Цікавлюсь усім, що вивчає і видає краєзнавець з Долинської, головний зберігач фондів районного, нині Краєзнавчого музею Долинської міської ради, до створення якого доклав чимало зусиль, заслужений працівник культури України Віктор Маруценко.
Знаю його чверть століття, колись – як чиновника високого рангу, який «подарував» мені Долинщину разом з її митцями. Двадцять років їздила туди. В результаті у співавторстві з донькою-журналісткою Тетяною Корінь ми створили книгу «Долинська галактика» (2012). Є там прозові й поетичні рядки, присвячені Віктору Григоровичу. У долинський музей дарую свої книги, за які я тут уперше стала лауреаткою краєзнавчої премії, – бо приросла душею до цього краю, де донедавна жив і творив єдиний мій поет-земляк, чернігівець Михайло Родинченко.
Не встигла я познайомитися з упорядкованою Маруценком історико-краєзнавчою збіркою «Боковенька-2019», як літературний музей отримав ще один його подарунок – «Боковеньку-2020», таку ж вишукано-ошатну, як і попередні п’ять (перша вийшла в 2000 році). Від кольорового оформлення на душі стає тепло й затишно, хоч і ностальгійно, адже на обкладинках представлені роботи дорогих мені митців, причетних до Долинської, на жаль, покійних: Віктора Синиці «Весна в Долинській» та Андрія Німенка «Говерла».
І цю спорідненість відчую ще не на одній сторінці, починаючи з титульної, де є оригінальна посвята: «Благословенним батьківською любов’ю до Долинщини Тетяні Ткаченко (Сухановій) та Владиславу Сердюку». Першу знаю – це директорка обласного Музею мистецтв, про другого, мабуть, довідаюсь із книги.
Підзаголовок «Долинська: залізниця, станція, призалізничні селища, місто – розповіді, дослідження, документи» водночас визначає і жанр, і композицію книги, і підтверджує, що її автор – історик. Я ж, лірик, підійду до книги вибірково, бо у першу чергу мене цікавлять розповіді про знайомих людей. Тепер я вже нечастий гість у Долинській, а додаткова можливість згадати і пережити щось – завжди дорогого вартує, як спогад про молодість.
І я почала читати по закладках – із шостої розповіді «Земля Долинських». Про те, скільки часу й зусиль витратив Віктор Маруценко на вивчення досліджень інших краєзнавців (у т.ч. В. Сердюка, історика-докторанта ІВУ в Мюнхені, головного редактора збірника «Інгульський степ», де не раз друкувався і Маруценко), архівних і бібліотечних документів, аби докопатись до справжньої біографії поміщиці Ольги Долинської, чиє ім’я носить місто. Для будівництва залізничної станції вона безоплатно надала 29 десятин землі.
Меморіальну дошку з барельєфом пані Долинської відкрито на фасаді вокзалу до 175-річчя від дня її народження. Автори – художник, член Національної спілки народних майстрів України Сергій Яковенко, криворізький скульптор, член Національної спілки художників України Роберт Козак та майстер Андрій Харитонов.
У свій час Ольга Долинська не раз бувала в с. Іванівка (де згодом жили поети Тамара Журба і Андрій Німенко); у Миколи Давидова, засновника дендропарку, запозичила ідею створення штучних водойм, яку втілила потім у с. Маловодяному. Коли буду в Одесі, пройдуся Херсонською повз будинок № 30, де жила пані Ольга…
Уміє Віктор Маруценко увічнювати гідних людей і події, тут і нам би повчитись!
Зацікавила й дев’ята розповідь – «Туристи». Згадалось, як Віктор Григорович провів мені персональну екскурсію в школі Антона Макаренка, вражаючи обширом знань і цікавих деталей. Він виклав їх так художньо, ніби був присутній у туристичній групі школярів долинського залізничного училища, яких Макаренко нібито повіз на екскурсію в Севастополь, Херсон і Миколаїв, щоб наочно показати те, про що розповідав на уроках. Уявити картину допомогла Маруценку книга І. Євсєєва про Макаренка «Дивак» (2006). Але Віктор Маруценко розвінчав браваду того розділу книги, що прославляла російський патріотизм, а також авторські вигадки, що не мали місця в історії ще не збудованої (Херсон-Джанкой) залізниці, яка вела до Севастополя. Їхню неправдивість підтверджувала одна з випускниць училища, розповівши про екскурсію разом з Макаренком лише до Миколаєва.
