Саме так Іван Франко говорив про Михайла Петровича Старицького.
Видатний український письменник, актор і режисер, один із засновників українського професійного театру народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині.
Батько Старицького Петро Іванович – шляхтич, відставний ротмістр, мати – Анастасія Лисенко – мала у пращурах чернігівського полковника Івана Лисенка з козацької старшини, полковника Лиса Вовгуру з часів Хмельниччини та турецького пашу Булюбаша, який втік на Січ від гніву султана.
Батько помер, коли хлопчикові було 8 років. Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна Лисенко та бабуня Єлизавета.
Великий вплив на формування світогляду Старицького мав його дідусь Захар Йосипович – колишній полковник, учасник війни 1812 року. Він був освіченою людиною, добре знав французьку мову, “зачитувався Вольтером і в душі був вольтеріанцем”.
Незабаром дід помер, далі хвороба забрала сестру та обох братів. А через кілька років пішла у засвіти і його мати. Так 12-річний Михайло лишився сиротою.
За виховання хлопчика взялася сім’я його дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка – людини широко освіченої і обдарованої. У нього була чудова бібліотека, та й сам він був залюблений у козацьку старовину, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Тож прищепив любов до історії та народної творчості і своєму племіннику.
Там Михайло познайомився зі своїм троюрідним братом Миколою Лисенком. Вони стали друзями й побратимами. Разом училися в Полтавській гімназії, відвідували театр, разом закохалися в одну й ту ж дівчину і співали їй дуетом серенади.
У 1858 році Старицький та Лисенко разом вступають до Харківського університету, в 1860-му переводяться до Київського університету. Спочатку вчаться на фізико-математичному, а потім – на юридичному факультеті. Стають членами Київської (Старої) громади.
В університеті брати знайомляться з Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, із Тадеєм Рильським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX – на початку XX ст.
У 1861 році Старицький та Лисенко провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського.
Коли в травні 1861 року відбувалося перепоховання Шевченка, київські студенти-шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний віз і доправили його до церкви Різдва на Подолі.
Того ж року Михайло повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. Тоді ж молодий Старицький по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Місячної зоряної ночі під вербами Михайло очікував красуню, і народжувались поетичні рядки:
«Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!».
До цієї чудової поезії Микола Лисенко написав музику – і народилася пісня-згадка про кохання до Степаниди.
Але дівчина виявилася зарученою. Парубок зліг – зі студентських років мав серйозне захворювання серця.
Виходила його кароока Софійка, рідна сестра Миколи Лисенка. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне кохання. Незважаючи на невдоволення сім’ї, закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом. Софія в усьому зізналася матері, й батьки дали згоду на одруження в 1862 році. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб він їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною. Обвінчав молодих батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові.
Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей. Благословилося молодим чотирма донечками та сином, але молодша дівчинка померла.
Прожили разом 41 рік. Софія пережила чоловіка на 20 літ.
У 1864 році Старицький повернувся до Києва.
А вже в січні 1869 року він продав свій маєток у Кліщинцях і перебрався на Поділля у село Карпівка. Працював багато: писав поезії, драми.
Починав свій творчий шлях Старицький як літератор, поет, перекладач. Причому на останньому він робив особливий наголос, популяризуючи шедеври світової літератури на батьківщині і одночасно тим самим доводячи, що навіть найскладніші творіння доступні для передачі засобами української мови.
Повернення до України Миколи Лисенка після навчання в Лейпцізькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя змушують М.Старицького в 1871 році знову переїхати до Києва.
Разом із М.Лисенком і родиною Ліндфорсів Старицький береться за організацію першого аматорського гуртка, силами якого поставлено спочатку їхню першу оперету «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко, а постановник – Михайло Старицький, а у 1874 році – оперету «Різдвяна ніч».
Незважаючи на цензурні заборони, у перекладах Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М.Лєрмонтова (1876). Результатом його подорожі на Балкани стають «Сербські народні думи та пісні» (1876).
Проте Емським указом 1876 року було категорично заборонено перекладати і друкувати твори українською мовою і ставити на сцені українські п’єси.
Та репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і драматичних українських творів. Старицький перекладає шекспірівського «Гамлета» (1876), ставить фрагменти з нього у домашній виставі і сам грає Гамлета.
Через заборону публікації книг і постановки вистав українською мовою молодий театр ставив українські п’єси в Молдові, Польщі, у Криму, Вільнюсі, Тифлісі.
