ЄВГЕН ЖЕЛЕЗНЯКОВ: «СПРАВЖНЯ ЛІТЕРАТУРА – ЦЕ ПРАВДА І БІЛЬ ЕПОХИ»

0
467
views

Український письменник Євген Железняков святкує своє сімдесятиріччя. Його книги в Радянському Союзі виходили неймовірними для сьогоднішнього часу накладами. Поетові вірші для дітей публікувались у часописах Польщі, Латвії, Угорщини, ілюструвались знаменитими майстрами-художниками Софією Караффою-Корбут, Наталею Волобуєвою, Василем Остапенком, Валерієм Руденком.

Поет і прозаїк, публіцист і драматург, автор десятка видань Євген Михайлович Железняков народився 20 жовтня 1950 року в селі Протопопівка під Олександрією. І нині там мешкає.

Напередодні ювілею погодився відповісти на кілька запитань, деякі з них і не святкові.

– Пане поете, як давно вам написався останній вірш? І чи не розчаровує нинішня доба, дуже несприятлива для літераторів?

– Сподіваюся, що цей останній вірш – не останній. А слово «свіжий», як на мене, краще підходить до сала, а не до поезії… Отож зійдемося на терміні, який застосовують льотчики: крайній?.. Власне, дозволю собі показати не один, а кілька віршів. Вони написані буквально в останні дні і, зрештою, демонструють творчий настрій поета.

Я хату оцю впізнаю

Ще здалеку, з-за ріки.

Притислась до небокраю…

Тут брат мій топтав стежки…

Впізнаю город, леваду,

І яблуні – угорі.

І кущ оцей винограду,

І флігель цей – у дворі.

Двір сонечко кропить рясно,

Та хата – і не змигне…

Лиш білий собака щасно,

Як завжди, стріча мене.

Рядки ці присвячено пам’яті брата Георгія Квітки, який так рано пішов із життя після тяжкої хвороби…

А наступний вірш потребує короткої передмови… Якось ми з Миколою Хомандюком ішли по вулиці Леніна в Кіровограді (нині Дворцова у Кропивницькому), обмінюючись культурними новинами краю, і він вжив вислів «на трапку», який здався мені дуже колоритним, хоча й рідко вживається. «Це так моя мама говорили, – сказав Микола, – коли я, бувало, що-небудь загублю. Десь воно таки знайдеться, там, де трапиться…». Отак народився цей вірш.

На трапку

«Час перельоту», як сказав поет,

Хоча з причини іншої, здається.

Буває, Доля так з нас насміється,

Що стане вмить падінням твій же злет.

Отож бо й є! І від першопочатку

Не зна ніхто, де шлях його урветься…

Де з Долею зустрітись доведеться…

А шлях отой урветься… на трапку.

«Час перельоту», уточню, хто не відає, це трансформована фраза з віршів Володимира Базилевського… Ну й дозвольте ще згадати Стежку.

Дощі розмили стежку – і нема

Стежини, що ішла по косогору

Від нас – і до сусідового двору,

Де хата нині пусткою… сама…

По стежці разом бігали колись

Три хлопчики і дівчинка – сусіди…

Чому так рано сталось – хто повіда? –

Над деким вже й могили піднялись.

А хата та – стоїть собі й стоїть:

Пісок та глина в лампачі старому.

Під безміром космічного огрому,

Акацій де столітніх буйноцвіть.

…Років прожитих сходи – ой, не рівні,

Та збережу я – памяттю по нім…

І хай шпаки вертаються в шпаківні,

І хай вертають люди – в рідний дім.

– Євгене Михайловичу, після тривалих років роботи на обласному телебаченні, в обласних газетах, ви свідомо зникли і з журналістського середовища, і з літературного процесу. Як почуваєтесь на своєму хуторі? Коли телефонував вам останнього разу, то застав за зварюванням-рихтуванням автомобіля: наче вернувся в юність, коли закінчив індустріальний технікум і захоплювався конструюванням. Іще маєм порох у порохівниці?