І ще цікавий збіг: у розділі подане дореволюційне фото малюка з підписом: «Імовірний майбутній капітан далекого плавання. Фото Г. Вєрушкіна». Незрозуміло, хто на фото, але зацікавило прізвище. У 2012 році гостем нашого літмузею був В. Вєрушкін, як він представився – внук знаменитого кіровоградського фотографа. Віталій, якого вже нема, дав тоді експромтом бардівський концерт у нашому музеї. Можливо, його дід мав фотоательє і в Новгородці, і в Долинській (у той час Кефалине).
У розповіді десятій – «Шевченкове: чи підтверджувалась назва селища пам’ятником Кобзарю?» – зустріла текст і фото поетеси родом з Долинської Людмили Коростіної, чиї спогади наводить Маруценко. Її вірші та спогади були надруковані в літературному альманасі «Боковенька-2002». Я зробила кілька публікацій про поетесу, останню – до 100-річчя з дня її народження у 2017 році.
Радо зустріла фото знайомців і партнерів у роботі над книгою «Долинська галактика»: фотографа Павла Арчикова, культпрацівника і журналіста Олександра Доги, музичного педагога, співачки та керівниці хору Ганни Бєльської. Багато хорошого нагадали фото і розповідь про колишнього завідуючого відділом культури райвиконкому Мирона Стахова.
А ще тут є кольорові портрети художника Володимира Сіденка та художниці Олександри Юркевич, виконані художником Віктором Синицею, що нагадали, як у 1994 році з акції «Мистецтво глибинки в область», ініційованої Маруценком за підтримки М. Сиченка – начальника Кіровоградського облуправління культури, починалось моє знайомство і плідна дружба з митцями Долинщини.
Згадується і художник Анатолій Коптєв, зі спадком якого нас усіх теж познайомив музейник.
По діагоналі пройшла всі 26 авторських розповідей, але переказувати їх не варто. Парками і стадіонами Долинської, «Веселими Боковеньками» краще прогулятись, узявши участь у багатьох святах: фольклору, ювілейних, мистецьких, де ще можна зустріти багатьох згаданих у «Боковеньці» людей.
Для збірки Віктор Маруценко вкотре вже виступив і меценатом, бо любить свій край, як заповідав Євген Чикаленко, не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені. Тираж книги (200 примірників), виданої в Кропивницькому видавцем В. Лисенком, гадаю, в першу чергу потрапить до родин згаданих тут земляків (на жаль, нема іменного покажчика і не відома їхня кількість), а тоді – до бібліотек, шкіл, музеїв і стане новим поколінням краєзнавців прикладом невтомності у вивченні рідного краю. Слід 75-річного лауреата краєзнавчих премій ім. І. Проценка та В. Ястребова, Б. Кузика і премії «Духовний скарб Кіровоградщини» Віктора Маруценка у збірці найпомітніший, бо півжиття автор провів у пошуках. Віктор Григорович на сторінках «Боковеньок» дякує своїм помічникам: працює в колективі, який сприяє розкриттю його творчих можливостей.
Велику роботу редактора «Боковеньки-2020» здійснив поет і журналіст, криворожанин Іван Найденко, для якого Долинська – другий дім. В епілозі він влучно назвав автора «вартовиком негаснучої пам’яті» про велику історію не такого вже й маленького міста.
Це справжнє подвижництво – будучи чиновником, півстоліття визбирувати спалахи життєписів, які згодом не раз відтворити в науково-популярному стилі, іронічно-серйозно або стримано, без кипучих емоцій.
Далеко не всім містам і селам в Україні пощастило мати такого «портретиста», який, прибувши з Малої Виски, полюбив Долинську, освідчившись їй у любові в шести «Боковеньках».
Хай множиться його творча завзятість при доброму здравії й у нові ювілеї!
Антоніна КОРІНЬ, науковиця
літературно-меморіального музею
І. К. Карпенка-Карого
міста Кропивницького
