ПЕТРО МЕЛЬНИК: «ЖУРНАЛІСТИКА – ГОЛОВНА СПРАВА МОГО ЖИТТЯ»

0
472
views

Зустріч з партнером і другом музею, власкором парламентського вісника «Голос України», головою Кіровоградської обласної організації Національної спілки журналістів України Петром Мельником – продовження проєкту науковиці літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького Антоніни Корінь “Відкриті сторінки душі”. 

Фізик і математик, журналіст і поет, редактор і прозаїк-казкар, пасічник і рибалка – в стількох іпостасях постав переді мною Петро Мельник.

За дві години бесіди ми то сходилися в баченні певних проблем, то висловлювали полярні думки. Але пріоритетними темами були: родина, вибір професії і захоплення, втілення ідеалів і робота задля суспільного блага.

Під час нашого спілкування склалося певне враження про вдачу співрозмовника і його характер. Роботящий, активний, завзятий, цілеспрямований, позитивний, життєрадісний, веселий, азартний, ініціативний, непосидючий, ризикований, наполегливий, врівноважений, начитаний, доброзичливий… 

Народжений в с. Великі Трояни Ульяновського (нині – Благовіщенського) району в багатодітній сім’ї простих колгоспників останнім – четвертим, хлопець ріс оригінальним «начитаним» бешкетником. Від читання газет та книжок у шкільній та сільській бібліотеках, потягнувся і до пера. Але сімейні статки не пустили в столицю – на омріяний журфак університету. Натомість, дякуючи улюбленому вчителю фізики, опинився на фізматі в нашому педінституті ім. О. Пушкіна (нині – ЦДПУ ім. В. Винниченка). Тут зустрів найкрасивішу однокурсницю – любов усього життя, яка стала дружиною і матір’ю двох доньок, нині – доросло-сімейних, які, маючи по дві вищі освіти (як і батько), живуть і працюють у Києві.

А до того сім’я рухалася із півдня Миколаївської (після роботи в сільській школі за направленням) та заходу рідної області до її центру: Новоукраїнка – Кропивницький. Крізь різні види діяльності та посади (вчитель, завуч, кореспондент, редактор, директор підприємства, держслужбовець) Петро прямував до заповітної мрії і все ж здійснив її – утвердився в журналістиці. В її надрах викохував потяг до літературної творчості, властивий багатьом представникам цієї пофесії.

Журналістика покликала мене у восьмому класі з першими публікаціями в районці і в піонерській пресі. А тебе?

Мабуть, районна преса та ще шкільна стінгазета, в часи дитинства та юності, у 70-ті роки минулого століття, були для мене чи не єдиними засобами для прояву писемної творчості. Навряд чи можна було назвати журналістикою ці перші потуги – кілька невеличких публікацій в районці, надрукованих, на мою теперішню думку, щоб підтримати дитину, яка до чогось прагне. Більше зусиль на той час я докладав не до писання, а до читання. А перечитував все, що потрапляло до рук – газети, журнали, книжки. Про мою пристрасть знали всі рідні, а також працівники шкільної і сільської бібліотек. Книжка була для мене справді найкращим подарунком. 

Мама розуміла мої намагання щось опублікувати. Підтримувала навіть за відсутності помітних результатів: «Синочку, а ти пиши на тих клаптиках, що є, і складай у папочку…».

Книжки В. Пєскова, М. Кольцова, а також М. Львова «50 строк в номер», пісня «Трое суток не спать ради нескольких строчек в газете…» дали мені на все життя уявлення про те, яким має бути журналіст. Що і хто для тебе був і є еталоном у цій професії?

– Мабуть – Юрій Яновський (не пам’ятаю, де і коли прочитав уперше про його роботу на війні, про його участь у Нюрнберзькому процесі, але коли уявляв себе на його місці – дух захоплювало); Борис Полєвой з його «Повістю про справжню людину» – і як репортер, і як письменник…

Читаючи літературні твори відомих письменників, я завжди хотів дізнатися про них більше. Тож книжки популярної серії ЖЗЛ («Жизнь замечательных людей») були для мене дивовижними, недосяжними і бажаними. Як виявлялося, чимало тих літераторів були свого часу репортерами, журналістами…

– Чи така вже це романтична професія? З якими проблемами ти стикаєшся, як долаєш?

– Професія і справді романтична. Особливо, якщо ти прийшов у неї за покликанням. Але їй властиві такі фобії, як професійне вигоряння, виписування… У декого з журналістів його не буває ніколи, у декого воно з’являється вже після кількох років роботи…

Я ще не скаржусь, але все більше манить до себе літературна творчість.

А з пам’ятних випадків згадується, наприклад, перша зустріч із Олександром Гіталовим у Комишуватому…

 – Назви теми і досягнуті вершини – в кар’єрі, в публікаціях. Чи не збираєшся, як інші, укладати книжки публіцистики?