– Думаю, ці твори певною мірою показують, чим переймається моя Муза сьогодні… А чи не розчаровує нова доба, дуже несприятлива для літераторів?.. Власне, вона, мабуть, завжди до них така… Бо справжня література – це не треньки-бреньки та «кудрявые кудрейки», а – правда і біль епохи! Просто в різні часи несприятливість ця виражається по-різному. У Пушкіна чи Лермонтова, у Шевченка вона була така, у пізніших їхніх колег – інша…

Я згадую свій початок літературної праці… У радянські часи автор ніс свої твори до видавництва і – хай навіть з великими потугами – вони таки виходили на світ Божий. Та ще й приносили автору якусь там копійку (іноді, до речі, достатню, щоб не шукати підробітку, а зосередитися тільки на літературній праці)… Сьогодні все набагато простіше і – складніше: коли ти маєш гроші, то неси до видавництва будь-яку дурницю і – не там, то в іншому місці – твою книжку надрукують. Де взяти гроші? «А це вже ваші проблеми», – завчено відповідають…

Ось зараз у мене лежить готова книга, десь до чотирьох сотень сторінок. Це моя письменницька спроба розібратися, чому на початку Великої Вітчизняної війни Радянський Союз мав такі фантастично страшні втрати… Тема ця мені надзвичайно близька – я відчуваю синівський обов’язок і перед моїм покійним батьком-ветераном, і перед багатьма його соратниками, з якими мені пощастило зустрічатися в роки журналістської праці і спогади котрих мені давали великий матеріал для написання цього твору. …Зосталося  всього небагато: знайти десь 20-25 тисяч гривень, аби сигнальний примірник книги став її тиражем… Дві-три спроби знайти спонсора закінчилися порожніми обіцянками. Зрештою, я й не вмію ходити й випрошувати… Ну, це щодо питання про  несприятливість доби…

– Знаю, ви охоче завжди ділитесь спогадами про свою молодість, студентські роки (педінститут). Кажуть, що це є найкраща пора в житті людини. Правда?

– Студентські роки – особливі, це свята правда. Так колись казала мені моя мама, так тепер кажу я… Так будуть казати ще багато поколінь студентів. Інша справа, що коли ти саме зараз студент, то, мабуть, найбільше переймаєшся нестачею коштів, харчуванням насуху,  спілкуванням із «сатрапами»-викладачами… А коли від студентських років минуло чимало часу, згадується, може, й передовсім, краса широкого й відвертого людського спілкування, радість пізнання нових, досі не чуваних глибин знань з найрізноманітніших предметів, романтичні вечори під гуртожитком із однокурсницею…

Мої студентські роки – це, крім навчання, ще й перші кроки в майбутній професії, в журналістиці, це – хорова капела інституту: гастролі по області, в Києві, у Прибалтиці… Це, власне, ще й отримання другого інститутського диплома за номером 3: керівника дитячої художньої самодіяльності. Було там, звісно, й «трагічне», «нещасне» кохання, блукання по тихих міських завулках осінньої пори, коли, нерідко, сіється тиха мжичка, а ти під парасолькою налаштовуєш фотоапарат, аби зняти нічне місто…

У сьогоднішніх студентів – знаю! – є деякі проблеми, котрих не було у нас… Але – повірте – минуть роки і вони також будуть згадувати студентські літа як найкращий час у своєму житті. Рідний мені педін дав мені стільки, що я й зараз – нехай уже найчастіше в уяві – гладжу рукою його стіни і ніби відчуваю потиск руки дорогого мені товариша… І, звісно, найтепліше згадую його викладачів і співробітників, з якими мав справу. Це Григорій Трохимович Логвиненко, Галина Іванівна Олійниченко, Лариса Іллівна Добржанська, Володимир Костянтинович Романцевич, Іван Захарович та Аїда Миколаївна Ковальови, Петро Іванович Сірик, Анатолій Іванович Ковальчук… Живим завжди бажаю тільки найкращого в житті, а тим, кого вже, на жаль, немає з нами, – вічного спокою й доброї пам’яті в серцях наших випускників…

– Чи лишилось у пам’яті щось із того часу, про що ви не розповідали, а хотілось би розповісти? Яке місто (Кіровоград-Кропивницький), тодішнє, початку 70-их, чи теперішнє вам рідніше, краще?

