…У цьому бою він перекваліфікувався з мінера на кулеметника. Після перших хвилин бою йому майже відсікло ліву руку вище ліктя, уламками пошматувало голову та груди… Малесенький дерев’яний катер в семибальний шторм дав гідну відсіч кільком десяткам ворожих бомбардувальників і, отримавши кілька сотень пробоїн, напівзатопленим виконав завдання й дістався бази…
24 січня цього року нашому земляку Герою Радянського Союзу Григорію Куроп’ятникову виповнилося б 100 років. На фоні сучасних героїв новітньої війни такі дати переважно стираються з пам’яті. Але це ім’я носить сьогодні вулиця обласного центру та бойовий корабель ВМС України, героєві в Кропивницькому встановили пам’ятник – майже в центрі міста. Тож, на нашу думку, варто знову згадати цю людину, нагадати історію його подвигу та відзначити його роль для сучасних поколінь. А значення насправді історичне, навіть для сучасних ВМС – адже малесенький катер у семибальний шторм дав гідну відсіч кільком десяткам ворожих бомбардувальників і, отримавши кілька сотень пробоїн, напівзатопленим виконав завдання й дістався бази. З одного боку це може виглядати як неймовірне везіння. Проте з іншого – це поєднання мужності й професіоналізму особового складу екіпажу та виняткова живучість такого маленького корабля.
Отже, про корабель. Катери серії МО( рос. «малый охотник» або «морской охотник») були збудовані в ініціативному порядку на судоверфі морприкордонохорони ОГПУ. І хоча проєктуванням займались різні конструкторські бюро, серійне виробництво стартувало в 1934 році на Ленінградських верфях морприкордонохорони ОГПУ(сама структура того ж року була розформована). Основними завданнями катерів було полювання на підводні човни та охорона державного кордону. Вони мали високу морехідність, потужне озброєння та могли за потреби транспортуватись залізницею.
Напередодні ІІ світової з’явилась нова модифікація катера МО-4, зразком якої (загалом збудували 261 подібний катер) й став катер героя нашого матеріалу. Катер СКА- 065 мав довжину майже 27 метрів, ширину – близько чотирьох, тришарову дерев’яну (!) обшивку з прокладками з перкалю (тканина підвищеної міцності), розділений на дев’ять відсіків корпус (який і став запорукою його життєздатності). Три бензинові двигуни дозволяли розвивати швидкість до 27 вузлів (біля 50 км/год). Озброєння складалось із двох 45-мм гармат, двох кулеметів (спочатку «Максим», згодом – ДШК), бомбоскидачів для глибинних бомб та димовими шашками МДШ над ними. Командував катером старший лейтенант Павло Сивенко.
Саме сюди прибув служити уродженець тодішнього Єлисаветграда Григорій Куроп’ятников (тоді катер мав назву ПК-125) – після закінчення семи класів неповної середньої школи (нині – ЗОШ №7 м. Кропивницький) він працював токарем на заводі «Червона Зірка» (нині «Ельворті»), а у 1939 році був призваний на військову службу та направлений до Прикордонних військ НКВС. Тут він і зустрів початок німецько-радянської війни.Вранці 22 червня 1941 року катер, що стояв біля причалу в гирлі Дунаю, обстріляли з протилежного берега. Того ж дня був виданий наказ про те, що кораблі морської охорони входять до складу Чорноморського флоту. Вже наступного дня катер Куроп`ятникова в складі дивізіону прикордонних кораблів взяв участь у висадці морського десанту на румунський мис Сатул-Ноу на Дунаї.
У грудні 1941 року ПК-125 увійшов до складу дивізіону сторожових катерів головної бази флоту, в березні ж 1942 року – до дивізіону сторожових катерів Туапсинської військово-морської бази та знову перейменований – на СКА-065 (за іншими даними – МО-065). Куроп’ятников на той час служив на кaтері мінером у званні старшини другої статті.
24 березня 1943 року катер Павла Сивенка отримав наказ на супроводження транспорта «Ахіллеон» із вантажем авіапалива. Це була стара парова шхуна австрійського виробництва 1869 року з максимальною швидкістю 7 вузлів (біля 13 км/год). Маршрут, за більшістю наявних джерел, пролягав із Туапсе до Геленджика.
25 березня на переході морем маленький конвой атакували, за різними свідченнями, від 30 до 50 бомбардувальників Ю-87. Готувались до атаки й ворожі торпедні катери – але під загрозою вогню радянських берегових батарей вирішили не ризикувати. Прикривши «Ахіллеона» димовою завісою, катер постійно маневрував, огризаючись кулеметним вогнем, аби збити з курсу ворожі пікірувальники. Але один за одним отримували поранення члени екіпажу. Невдовзі вороги всі атаки спрямували саме на катер, облишивши «Ахіллеон».
