Вже півтора року працює нова Верховна Рада, а зараз у крісла сідають чергові місцеві обранці. І кожен, мабуть, йшов за мандатом із мрією – бути найкориснішим обранцем, найбільше прислужитися народові. Ну, принаймні, хочеться сподіватись, що так і було. Але насправді такий, найкращий, депутат вже давно відбувся.
У ці дні двадцять років тому я купив свій перший мобільний телефон. Це була Motorola V2260 з виносною антенною, яка важила чимало і була настільки грубою, що, здається, нею можна було цвяхи забивати. Коштував апарат 599 гривень, а стартовий пакет неіснуючого нині оператора UMC – 144 гривні…
Навіть не віриться, що колись ми жили без цих маленьких пристроїв. Через які нині розраховуються у крамницях, у які граються, за допомогою яких рахують родинний бюджет, кількість кроків та калорії і навіть іноді з них телефонують.
Тоді мобільні дзвінки оцінювалися в центах. Хвилина вихідного дзвінка коштувала 48 центів, а вхідного – 24. Усі платили за те, щось хтось до них телефонує! Навіть якщо помилилися номером.
Та до чого тут заголовок цього короткого тексту? Наприкінці 2001 року народний депутат від Українського Народного Руху Борис Безпалий написав проект закону «Про зміни до Закону України про зв’язок», яким ліквідувалася плата за вхідні дзвінки. 17 січня 2002 року закон було прийнято – незважаючи на потужний спротив операторів мобільного зв’язку (хоча у одного з них, неіснуючого нині DCC, дзвінки вже були безкоштовні, вони іншим брали), які вважали, що прийняття цих змін може мати “надзвичайно негативні наслідки” для мобільного зв’язку в Україні.
Зокрема, президент Асоціації операторів зв’язку “Телас” Юрій Соловйов тоді казав, що на позачерговому засіданні був висловлений намір зробити все можливе, щоб не допустити остаточного прийняття цього закону.
Чи хтось може порахувати, скільки мільярдів доларів збережено в кишенях простих українців цим законом за майже два десятки років його дії? Однозначно більше, ніж усі прибутки усіх нафтогазових компаній за ці роки.
А ще той закон дав стимул бурхливому розвитку мобільного зв’язку, бо він став набагато доступнішим. Вже за кілька років мобілка була вже майже в кожного школяра. Десятки тисяч українців отримали непогано оплачувану роботу. Це й ті інженери та будівники, які монтують нові базові станції, це оператори кол-центрів (зараз їх замінено комп’ютерами), це численні продавці вживаних телефонів та салонів поповнення рахунку, це тисячі майстерень з ремонту телефонів, це розробники ігор та додатків. Колись свої мільйони заробили навіть продавці рингтонів – музики чи фраз на вхідні дзвінки. І ще безліч людей, задіяних у супутніх галузях.
Тож згадаймо з подякою Бориса Яковича. Бо жоден інший депутат за коефіцієнтом корисної дії для народу не приходить на пам’ять.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