– Розповісти можна багато… А повім, мабуть, одну подію зі свого студенства, котру тепер згадую… з бридкістю. Уже здобувши імена інститутських поетів (хоча й не надто гучні), ми з однокурсником Сашком Швецем виступали на літературному вечорі в гуртожитку педіну. Читали власні твори, сучасну класику, врешті дійшли й до Єсеніна. Та й не просто, до «белых берез», а до циклу «Москва кабацкая». Це не було, звісно, викликано нашою молодістю, якимись «нехорошими», як тоді означали, фантазіями… Просто в залі сиділи філологи, яким і зовсім не гріх було знати творчість давно вже реабілітованого великого поета ширше, аніж вони це викладатимуть у школі. Проте один Микола, який разом зі своєю симпатією Шурою хутко зник із залу, як тільки «Москва кабацкая» залунала тут, наступного дня (а був він редактором стінгазети «Філолог») влупив по нашому з Сашком абсолютно безневинному виступу з усіх доступних гармат. Мало не метровий аркуш стінгазети ще здалека кричав до читача відбитком чорної долоні й заголовком «Прошу слова». Звинувачення падали на нас, немов чавунні ядра: аполітичність, відсутність класового підходу до оцінки творчості ще недавно забороненого поета, власне: сьогодні вони, мовляв, смакують «Москвой кабацкой», а завтра – без сумніву – продадуть Батьківщину.

На щастя, 1978 рік – це був не рік 1938! Хоча наш педін саме тоді таки завдавав мороки Держбезпеці… Та ми з товаришем тільки лайнулися на адресу кучерявого Дон-Жуана, який таки ж і не чув наших виступів повністю, а хутко зник із залу, заледве довідавшись, що будемо читати. Проте затятий мораліст не заспокоївся на досягнутому. Його кляуза лягла ще й у партком та в редакцію інститутської газети «Радянський студент». До честі обох інстанцій, там сиділи розумні й порядні люди, й Миколин донос залишився, як кажуть, «без последствий»… Через деякий час блюститель студентської моралі очолив райгазету в одному з невеликих наших райцентрів, і я тільки співчуваю тим, кому довелося з ним працювати…

Тим часом Кіровоград ріс, розвивався, відновлюючи історичні будівлі, і таким мені він зостався в душі – близьким і дорогим… Сьогоднішнє місто багато в чому копіює бездарні будівлі новочасного Києва, лізуть до неба висотки і… Місто – як на мене – втрачає свій колорит, свою історичну несхожість з іншими містами.

– Як до вас прийшла поезія? Хоч ви пишете і прозу, й публіцистику, і критичні рецензії, але насамперед за книгами ви – поет.

– На третьому курсі інституту у нас була шкільна практика: ми повинні були попрацювати в школі – вже як учителі, хоча ще й без диплома. Я проходив її в рідній Протопопівській школі. А оскільки вчителька української мови та літератури тоді поїхала на курси підвищення кваліфікації, то мені довелося, власне, не практикуватися, а вчителювати аж у трьох старших класах. Була золота осінь, були достатньо слухняні учні, не набагато молодші від мене, звертаючись на «ви» тільки на уроках… І, звісно, як тоді це бувало нерідко, ми ще й попрацювали в колгоспі, на осінньому полі… Отоді й народився мій перший вірш, який згодом дав назву і першій книжці для дітей. Пізніше – і в студентські роки, і в літа радійної та газетної роботи – був  уже час шліфування творчої майстерності.

