Колись дружила з юною поетесою із села Березова Балка Вільшанського району Ліною Рибальченко. Писала про неї, досі люблю її вірші. Коли читала роман своєї молодої колеги по перу «Неспокій» Інни Немированої з Вільшанки, головна дія якого відбувається у Заячій Балці, згадала Лінині рядки.
Тест на байдужість –
витримала.
Першість мовчання –
виборола.
Мистецтво муки –
опанувала.
Мало!
Ці рядки були написані у 1998. А через двадцять років які ж вони виявились співзвучні, ці молоді, освічені, талановиті жінки, яким поезія і проза допомагає шукати себе і свій шлях у житті.
Відчуваючи себе зовсім чужою у байдужому до її почуттів місті, Ліна Рибальченко писала:
Магнітофонний крик
сахається між каменю –
нікчемний виродок
нелюдського життя.
Скільком поетам
душі тут поламано,
що не заглушить
болю те життя.
А я не дамся –
битимусь, тікатиму
у глушину
(проснувсь правічний страх),
у колисанки..
А за мною фатумом –
в бетоннім небі
електронний птах…
І у поезії Ліни, і мало не на кожній сторінці книги Інни Немированої «Неспокій» (виданої у Львові, ЛА «Піраміда» в 2019 р. коштом президентського гранту), вгадуються покинуті українські села. Яким авторка і її героїня Женя «підставила своє плече», аби зберегти згасаючу про них пам’ять.
Читаючи роман «Неспокій», я весь час губилась в здогадах: як саме він виник – як автобіографічна сповідь чи як задуманий в стилі такої автобіографічної вірогідності твір? Його авторка, до речі, закінчила створений при Київському університеті імені Т. Шевченка інститут літературної творчості. Тобто вона теоретично знала, як писати так, щоб змусити читача замислитися над ніби вже відомими істинами, викликати певні сумніви. Трохи знаючи Інну як особистість, я впізнаю в її героїні Жені Каленик риси характеру авторки: відлюдність, непублічність, небажання комунікації. Вона, як метелик у коконі, «закрита» в своєму таланті, який живить її сплавом ранньої мудрості і вмінням економити душу на емоціях.
Але якось так виходить, що святе місце не буває пустим, – замість таких характерних для 30-річної дівчини почуттів захоплення й закоханості в життя, окремих людей чи роботу, Женя це все відштовхує, не сприймає оточуюче середовище. Її дратує фальш і лицемірність натовпу, вона тікає зі столиці в глушину, ще не усвідомлюючи, кого і що знайде у вимерлому й Богом забутому степовому селі, яких уже тисячі в Україні і в якому пройшло її дитинство, дитинство сестри і брата. Її обійстя стає тимчасовим прихистком для душі, яку мучить неспокій пошуку себе в світі, для якої жити і діяти серед банальності й стандартів у стосунках неймовірно важко.
І відчувається (задумана чи підсвідома) демонстрація парадоксальної справедливості філософського закону ствердження шляхом заперечення. Все, від чого і від кого героїня намагається відкараскатися, мимоволі притягує її, стає рідним, потрібним і рятівним… від самої себе. Іноді героїня, мабуть, втомлюється від несприйняття застиглих законів буття і мимоволі з чудовим почуттям гумору починає самокритично оцінювати себе, середовище, ситуацію. Таким чином, хоч і тимчасово, стає сама для себе «швидкою допомогою», хоч трохи врівноважуючи цей хворобливий душевний неспокій. Можу припустити, що серед кілометрів книжкових стелажів цьому роману ще немає місця. Новаторство його помічене й на конкурсі «Коронація слова», відзначив його в ході обговорення творів, висунутих на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка, Іван Байда.
Проблема літератури, часу й читачів – вічна і складна. Інна, як і її покоління вісімдесятників це не просто відчувають, а й борються з нею, намагаються вирішувати, створюючи такий симбіоз. Як на мене, це вже й не проза, а психологічно-соціально-публіцистично-лірично-іронічна поезія, написана збагаченою цікавими неологізмами сучасною українською мовою. Коли читачі вже втомлюються від природної застарілості, а то й умовної зношеності напрямків, жанрів, стилів, сленгів і нецензурщини, раптом з’являється автор із яскравим твором, що здатен на фоні занепаду узвичаєності запалити новим інтересом читацьку душу. Так сталося зі мною, яка давно шкодує час на читання прози. А «Неспокій» прочитала за два дні, не пропустивши й слова, як поему – пам’ятник вмираючому українському селу – перш за все. І як духовний і душевний поступ молодої авторки в це мертве життя та намагання його (і себе в ньому!) відродити.
Справжній читач обов’язково вибере «Неспокій». Мені близький і зрозумілий світогляд героїні (і авторки), сповнений, незважаючи на помилки та сумніви, нечіткість бажань, а то й відсутність їх, почуттям власної гідності і місії – завдяки яким можливі суспільно значимі вчинки.
Високий інтелект, начитаність, філософське осмислення свого буття головними героями: Женею, Васею, Сашком, Іллею окремим критикам здалось надуманим, натягнутим. Може, щось тут і не зовсім істинно. Але хочеться, щоб сільські люди були саме такими. У них є потенціал творити щось краще, ніж те, що їх оточує.
Роман – це духовна драма, де відбувається не просто роздвоєння, а розщеплення молодих душ, яких не балує жорстока дійсність. Їм замало того, чим задовольняється більшість – чуттєво-фізіологічних задоволень, їх неспокій вимагає жити так, щоб їх буття по вінця повнилось змістом, інтересом, гармонією (серед суцільної дисгармонії), неспівзвучностю душ, роз’єднаністю чи й відсутностю духовного світу.
Конфлікт душі талановитої людини – він, мабуть, вічний двигун неспокою людства. Бо спокій – вмирання і смерть.
Здається, про це писав ще півстоліття тому один з моїх улюблених поетів-полемістів Роберт Третьяков, який вів драматично-трагічний діалог зі світом у своїй поезії:
В самих собі зламаймо дивну звичку:
Без правди – совість, а слова – без дії…
Бо ця дуель – не просто чорна річка –
Поміж життям і смертю – кроводіл.
Мені симпатичний образ авторки, яка, не шкодуючи негативних фарб, творить свій портрет – зовнішній і внутрішній.
Література в постійному русі. То відходить у минуле разом з оспіваним часом, то випереджає його. Якою буде доля «Неспокою» – судити читачам. Але серед молодіжної, часом недосконалої прози, він займе гідне місце. Інна Немирована своїм романом демонструє школу виховання, а не виродження почуттів, бо її герої діляться з нами важким досвідом боротьби за себе й за світ, який без страждань і поразок неможливий. «Такий закон природи: кожен крок людини означає загибель бодай однієї мурашки».
Антоніна КОРІНЬ
науковиця
літературно-меморіального
музею І.К. Карпенка-Карого
м. Кропивницького