– Із часом звикаєш до певного рівня професійної діяльності. І надалі це вже перестає бути романтикою і не є досягненням для самого себе. Коли одразу після закінчення вишу я працював у сільській школі вчителем фізики і математики (а ще – астрономії, інформатики, природознавства) і заступником директора з позакласної та позашкільної роботи, для мене були подією мої публікації в районній газеті. Писав про школярів, про цікаву пошукову роботу, про дозвілля дітей і нагальні педагогічні проблеми. Мене вважали позаштатним кореспондентом і навіть пропонували перейти в штат редакції. Писати було неймовірно легко, цікаво і приємно. Передплачували десятки газет і журналів – було на чому вчитися. 

Із 1989 року я став кореспондентом Новоукраїнської районної газети «Радянське село» («Новоукраїнські новини»). Пізніше працював у ній заввідділом, відповідальним секретарем, заступником редактора, редактором. На той час досягненням було побачити свою публікацію в «Народному слові», а романтикою – випуск районки, яку друкували в тому ж приміщенні, де розташовувалася редакція, частіше – близько опівночі: лінотип, гранки, постійні веселі перепалки з метранпажем чи лінотипістом, запах друкарської фарби… А на ранок – твій витвір у руках численних читачів (тираж газети складав тоді 12-14 тисяч примірників).

Згодом радістю було побачити свій матеріал у всеукраїнських газеті чи журналі. А коли став кореспондентом газети Укоопспілки «Вісті» та «Ділові вісті…», Укрінформу, газети Верховної Ради України «Голос України» і рахунок публікацій перевалив далеко за тисячі, прийшло усвідомлення, що і це – невеликі досягнення…

Про книжку публіцистики задуми є. Адже в моїх публікаціях – сотні героїв-земляків, інформацію про яких варто було б увічнити не лише на шпальтах газет, але і на книжкових сторінках.

До літератури – поезії та казок і гумору покликала тебе журналістика чи професійна діяльність і захоплення розвивалися паралельно?

– Мабуть, я завжди оцінював свої можливості критично. І хоч дуже хотілося часом писати повісті чи вірші, зважав на реальну дійсність, працював журналістом, а якщо й писав художнє слово – то більше в шухляду. А виписувався на журналістській роботі. Тож для мене ці два захоплення нероздільні. Займаючись журналістикою, знаходив поетичні чи художні образи. І навпаки. Як могли не спонукати до пошуку героїв газетних публікацій гумор і сатира Остапа Вишні?! А також – до написання чогось подібного власноруч…

Власне, я завжди відчував потребу працювати в літературному жанрі, були й попередні проби пера. Проте, ідея написання саме кулінарних казок виникла випадково. Після скорочення штату Укрінформу я майже рік був безробітним. Якось на кухні погляд затримався на товстезному зошиті дружини із рецептами, що лежав на холодильнику, на магнітиках на його дверцятах – згадку про різні подорожі. Падіння цього зошита могло б стати смішним і курйозним випадком – хто ж його тоді збере докупи?! А ще – початком фантастичної історії. Скажімо, дівчинка Соня, яка зовсім не любить готувати та допомагати мамі, потяглася за новим магнітиком, струснула холодильник, і мамин зошит із рецептами вдарив її по голові і розсипався. Дівчинка втратила свідомість, а коли прийшла до тями, зрозуміла, що опинилася в іншому часі та в іншій країні. В тій, про яку розповідає збитий нею магнітик. І там їй потрібно зібрати розсипані мамині кулінарні рецепти… Це спонукало написати кілька пізнавальних казок, об’єднаних у серію «Кулінарна казка або мамин кулінарний зошит». 

І все ж, журналістика – головна справа мого життя. Вона дає змогу висловити свою громадську позицію, впливати на певні процеси, бути корисним суспільству. Завжди сподіваєшся, що написаний тобою матеріал, особливо критичний, сприятиме певним змінам на краще. Журналістика – це частина моєї душі, яка має громадське спрямування, а художня література – ще одна, емоційна. 

Стільки часу і як тобі вдається керувати такими вільнолюбними людьми як журналісти? Яка приходить молодь? За якими втратами жалкуєш?

– У Національній спілці журналістів я з 1991 року. Вже через кілька років після вступу увійшов до складу правління обласної спілки журналістів. Тривалий час був її відповідальним секретарем, заступником голови. Очолюю обласну організацію НСЖУ з 2015 року. Керувати журналістами – це, мабуть, сказано дуже сміливо і голосно. Журналісти – не ті люди, якими можна чи потрібно керувати. Наше завдання – згуртовувати спільними заходами, надавати консультативну, юридичну допомогу, солідарну професійну підтримку. Об’єднувати тих, хто бачить сенс своєї професійної журналістської діяльності в служінні людям, громаді, країні.