Взагалі газетна школа дає літератору надзвичайно багато: знання життя, уміння вибирати з нього цікаве, незвичайне, уміння спілкуватися з людьми, уміння – задля роботи – відкидати все інше: ніякого пива, ніякого дива – я мушу здати вранці свої 200, 300 чи й 500 рядків, нехай там хоч Земля тріскається… Дописав свій матеріал і… помер за робочим столом Віктор Баланда – працівник Знам’янської міськрайонної газети. Зробила всі справи по газеті і… померла Віра Іллівна Монастирська з «Кіровоградської правди»… Вони пішли від нас – як солдати на передовій: виконавши свій обов’язок… Добра пам’ять про них – у моєму серці!

Щодо іншого… Коли щодня ти повинен творити для редакції, а в голові вже вибродився якийсь сюжет оповідання чи й повісті, вірша чи п’єси… Суміщати творчість газетну й чисто літературну не завжди вдається нашому брату… Тому рано чи пізно стаєш перед тяжким вибором: зоставатися на роботі, в редакції, чи йти на «творчі хліба» (у нас це часто називається… творчим безхліб’ям). Звісно, скуштував його і я… І – не шкодую: за той час вдалося зробити достатньо багато.

– З вашим багатим досвідом літературного консультанта (у «Сівачі», в «Кіровоградській правді») ви могли б прислужитись молодим літераторам Олександрії. Друге місто в області –  й ніколи не мало члена Спілки письменників, хоча дало літературі такі імена, як Дмитро Чижевський, Володимир Білль-Білоцерковський, Леонід Чернов-Малошийченко, Борис Нечерда…

– З молодими літераторами Олександрії – принаймні поки що – не дружу. І не через особисте чванство чи ще щось подібне. Просто абсолютно не вистачає часу. Життя у селі має певні особливості, зокрема, побутові: то дах потік на хаті, то треба колодязь почистити, то з машиною проблеми, то… сер колорадський жук (а бодай було його й не згадувати!). Але коли для когось з молодих мій досвід – поетичний та й редакторський – буде потрібен… Словом, я відкритий для спілкування.

– Як так вийшло, що дві поетичні книги для дітей, які побачили світ високими накладами у столичному видавництві «Веселка» (воно й досі брикає!), мали назви наче з одного вірша: «Ходить весело вітрець» і «Виріс в полі колосок»?

– «Вітрець» пройшов у видавництві якось на диво спокійно… А «Колосок», хоча вже й був схвалений до друку, зазнав редакторської обструкції (мені назва не подобається – й усе!..). Отоді я вперше відчув владу редактора… Всі мої спроби щось довести впиралися – як я бачив – ув абсолютне нерозуміння поезії для дітей… Пані редакторка, зрештою, не була якимось витвором  пекла – їх немало було таких в українських видавництвах: нудних, зарозумілих, як правило, просто випускників столичного філфаку, котрі вже мали в Києві квартири й не поїхали на периферію викладати мову й літературу, а втислися в те чи інше видавництво. Вони й розмовляли з авторами, наче нудні вчителі зі школярами: безапеляційно… Зрештою, я таки «показав зуби», йдучи на кулемети напролом… Аж тут заходить інша редакторка і каже: «А мені назва книжки дуже подобається! Саме те, що треба!..». «То бери й редагуй сама!» – гримнула моя мучителька. «А давай», – сказала та… Підтримав її і Василь Грінчак (славної пам’яті чоловік і письменник, на превеликий жаль, рано завершилась його доля). Так і пішла книжка в життя.

– Покійний Микола Гаврилович Петров розповідав мені, як він починав писати повість із уст Григорія Балицького «Вибухи гримлять на Волині». Це тоді називалось – зробити літературний запис. Але коли втямив, що це історія боротьби з бандерівцями, відмовився від спокусливого заробітку. Тоді довершувати рукопис випало вам (видавництво «Молодь», 1990). Не збираєтесь написати щось спогадальне про ту співпрацю?