Завдяки його постановкам світові стали відомі опери Миколи Лисенка “Різдвяна ніч”, “Утоплена” і “Тарас Бульба”, лібрето до яких писав Старицький, п’єси “За двома зайцями” – на сюжет маловідомого тоді твору І.Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, “Циганка Аза” за повістю Ю.Крашевського “Хатинка за селом”, а також “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка” та ін., що ввійшли до золотого фонду української драматургії і досі йдуть у багатьох театрах світу.
Заборонено було і діяльність громад, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників Громади. Михайло Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
У 1881 році він видає свої перші поетичні збірки (“З давнього зошита. Пісні і думи”), а також п’єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”.
Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).
На початку 80-х років Михайла Старицького запрошують до колективу, який в жовтні 1882 року було створено в Єлисаветграді. У трупу входили вже тоді такі відомі особистості, як М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовська-Барліотті та ін.
Це було початком першої української професійної трупи під керівництвом М.Старицького.
Софія Тобілевич згадувала: «Він, як досвідчений полководець, зібрав тоді кращі артистичні сили, по всій Україні розпорошені, зібрав ті мистецькі сили в один славний загін і сміливим побідним маршем виступив у похід».
Іван Франко писав: «Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після».
Марко Кропивницький продовжував виконувати обов’язки режисера. Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Театр потребував коштів, тому Старицький продав свою Карпівку і всі виручені кошти спрямував на розвиток театру, створивши чудові декорації, костюми і реквізит, набрав досить великий хор і оркестр, виплачував акторам підвищені гонорари, за розцінками “імператорського театру”.
«Дружина Старицького Софія Віталіївна, сама допомагала в цій справі, вибираючи узори і зразки історичних костюмів. До правдивого відображення народного життя ставились дуже поважно. Уся діяльність молодого гурту ішла під прапором життєвої правди», – розповідала у своїх спогадах Софія Тобілевич.
У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи.
Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.
Музику до багатьох вистав пише Микола Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.
Фактично відразу після народження українського професійного театру він став фантастично популярним в Україні, що змусило київського генерал-губернатора заборонити трупі корифеїв (як називали театр Старицького) виступати на території свого генерал-губернаторства, що включало Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську губернії.
Однак цим чиновник ще більше підігрів інтерес до молодого українського театру, який на гастролях в інших регіонах України, а також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії збирав незмінні аншлаги. У цей час ім’я Старицького не сходить зі сторінок періодики багатьох країн.
1885 року трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М.Кропивницький, а другий – переважно молодь – М.Старицький.
Десять років Старицький віддав театру, поки геть не розорився. Відбувались постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях, постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари.
Тоді він зібрав корифеїв, чесно виклав їм стан справ і попросив на короткий час затягнути паски. Але ніхто з трупи не пішов на погіршення умов заради театру…
У 1893 році Старицький через хворобу серця залишає трупу і цілком віддається літературній творчості, стає кабінетним письменником.
У 1894 році відзначалося тридцятиріччя літературної та громадської діяльності М.Старицького. У зв’язку з цим Російська академія наук призначила йому персональну пенсію “За літературні праці рідною мовою”.
Всього він переклав понад 200 творів російської та світової літератури, активно займався громадською діяльністю, особливо питаннями національного руху.
Сучасники відзначають, що Старицький відрізнявся прогресивними поглядами, був неймовірно обдарованим, успішним у всьому, за що б не брався. У тому числі він став “справжнім учителем молодих українських письменників”, які переймали у Старицького секрети творчого успіху.
У 1903 році Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада», але вже не зміг завершити. Життя його обірвалося 27 квітня 1904 року.
Вершиною його творчості є твори для театру: це лібрето опер М.В. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Чорноморці», «Тарас Бульба»; інсценізації «За двома зайцями» – на сюжет маловідомої п’єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», «Зимовий вечір» – за оповіданням Е.Ожешко, «Циганка Аза» – за повістю Ю.Крашевського «Хатина за селом» та ін.; оригінальні п’єси «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Талан»(перша п’єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд української драматургії.
«За двома зайцями” – найзнаменитіша п’єса Михайла Старицького – неодноразово ставилася в багатьох театрах України, СНД, ближнього і далекого зарубіжжя, а у 1961 році по ній був знятий однойменний фільм, що став хітом радянської кіноіндустрії.
У Києві на вулиці Десятинній встановлено пам’ятник Проні Сірко та Свириду Голохвастову.
Ім’ям М. Старицького названий Хмельницький обласний український музично-драматичний театр.
Існує також літературно-мистецька премія імені Михайла Старицького.
Київський режисер Василь Вітер зняв фільм про уславленого драматурга “Моє серце ножами проймає”.
Науковиця заповідника-музею
І.Карпенка-Карого (Тобілевича) Хутір Надія
ВалентинаТОБІЛЕВИЧ
