КРАСА НЕДОСКОНАЛОСТІ (ФОТО)

0
1196
views

У Музеї мистецтв презентували ню-фотопроєкт «NoBody». Це 40 чорно-білих світлин, 18 моделей, які розкривають образ жінки в багатьох проявах, у них можна побачити щось близьке і знайоме кожній.

Проєкт задумувався як протиставлення сучасним, часто комерційно нав’язаним стандартам краси. Концепція полягає в тому, що саме вдома, за щоденними, навіть рутинними справами, коли немає ситуації можливої оцінки зовнішності й відсутня необхідність слідувати суспільним очікуванням щодо естетики, жінки жодним чином не втрачають красу та гармонійність, при цьому зосереджуючись на власному комфорті, а не на певних стереотипах стосовно свого вигляду.

Авторка фотопроєкту Мирослава Липа – учасниця обласних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок з фотографії, декоративно-прикладного мистецтва, живопису. Роботи кропивничанки входять до виставкових каталогів, приватних колекцій, що зберігаються у Франції, Греції, Польщі.

Вікторія Шкабой, одна з моделей, розповіла про те, чому вирішила взяти участь у проєкті та наскільки важливі подібні заходи.

– Про проєкт я дізналася з фейсбук-сторінки Мирослави – ми давно в друзях і я слідкую за її творчістю. Мене зацікавила тема, тому я одразу написала, що хочу взяти в ньому участь. Фотографка зазначала, що зйомки відбуватимуться вдома у кожної з учасниць. Думаю, це заздалегідь звільняло дівчат від зніяковілості, адже ми не професійні моделі. Певно, не всі почувалися б комфортно, роздягаючись у студії, а от вдома ти прекрасно можеш обходитися без одягу – це звична справа.

Ми домовилися про день зйомки, Мирослава прийшла до мене, показала на фотокамері власні знімки – щоб донести, який саме має задум. Знімали ми на кухні, у кімнаті, в ванній. Що я робила? Наливала воду з чайника, сиділа за ноутбуком, витирала рушником волосся, шукала щось смачненьке в холодильнику… Одним словом, абсолютно буденні речі, які, відверто кажучи, справді частенько роблю голяка – наприклад, прокинувшись, дорогою до ванни вмикаю чайник або шукаю якесь відео на ютюбі, під яке можна зробити зарядку. Ну і волосся після душу я так само витираю ще до того, як одягну одежу. Тобто не було жодної штучності чи постановочних кадрів – я робила щось звичне, не позувала спеціально. Було трохи складно через те, що я не професійна модель: важко скоординувати власні рухи та згадати, де в мене ліва, а де права рука, коли треба трохи повернутися чи змінити позу – таке траплялося і раніше, коли потрапляла в об’єктив фотокамери. Для мене складність полягала в цьому, а не у відсутності одягу. Адже що може бути більш природним, ніж оголеність? Ну і габарити квартири трохи додали складності: досить важко впіймати вдалий ракурс, коли всі приміщення маленькі – втім Мирославі вдалося зробити дуже цікаві кадри. Коли я побачила кілька світлин зі зйомки, то буквально ахнула від захвату. По-перше, я дуже люблю чорно-біле фото, по-друге, не очікувала, що у знімках з’явиться якась нетутешня родзинка – якби я сама не перебувала перед камерою, то не повірила б, що це знято в моїй квартирі!

Прийняття себе – власної зовнішності, психічних станів, емоцій та бажань – останнім часом стало актуальним для багатьох. Для мене головна ідея фотопроєкту «NoBody» – краса в неповторності та недосконалості кожного і кожної з нас. Особисто я чимало років прожила з відчуттям ненависті до себе, бо не відповідала примарним загальноприйнятим стандартам. Заздрість, постійне невдоволення, деструктивна поведінка, кпини і зауваги на свою адресу та вбік оточуючих – це все складові та наслідки низької самооцінки. Може, якби мені з дитинства не нав’язували думку про те, що дівчина має бути худою, я би не так переймалася питанням власної ваги і тим, як мене сприймають оточуючі. Можливо, якби дітям частіше говорили про різноманіття – зовнішності, поглядів, смаків – то в суспільстві було б менше нетерпимості та несприйняття чиєїсь інакшості.

Мої власні переміни – як зовнішні, так і внутрішні – відбулися не в одну мить. Це був довгий шлях, упродовж якого я вчилася… любити та приймати себе. Не знаю, чи став би він коротшим, якби я з дитинства мала «правильні» установки. Проте якби медіапростір був наповнений інформацією про людське різноманіття, а не віртуальними лекалами, в які майже ніхто не вписується, це точно було б простіше. Суспільство наче й рухається в бік адекватного ставлення до кожної людини та її права на самовираження, але все одно то там, то тут вилазить як не сексистська реклама, так недолугі жарти або висловлювання стосовно чийогось нестандартного вигляду.

Я переконана, що українське суспільство має підхопити світові тенденції в плані видимості різних груп населення. Показувати, що нас оточують не відфотошоплені моделі з ідеальними фігурами, а абсолютно різні люди зі своїми особливостями, зокрема і люди з інвалідністю. Наприклад, я довгий час соромилася, що в мене після перелому та операцій несиметричні ноги. Але мені з ними жити і чому я маю через це комплексувати? Так само ніхто не має соромитися власної зовнішності, тим паче чути зауваги від когось.

Моя мрія – про нетоксичне суспільство, де б кожен і кожна мали можливість реалізуватися та жити щасливим життям, а не гнатися за примарними стандартами й ідеалами. І кожен подібний проєкт – крок у цьому напрямку.

Вікторія ШКАБОЙ, Ірина ТРЕБУНСЬКИХ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here