– Ну, чому ж це тільки «боротьба з бандерівцями»?! Балицький мав уже одну книжку спогадів, літературний запис якої зробив відомий письменник і публіцист Сергій Плачинда. Матеріалу ж у нього було на три книги. І не просто, так би мовити, голих спогадів, а кілька написаних 96-сторінкових загальних зошитів. Нагадаю, принагідно, що трудову діяльність він починав як журналіст. Я всі ці зошити (партизанські його щоденники) бачив, у руках тримав і мав до них повний доступ. До речі, не зважаючи на прожиті ними роки, вони так і зосталися скрученими в трубку. «Чому?», – поцікавився я. «А тому, матрос, партизан Залізняк (так жартома називав мене часто Григорій Васильович), що кожен зошит обгортав гранату. У партизанському житті що завгодно може трапитися… А відтак: кільце вирвав, гранату кинув – і ворогів повбивав, і щоденники з детальними записами про партизанський загін, його діяльність, власне, про все партизанське з’єднання Олексія Федорова розлетілись на порох…».

Був і рукопис книги, російською мовою. Плачинда з якихось своїх, мабуть, творчих, причин за другу книгу не взявся, пославшись на велику зайнятість. І Григорій Васильович звернувся до заступника редактора «Кіровоградської правди» Віктора Ганоцького, свого, до речі, сусіда по будинку. А той вже викликав мене й познайомив з Балицьким: «Ти ж у нас редакційний письменник! От і допоможи Герою Радянського Союзу…». Я обережно взявся за роботу і, звідтоді, безмежно вдячний Віктору – він звів мене з чудовою людиною. Робота над книжкою йшла на високому піднесенні. Григорій Васильович  давав мені свої записи, я робив з них короткий конспект-підказку для себе, перекладав і редагував рукопис. На відміну від деяких інших авторів партизанських книг, Григорій Васильович писав тільки про те, що сам бачив, у чому брав участь. Всі його факти – документально точні. І «про бандерівців» – також…

До речі, Балицький терпіти не міг так званих «авторів», котрі переспівували книги інших учасників війни, хоча самі нічим особливим у її роки не відзначилися.  «Ось подивися, – казав він якось мені, – листа одержав я. Читай!..». Я відкрив конверта: після заздравних привітань адресат зізнавався, що також хоче написати книгу про партизанів, але, мовляв, нічорта не пам’ятаю, де ми стояли і що робили у 1941-1943, а ти ж таки вів щоденники та й був командиром батальйону – надішли мені копію, щоб і я мав можливість написати спогади… «А ось тобі копія мого листа до нього!» – гнівно відповідав Григорій Васильович, подаючи мені машинописну копію… Я її ще пам’ятаю, але цитувати тут не буду, бо дуже вже багато в ній «партизанського фольклору»… «Уяви собі, – гнівався Балицький, – чоловік зо три роки просидів під боком у командира з’єднання особистим перукарем та ординарцем … І це тоді, коли щодня наші люди головами накладали, виходячи на диверсії, а сьогодні він буде писати спогади, як він активно бився з фашистами!..».

Непрості були у Балицького й стосунки з Олексієм Федоровим, колишнім командиром партизанського з’єднання. Свідчення тому – їхнє листування, котре Григорій Васильович мені показував… Загострення хвороби й смерть перервали наші стосунки. Але в пам’яті моїй і він, і його дружина Марія, теж партизанка, залишили навіки найтепліші, щемливі спогади. Це були справжні люди!

– Що читає сьогодні хуторянин Євген Железняков? Яка книжка вас потрясла в останнє двадцятиріччя?

– Ну, Протопопівка – далеко не хутір… Ось за вікном моїм погойдуються аж три кабелі інтернет-провайдерів. І не сталеві, а найновіші – оптоволоконні, котрі забезпечують найвищу швидкість Інтернету. І це тільки один приклад…

Книги з нашої домашньої бібліотеки, достатньо немалої, перечитано багато разів… Але час від часу, коли хочу наповнити душу справжнім задоволенням від прочитаного, беру до рук томики Шевченка, Лесі Українки, Чехова, Олексія Толстого, Толстого Лева… Щось із польської – оригінальної – літератури…

Назвати якусь таку вже аж дуже файну книжку сучасного автора не беруся. Дуже багато мотлоху, примітивізму, газети – в найгіршому значенні цього слова – у багатьох книгах теперішніх українських письменників: то нудний перелік страв, які споживають герої, то героїня лежить, «облита спермою з ніг до голови», то відверті матюки… П’ять-сім популярних у видавців імен, що постійно на слуху, мене аж ніяк не зачаровують, а тільки викликають запитання: а чому вони такі у тих видавців популярні?.. Зрештою, у мене іноді виникає аж така думка, що хтось свідомо пропагує цей мотлох, спрямовуючи сучасну українську літературу в каналізаційний відстійник…

– Письменник, який не видається, не значить, що він не пише. Ваші шухляди ж не порожні?