Поранення отримав увесь розрахунок носової гармати, але матроси не припинили вогню. Було перебито фал бойового прапора, та його вдалося знову закріпити на щоглі. Григорій Куроп’ятников в цьому бою перекваліфікувався з мінера на кулеметника. Після перших хвилин бою йому майже відсікло ліву руку вище ліктя, уламками пошматувало голову та груди. Побачивши, як спалахують димові шашки (а вони, нагадаємо, були розміщенi над бомбоскидачами глибинних бомб), він почав перекушувати їхні фіксатори та скидати їх у воду головою та правою рукою. Місце за кулеметом зайняв помічник командира лейтенант Яків Мазлер, який, збивши два пікірувальники, отримав поранення та помер в шпиталі Геленджика 26 березня 1943 року.
Лише на підході до Геленджика на допомогу конвою прилетіли радянські літаки. За різними свідченнями, катер отримав від 200 до 1600 пробоїн, мав 15-градусний диферент (нахил корпусу) на носову частину, напівзнесену рубку, зруйновану ліву скулу корпуса тощо. Проте після нанесення тимчасових «латок» та шпиталізації важкопоранених катер своїм ходом вирушив до Туапсе, де став на повноцінний ремонт.
За цей бій Яків Мазлер отримав орден Вітчизняної війни І ступеня, командир Павло Сивенко – орден бойового Червоного прапора, а мінер-кулеметник Григорій Куроп’ятников був удостоєний звання Героя Радянського Союзу та підвищений у званні – до старшини І статті. Катер СКА-065 став першим в історії радянського флоту гвардійським кораблем такого класу (за свідченнями джерел з морської історії – ще й єдиним). Незабаром один з американських журналістів розповів про цей бій у місцевій пресі, що викликало не лише захоплення суспільства, а й увагу тамтешнього уряду, який заочно нагородив Павла Сивенка медаллю «За видатну службу».
Подальша доля героїв склалася так: катер успішно пройшов наступні два з гаком роки війни. Загалом його екіпаж провів понад 600 бойових операцій, збив три та підбив шість літаків, відконвоював 118 транспортів, висадив у ворожому тилу чотири десантні групи. Після війни перебазувався до Одеси, де служив до 50-х років ХХ століття. Після виведення судна зі складу флоту та списання частина його обшивки була передана до одного з флотських музеїв. Павло Сивенко переїхав до Севастополя, де й прожив решту життя – до 2015 року.
А Григорій Куроп’ятников повернувся до рідного міста – вже на той час Кіровограда, де працював на ремзаводі імені Таратути. Пішов з життя 26 лютого 1982 року, похований на Фортечних валах. Увічнили нашого героїчного земляка пам’ятниками в Севастополі (точніше, в Балаклаві), Новоросійську, Анапі, нашому місті, а також створили музей (зокрема, в кропивницькій ЗОШ №7) та, звісно, назвали його ім’ям вулиці.
У 1984 році в складі радянського Червонопрапорного Чорноморського флоту з’явився військовий корабель ІІ рангу «Григорій Куроп’ятников», особовий склад якого з 1992 року служить українському народові. У 2000-му році ранг корабля було змінено на «корабель морської охорони» (КрМО). За сучасною класифікацією він є корветом. Базується в Одесі.
Корабель продовжує традиції свого деякою мірою історичного попередника СКА-065(ПК-125), охороняючи морські кордони держави. Не завжди, на жаль, це завершується мирно. Так, в січні 1998 року при спробі затримати турецьку шхуну «Тарен Кертен» за підозрою у браконьєрстві остання пішла на таран сторожовика. У цьому двобої шхуна програла та потонула, її екіпаж – за винятком двох загиблих – врятували українські моряки. Але й сторожовик отримав суттєві пошкодження. У 2000 році – вперше за історію Морської охорони України – екіпаж «Григорія Куроп’ятникова» відкрив вогонь на ураження по ще одному шукачеві української рибки –турецькій шхуні «Емір Ахмад». Цього разу обійшлося без таранів, але шхуна згодом теж пішла на дно.У 2003 році черговий турецький порушник був витіснений за межі економічної зони України, а у 2007 році нову шхуну-порушницю було успішно затримано.
З таким «послужним списком» спадає на думку, що екіпаж цього корабля має складатись з найкращих моряків українського флоту – справді гідних нащадків героїчного екіпажу часів Другої світової. Нехай декому така ідея може здатись ностальгією за радянським минулим – на кшталт «комсомольської путівки» тощо. Але справжніх героїв варто наслідувати в усі історичні часи – від давніх і до новітніх.
Максим ГУЦАЛЮК, світлини з мілітарних сайтів
