, скрізь ідучи працювати до місцевих колгоспів, аби хоч якось прогодувати п’ятьох дітей. Вже дорослою Тетяна продовжувала дізнаватися із розповідей сусідів жахливу правду про події зі свого дитинства, які увійшли в історію України як Голодомор 1932-1933 років.
Тетяна Кротова (у дівоцтві — Зайцева) народилася 30 жовтня 1928 року на хуторі Шевченко (тепер — село Травневе) неподалік Кропивницького (колишній Кіровоград, а тоді — Зінов’євськ) на Подніпров’ї. Вона була п’ятою дитиною в сім’ї Івана та Аграфини Зайцевих. Землю на хуторі родина отримала у 1924 році від радянської влади і того ж року переїхала сюди з села Рівного, розпочавши будівництво власної хати. Обоє батьків працювали в колгоспі.
Тетяна пригадує, що врожай 1932 року був не набагато меншим за попередній. Зерно зібрали з полів і за розпорядженням колгоспного керівництва звезли до вільної хати. Його не відправили ні до міста, ні на експорт. Воно просто залишилося там лежати і перегнивати.
За спогадами Тетяни, у них на хуторі від голоду не помер ніхто. Почасти завдяки голові місцевого колгоспу Никифору Романенку.
— Він кожний вечір комірнику давав список: залежно від сім’ї скільки тому і тому потрібно видати пшениці (із конфіскованої). І на другий день — другому. Якби це дойшло до влади, то його б розстріляли, звичайно.
Люди боялися товкти це зерно у ступах (бо хтось міг почути), хоч і знали, що в селі не було зрадників, які могли б донести. Однак боячись раптової перевірки чи навіть того, що повз хату міг пройти хтось чужий і почути, як мелють зерно, селяни не ризикували цього робити.
Часом місцеві вирушали на пошуки їжі до сусідніх сіл. Ходили за 10, а то й 20 кілометрів, щоб обміняти речі побутового вжитку на щось їстівне.
Завдяки лояльності колгоспного керівництва сім’ї Зайцевих вдалося зберегти корову, тому вдома було молоко. Пшеницю ж варили у казанку цілою.
— Оце зараз, мов переді мною, — відерний казан, який мама витягає із печі. А пшениця розварена така, розпукла. То це ж не було, як тепер: каждому окрема тарілка — а глиняні великі миски були. Насипає мама ту пшеницю у миску, наливає молока — і це в нас компанія.
Цілі зерна довго перетравлюються, тож аби ніхто не помітив решток пшениці у відходах людської життєдіяльності, справляти природні потреби ходили до клуні. Там неперетравлені зерна пізніше визбирували кури — завдяки цьому вони продовжували нестися.
У 1935 році сім’я Зайцевих переїхала до батькової родини у Громуху, що поблизу села Рівне. Сім’я поселилася у хаті, попередніх власників якої виселили, назвавши куркулями.
Сусіди розповідали Тетяні, що в Громусі голод був сильнішим, ніж на хуторі. Люди харчувалися здебільшого корінням лопухів, а в пошуках м’яса вирушали на місцевий скотомогильник і їли рештки здохлих коней. Зібране раніше зерно звідси також нікуди не вивозили. Як і на рідному хуторі Тетяни, його зсипали на купу в одній із «куркульських» хат. Хату водночас використовували й для інших господарських потреб: там тримали корів і курей, відходи яких змішувалися з зерном, утворюючи купи перегною.
Тим часом мешканці Громухи масово гинули, бо не мали чого їсти. Так померла донька Тетяниної тітки Меланії Шинкевич. У їхній родині це була єдина смерть. Однак часто люди вимирали цілими сім’ями. Померли, зокрема, батьки сусідки Зайцевих Марійки Чабанки. Вимерла вся родина знайомого сім’ї — Фоми Цибулі. У пошуках роботи він вирушив до Запоріжжя і, вже повернувшись, дізнався, що його дружина та троє дітей загинули від голоду. У сусіда через дорогу Ларіона Ленецького з голоду померли батьки. Не стало матері й батька у двох хлопців — Івана й Сашка Кінш, яким потому всіляко допомагали батьки Тетяни.
За розпорядженням голови місцевого колгоспу померлих у Громусі забирали й скидали на місцевому цвинтарі. Іноді туди звозили ще живих людей.
— Голова колгоспу загнав більше половини села на той світ. Гарба (віз для господарських потреб. — ред.), чорні воли і наряд — два мужики сильніші — кожен день об’їжджають село, кожну хату. Не тільки вже мертвих, а ще живих (ну вже він не жилець на білому світі), кажуть, вивозили на кладовище. Ніякої ями — у купу скидали, аж у 1935 році викопали яму і граблями кості згорнули у ту могилу.
По смерті голови односельчани не захотіли ховати його як слід.
— Коли він помер, яму викопали трактористи. У колгоспі труну зробили, а на цвинтар навіть не машиною завезли, а трактором із причепом. Не захотіли хлопці везти його через село, а повезли десь кілометрів через п’ять лісосмугою. Зробили великий круг і, заїхавши на кладовище, підняли причіп — труна з нього і полетіла. Ніхто не дивився, як вона там упала: чи сторч, чи рівно, чи набік — просто присипали. Ось так його поховали односельці за те «добро», яке він робив людям.