– Очевидно, я, як і отой легендарний українець, що лежить на снігу й міркує, що треба було б таки дрівець у вогнище підкласти… Підкласти б оце дрівець у вогнище… таки треба… А то вже, бач, і прогоріло воно…

Шухляди, дійсно, не порожні… Є готові рукописи кількох поетичних книг, книги прози, художньої публіцистики… Потрібні гроші. Зрештою, для мене головне, аби воно написалося.  А там, колись, дасть Бог, і світ побачить.

– Що тішить вас у у цьому тривожному пандемійному дні?

– Тішить… Що життя продовжується, в усіх його проявах. Прийшла вже осінь… Жовтіє листя на деревах… падають горіхи… Пишуться нові твори, які колись, можливо, таки побачать світ і – тішу себе сподіванням – хоч трішки посприяють тому, щоб став він добрішим до людей, щоб люди обіймалися не тільки з собаками чи котами, а й одне з одним.

Але краще скажу, що мене тривожить. А тривожить те, що в останні роки у нас, на Україні, все вищають паркани навколо не тільки міських палаццо, а й навіть навколо сільських хат. Українці ж завжди були відкритими одне до одного. Позичали не лише шматок хліба сусідові, а й – було таке! – навіть вогонь на розпалювання печі… Сьогодні, коли я захотів би не те, що позичити щось, а навіть просто, поговорити з тим чи іншим сусідом, то – нерідко – треба спочатку домовитися з ним по стільниковому телефону, аж тоді тобі, може, відкриється сусідська брама… Ось і сьогодні: бачу, на вулиці звівся новий двометровий паркан з профлиста – то молоде подружжя відгородилося від вулиці залізом… «Європаркан  поставили», – гордо заявляє молодиця… Я вже й не намагаюся затівати в таких випадках розмови про те, що нічого спільного з Європою паркан той не має. Поїздивши немало і у Польщі, й в Угорщині, і в Прибалтиці, я таки ніде не бачив таких парканів. Як і парканів з бетону, які так активно рекламують районні газети саме як «європаркани».

Ось і з іншого боку вулиці звівся ще один такий, більше двох метрів заввишки. Проте у кінці городу, де залізнична лісосмуга, – хоч танком заїжджай. Як і в тієї ж молодиці, про яку мовлено вище… Від кого ви так загороджуєтесь, дорогі українці?! Від « лихих людей»?.. Так вони – як буде треба – дуже легко зайдуть з городів, з лісосмуг, зрештою, просто перескочать через той паркан чи й викрутять 2-4 шурупи, на яких ті парканні «євролисти» тримаються. Як я бачу, українці – в тривозі… Наростає атмосфера страху, невпевненості у завтрашньому дні, від чого й ростуть такі паркани…

Тим часом, у містах – особливо у великих – інша пошесть: домашні собаки. Причому не якість там малявки, а – найчастіше – тварини таких розмірів, що їх ледве утримують господарі на повідку під час вечірньої прогулянки. Я не проти собак! Але чи не заступають домашні собаки людей, що поруч з їхніми господарями?! І чи подасть хто з них якусь гривню он тій молодиці, що стоїть на вулиці з простягнутою рукою з фотокарткою трирічної доньки, якій негайно слід зробити  дороговартісну операцію?!

