“Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность”.
Іван Бунін
Книгу «Окаянные дни» видатного російського письменника-емігранта, лауреата Нобелівської премії Івана Буніна називають художнім та філософсько-публіцистичним твором, що відображає епоху революції та громадянської війни. Вона складається із щоденникових записів, які письменник вів у Москві та Одесі з 1918 по 1919 рік.
Тричі в «Окаянных днях» згадується й наш Єлисаветград. Ось запис від 2 травня 1919 року:
«Сейчас на дворе ночь, темь, льет дождь, нигде ни души. Вся Херсонщина в осадном положении, выходить, как стемнеет, не смеем. Пишу, сидя как будто в каком-то сказочном подземелье: вся комната дрожит сумраком и вонючей копотью ночника. А на столе новое воззвание:
«Товарищи, образумьтесь! Мы несем вам истинный свет социализма. Покиньте пьяные банды, окончательно победите паразитов! Бросьте душителя народных масс, бывшего акцизного чиновника Григорьева! Он страдает запоем и имеет дом в Елизаветграде!».
У цій відозві інтригує лише твердження, що отаман мав будинок у Єлисаветграді (доволі дивне, погодьтесь, звинувачення). Все інше про Григор’єва начебто відповідає дійсності. Колишній акцизний чиновник, але не в Єлисаветграді, а в Олександрії, де й мав власний будинок, Григор’єв і справді був великим шанувальником «зеленого змія».
З Єлисаветградом пов’язаний лише один епізод в житті отамана, зате який! Захопивши місто на початку травня 1919 року, Григор’єв оприлюднив у ньому свій знаменитий Універсал «До Українського народу». Так почалося антибільшовицьке повстання його війська, шо супроводжувалося жахливим єврейським погромом у Єлисаветграді.
Начебто, буцімто, нібито – ці та схожі застереження доводиться вживати ледве не на кожному кроці, коли мова йде про життєпис Григор’єва, за винятком хіба що єлисаветградського епізоду.
Ще донедавна ми знали, що під час громадянської війни діяв легендарний отаман Микола Олександрович Григор’єв, якого у селі Сентовому 27 липня 1919 року застрелив батько Махно.
А нині історики пишуть, що насправді його звали Никифор (Нечипір) Олександрович Серветник, що народився він не то на Поділлі, не то в нашій Одександрії, не то у Верблюжці, що мав братів Олександра й Миколу та сестру Ганну. Про них, по суті, достовірних відомостей немає. Хіба що зрідка згадується брат Олександр.
Якось випадково в інтернеті я натрапив на вельми цікавий документ під назвою «Письмо брата атамана Григорьева – Александра Григорьева к крестьянам и рабочим Украины», надрукований в Одесі у 1919 році. Виданий у вигляді брошури (8 сторінок, ціна 50 копійок) цей лист зберігається у Державній публічній історичній бібліотеці Росії.
Про себе «автор листа» лише повідомляє: «Я брат атамана Григорьева Александр Григорьев, совместно с ним работавший в его штабе, обращаюсь к вам…»..
Шо ж сталося з Олександром Григор’євим, чому він зрадив брата, як опинився серед більшовицьких агітаторів? А головне питання, чи він насправді є автором цього листа. Надто вже вправно, з неабияким хистом він скомпонований.
На знімку: отаман Григор’єв (ліворуч)
Про те, як Олександр Григор’єв опинився серед більшовиків (а трапилося це після проголошення григор’євського Універсалу), сучасні історики, зокрема Андрій Лисенко, пише: «16 липня до Криворізького виконкому добровільно з’явився з повинною брат отамана – Олександр Григор’єв. Він написав (або підписав) лист-сповідь, лист-каяття, який був опублікований. У листі було й звернення до колишніх червоноармійців, які ще залишались з отаманом: «За Никифором Григор’євим, колишнім штабс-капітаном, пішли тільки обмануті червоноармійці. Не вірте моєму братові, він двічі зраджував: його остання зрада відкрила фронт генералу Денікіну. Залиште його та його помічників, без вас вони ніщо. Я, брат отамана Никифора Григор’єва, Олександр Григор’єв, благаю вас про це».