У Громусі рейди в пошуках харчів відбувалися навіть у 1935 році. Місцеві активісти продовжували відбирати в селян будь-яку поживу, влаштовуючи перевірки по хатах, чого, за словами Тетяни, ніколи не траплялося на хуторі Шевченко. Хоч їхню сім’ю й не чіпали (як новоприбулих), вона добре пам’ятає історію, яку почула від свого сусіда Миколи Громка. Їхні обійстя були поряд, через річку.
— Він теж, як і я, з 1928-го року. Розповідав, що у них було п’ятеро дітей, баба, батько й мати. Баба і мати гарні майстрині були: ткали полотно, рядна. Ну і це ж уже в Голодомор батько чи рядно, чи ряднинку, чи скатерку, чи кусок полотна бере і йде по селах мінять. Ну, виміняв буряка сахарного. Уже ж помили його і не чистили, щоб лишнє ж не відкидати, помили — і у піч. Ось приходять активісти, ну без голови, перевірити, чи що є, чи все ж вигребли до грама. А чують, шо буряк пахне із печі. Каже (сусід Микола. — ред.): «Відкривають заслонку, витягають той казанок, ставлять на стіл (четверо чи п’ятеро їх зайшло), стали кружка, з’їли, — каже, — до кусочка. Нам, дітям, і по кусочку не оставили».
Дітьми, що в Голодомор чи після нього стали сиротами, опікувався колгоспний патронат (на кшталт дитячого будинку. — ред.). Він діяв у Громусі, туди звозили дітей із усіх навколишніх сіл. Потрапивши сюди, вони мали принаймні якийсь шанс на виживання.
— Це як виглядало — бабка сама жила. Вона цих дітей доглядала, готувала їм і отримувала на них пайок. Його кожного дня видавали із колгоспної комори. І так ці діти тут перебували до повноліття. Потім хлопці в армію пішли, а дівчата заміж повиходили. Тут, чи по сусідніх селах, чи у райцентрі — всі на цих теренах лишилися. На батьківщину свою ніхто не повертався, бо там, вочевидь, нікого із рідні не залишилося і ніхто їх не шукав.
У порожні хати, що залишалися після померлих, намагалися заселити переселенців із Росії. Так у Громусі з’явилися 4‒5 сімей із Муромського району Владімірської області Росії. Нові жителі привезли з собою із дому чимало продуктів: картоплю, горох, груші. Однак ніхто з них не прижився на новому місці. Лише одна росіянка вийшла заміж за місцевого і залишилася жити у селі до самої смерті.
Відповідно до секретної постанови «Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників», в кінці 1933-го ‒ на початку 1934-го року з Росії та Білорусі було відправлено сотні ешелонів з переселенцями на Слобожанщину та в Причорномор’я. В українських селах їм надавали житло та значні пільги.
У 1945 році, коли в Україні на окремих територіях ще тривали бойові дії Другої світової війни, Тетяна Кротова стала студенткою училища в Кропивницькому (на той час — Кіровоград). Тоді у Громусі люди так само голодували, хоч у післявоєнні роки смертельних випадків не було. Дівчина отримувала стипендію у розмірі 33 карбованці, а головне — 500 грамів хліба щодня, що давало змогу виживати.
У 1948 році Тетяна закінчила училище і за плановим розподілом почала працювати вихователькою в дитячому будинку в селищі Тарутино, що в Бессарабії. У Тарутинському районі таких будинків було два — після Голодомору 1932-1933 років та масового штучного голоду 1946-1947 років багато дітей стали сиротами.
Там вона вийшла заміж, а у 1950 році почала вчителювати у місцевій середній школі. Цього ж року у подружжя народився син.
Тетянин чоловік, Іван Кротов, добре запам’ятав голодні роки і ділився дитячими спогадами з дружиною. Він народився у селі Гродовське Мостівського району на Причорномор’ї. Походив із нащадків кріпаків-переселенців із Орловської губернії, які заселили ці землі ще за часів Російської імперії. Батько Івана помер від голоду в 1932 році, а через рік не стало і матері. Крім 9-річного Івана, сиротами залишилися його 11-річний брат та 5-річна сестра.
— У них в колгоспі дітям видавали пайок: якась затірка, вода і одна-дві жмені борошна. По нього ще за життя матері ходив старший брат. Мати ж сама не їла і померла на лежанці. Вони усі троє спали на печі і ще кілька днів переходили через мертву матір, думаючи, що вона спить. Їли також конину, хоч слабкі шлунки її не перетравлювали. Згадував, що хтось міг йти і випорожнитися шматком конини, а інший йшов і підбирав. Прополоскав у річці — і їсть. І кладовище було за селом, обгороджене муром із ракушняка (село було біля моря). Під’їжджали гарбою до того муру, перекидали за нього померлих і їхали далі. Так було на батьківщині мого чоловіка.
Пізніше всіх трьох дітей забрали до патронату в Одесі. Після сьомого класу Іван вступив до ремісничого училища, однак невдовзі розпочалася Друга світова війна. Під час евакуації він разом із братом потрапив аж на Урал, а згодом – до Казахстану. Із настанням повноліття пішов на фронт, а після закінчення бойових дій повернувся до України. Тоді ж в Бессарабії зустрівся з Тетяною. Там вони поєднали свої долі, розпочавши разом нове життя.
Андрій ШЕСТАЛЮК, фото Валентина КУЗАНА та Михайла ШЕЛЕСТА. Матеріал створено проєктом Ukraїner у співпраці з Національним Музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського Культурного Фонду.