Любі мої!.. Турбуймося, передовсім, не про собак, а – одне про одного! І тоді не тільки вірус відступить, а й зникне багато інших – таких пекучих – проблем нашого сьогодення. Не заступлять їх високі паркани, як не заступить і… вічна злодійка-горілка… Мало не космічні ціни на оковиту, проте не надто багато відбили охочих нею смакувати. Ось тільки побіжний погляд на відвідувачів сільського магазину. Водій, колишній водій, бо нині вже на пенсії й керує хіба що велосипедом, яким приїздить по хліб. Продавець подає йому дві хлібини й запитально дивиться, чекаючи звичного прохання: «Сто п’ятдесят? Чи двісті?» – запитує. «Сто п’ятдесят! І цукерку…». Чарка з горілкою стає на прилавок, карамелька лягає поруч… Добре відтренованим рухом чоловік відправляє горілку до рота – на лиці ні радості, ні  відчуття приємності, ніяких інших емоцій… Робот підійшов до розетки, підзарядив акумулятор і пішов собі по світу далі… Залізничник: «Дві хлібини й сто п’ятдесят!» Картина повторюється, підходять інші покупці… Алкоголіки вони, чи ні? Не хочу ставити діагноз. Але… Через два-три дні – одне й те ж саме: «Дві хлібини й сто п’ятдесят! І карамельку!..» А я згадую багатьох своїх ровесників, котрих уже давненько немає між нами: радіоінженер, телефоніст, слюсар, лікар, завідувач відділення, ще один інженер… Це не були якісь маргінали, покидьки якісь! Проте з життя пішли аж ніяк не почесно: повісився, втопився, застрелився з мисливської рушниці, інфаркт, інсульт… І все – з однієї – єдиної причини: горілка!.. Звісно, пити, чи не пити – це справа кожного, але… Хіба немає в житті нічого кращого за… «сто п’ятдесят і карамельку»?!! І хіба вирішать вони всі наші проблеми?!

А вони – ті проблеми – накопичуються чи не щодень! Ось іще одна – з давніх, до речі… Бандерівці – комуняки. Час від часу, знову й знову схрещують свої мечі прихильники обох цих політичних течій. Доки це буде, не знає ніхто на Україні. Нові мітинги… Нові марширування під «рідними» прапорами… Розбиті носи, порвані штандарти… Тим часом і «західнякам», і «східнякам» є до чого докласти рук, аби й першим, і другим жилося краще, веселіше, спокійніше. Аби наша, спільна Україна міцніла й процвітала. Аби таки наші «воріженьки» – й існуючі, і потенційні – знали: до України – зась; її народ – усі, як один! – так дасть по зубах, що й не зостанеться напасників зовсім!.. Може, досить уже українцям чубитися? Змогли ж таки німці – після об’єднання обох Німеччин – прийти до національного порозуміння!..

– Як ставитесь до ювілеїв? Зокрема й до того, що насувається у вашій біографії?

– Ювілеї – невід’ємна частина людського життя. Інколи вони бувають приємними… Як тоді, наприклад, коли мені було п’ятдесят… Новий, що насувається, чесно кажучи, аж не такий веселий. Прожито (й пережито…) дуже вже багато. Та й втрачено чимало… Проте життя, слава Богу, продовжується… Сподіваюся дожити й до сторіччя (жартую, звичайно). Головне, щоб були сили обходити себе самому, бути корисним людям – близьким і далеким. Читати, писати, клепати молотком, садити дерева, крутити кермо автомобіля… Зрештою, дозвольте ще одне автоцитування, від цьогорічного 9 жовтня:

Спинюсь на порозі я дому,

Бо думка вповзає вужем,

Що скоро мені – МОЛОДОМУ –

Та… 70 років. Уже!..

І стільки завій прошуміло,

І стільки близьких відійшло!..

Гуде моє втомлене тіло,

І брижиться думно чоло.

Як далі іти? І – до кого?

Що далі робити мені?.. –

Служити Людині і Богу –

Відкину я думи сумні.

Світ бачити – не з-за порогу!..

І сумнів мене не бере!

І я починаю дорогу,

Нову починаю дорогу,

З широкого кроку – ВПЕРЕД!

Запитував Василь БОНДАР

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here