А от історик Олександр Приказюк дотримується іншої версії: «Більшовицькими пропагандистами було підготовлено «Лист брата отамана Григор’єва – Олександра Григор’єва до селян і робітників України», який був опублікований у вигляді листівки та брошури. Цей російськомовний документ насичений стандартними більшовицькими кліше…».
А тим часом, у самому листі міститься доволі несподіване зізнання: «Меня арестовали в Кривом Рогу. Я не упрекаю коммунистов за этот арест, иначе они не могли поступить». Погодьтеся, з’явитися добровільно з повинною і бути заарештованим – не одне й те саме.
«Мавр зробив свою справу, мавр може йти» – так більшовики очевидно й вчинили з братом отамана, потихеньку його ліквідувавши. Ні де мешкав Олександр Григор’єв, ні ким працював – невідомо, То, можливо, у тій більшовицькій відозві, яку цитує Бунін, про будинок отамана Григор’єва у Єлисаветграді, мова йде про його брата Олександра? Навряд чи ми про це колись дізнаємося.
Другий щоденниковий запис Буніна про наше місто від 14 травня 1919 року, на відміну від першого, цитується доволі часто. Ще б пак:
«…Елисаветград от темных сил пострадал страшно. Убытки исчисляются миллионами. Магазины, частные квартиры, лавчонки и даже буфетики снесены до основания. Разгромлены советские склады. Много долгих лет понадобится Елисаветграду, чтобы оправиться!».
Замість коментаря наведемо деякі дані про чисельність населення в Єлисаветграді. У 1913 році в місті мешкало 76.649 чоловік. Через 10 років у 1923 році в Єлисаветграді залишалося жити 50 тисяч мешканців. Статистика моторошна! Звісно з 1913 по 1917 рік кількість населення в місті значно зросла, й схоже на те, що революція та громадянська війна його буквально переполовинила.
Нарешті, ще один запис у щоденнику Буніна від 23 травня 1919 року, який привернув мою увагу: «В «Одесском Набате» просьба к знающим – сообщить об участи пропавших товарищей: Вали Злого, Миши Мрачного, Фурманчика и Муравчика…».
Це звернення має безпосереднє відношення до Єлисаветграда. Адже сталася ця трагедія під Єлисаветградом у бою місцевих анархістів та більшовиків з григор’євцями. На жаль, газета одеських анархістів спотворила прізвища загиблих. Валя Злой – насправді Валерій Тарковський, старший брат поета Арсенія Тарковського, а Міша Мрачний – це Міша Злой (прізвище Радомисльський), молодший брат одного.з вождів більшовицької революції Григорія Зінов’єва. Хто такі Муравчик і Фурманчик, встановити не вдалося.
На знімку: Арсеній та Валерій Тарковські, 1913 рік.
Валерій Тарковський – надзвичайно обдарований підліток, якому не виповнилося й 16 років, коли він загинув. Тіла загиблих так і не були знайдені, тому Тарковські тривалий час чекали на його повернення додому. У 1976 році Арсеній Тарковський присвятив пам’яті брата один із найпроникливіших віршів:
Ещё в ушах стоит и гром и звон:
У, как трезвонил вагоновожатый!
Туда ходил трамвай, и там была
Неспешная и мелкая река –
Вся в камыше и ряске.
Я и Валя
Сидим верхом на пушках у ворот
В Казённый сад, где двухсотлетний дуб,
Мороженщики, будка с лимонадом
И в синей раковине музыканты.
Июнь сияет над Казённым садом.
Труба бубнит, бьют в барабан, и флейта
Свистит, но слышно, как из-под подушки:
Вполбарабана, вполтрубы, вполфлейты
И в четверть сна, в одну восьмую жизни.
Мы оба (в летних шляпах на резинке,
В сандалиях, в матросках с якорями)
Ещё не знаем, кто из нас в живых
Останется, кого из нас убьют,
О судьбах наших нет ещё и речи,
Нас дома ждёт парное молоко,
И бабочки садятся нам на плечи,
И ласточки летают высоко.
Володимир БОСЬКО