Серед певної частини журналістів існує переконання, що спілка повинна багато чого для них зробити. От я заплатив 100 гривень на рік, і за ці гроші спілка має вивезти мене на пікнік, нагодувати, напоїти, привітати з днем народження, проштовхнути на якесь нагородження, надати кілька тисяч на лікування тощо. Всі ці речі ми робимо, але в межах моралі, етики і, звісно, у межах тих коштів, які має наше об’єднання. Зокрема, ми провели вже вісім виїзних обласних журналістських фестивалів у районах. Під час зустрічей журналісти, які, трапляється, не бачилися цілий рік, не лише спілкуються, а й дізнаються чимало нового про певний район, відвідують виробничі, історичні та культурні об’єкти. В основному на такі фестивалі їдуть редактори районних газет. Вони хочуть знати, в яких умовах виконують свої завдання колеги, як вирішують інформаційні та організаційно-фінансові питання. Долучаються до заходів також окремі вільні журналісти та журналісти обласних видань. Їдуть ті, кому цікаве наше спілкування…

Хочемо зберегти у колег-журналістів відчуття, що ми – спільнота, об’єднана не лише професією, але й бажанням співпереживати, розуміти один одного, захищати і підтримувати, якщо треба. Журналіст не може бути відособлений від своїх колег. Кожен робить свою справу по-своєму, але пам’ятаймо, що всі ми робимо одну, важливу і потрібну, справу. Дуже хочу, щоб незалежно від того, хто є засновником ЗМІ, журналісти нормально ставились один до одного, проявляли професійну солідарність. Не сприймаю надмірне менторство, зверхність, повчальний тон. Особливо – в соціальних мережах (що нині стає чомусь модним). Іноді політичні розбіжності роботодавців спонукають окремих журналістів з’ясовувати стосунки. Буває – привселюдно, в агресивній формі. Вважаю, що це неприпустимо. Занадто непримиримим опонентам кажу: а ви можете розстріляти цю людину або виселити її з Кропивницького? Після цього запитання на мене дивляться, мінімум, як на дивака. А далі я пропоную – то знайдіть методи співіснування разом, шукайте якісь компроміси. Інших варіантів немає. Ми всі – жителі одного міста, громадяни однієї країни, служителі однієї справи. 

У спілці я намагаюся проводити виважену політику. Щоб переконати: і старші, і молодші журналісти, попри різні політичні уподобання, посади, все одно є колегами. Розбіжності у поглядах не повинні заважати толерантному ставленню один до одного, не повинні руйнувати відчуття ліктя.

Втрати. Вони є і, на жаль, будуть. Уже кілька років немає серед нас Анатолія Загравенка, редактора зі Знам’янки, чудового поета і професійного журналіста. Пішов від нас і багаторічний голова обласної спілки журналістів Юрій Сердюченко. З жалем і великою повагою згадую надзвичайного організатора і редактора, ініціатора створення на Кіровоградщині перших по-справжньому незалежних ЗМІ, Миколу Шворака… Багато професійних журналістів працювали свого часу на районному рівні. Вони ще живі, але відійшли від журналістської діяльності. Від нас поїхав багаторічний головний редактор «Кіровоградської правди», заслужений журналіст України Володимир Бєлінський.

Щодо молоді. Щороку до лав обласної організації НСЖУ вступає кільканадцять молодих журналістів. Трапляються й такі, що приходять, як вони самі кажуть – за «корочкою». Терпляче пояснюємо: посвідчення члена НСЖУ жодних привілеїв не дає, прибутків не приносить. Ще й внески потрібно платити… 

Із професійної точки зору… Традиційно взірцем для більшості споживачів є теле- чи радіожурналісти, яких ми бачимо, чуємо. Їх програми чи репортажі оперативніші. А от професійний доробок не завжди є зразком журналістики. Напевне, всі вони мали б спочатку проходити якийсь вишкіл в друкованих виданнях, де автор відповідає за кожне слово, кожну букву… Чи доводилося вам, наприклад, зустрічати в газеті або журналі посеред викладу матеріалу українською, що автор раптом дає уточнення: «російською – так-то», бо не знає, як це сказати українською? На телебаченні чи радіо таке трапляється досить часто і, нерідко, навіть без вибачень. Тому шкода, що нині багато талановитою молоді «пропадає» саме через можливість не надто напружуватись, готуючи для телеканалів чи сайтів матеріали, дуже далекі від журналістики і грамотності загалом.

А в літературі хто для тебе любов і авторитет?

– Із незапам’ятних часів дуже люблю читати Джека Лондона, Ернеста Хемінгуея, Артура Конан Дойля, Михайла Пришвіна, Віталія Біанкі. Із поетів – звичайно ж, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Ліну Костенко… 

Із більш сучасних сказати важко – не люблю лайку та матюки (хоч сам, трапляється, і використовую їх у повсякденному житті), порнуху… Можливо – Андрій Курков…

Розкажи про сім’ю, друзів, інші хобі. Сім’я – це крила чи тягар для творчої особистості? 

– Сім’я – це крила. І серце, і душа. І ноги, і руки… Це один з основних стимулів. З роками починаєш розуміти, що твоя творчість, твої досягнення потрібні небагатьом. І серед цих небагатьох – твої рідні.

Моє головне хобі – це творчість. Але щоб розслаблятися фізично й емоційно, я люблю рибалити і намагаюся робити це щотижня. Захоплення давно переросло у фізичну необхідність. Коли цілий тиждень сидиш за комп’ютером, багато контактуєш з людьми, то виникає гостра потреба побути наодинці з природою. Взимку беру санчата, бур – і на лід. Влітку – човен, весла і – на річку. Під час рибальства намагаюсь ні з ким не спілкуватися – і риба тишу любить, і стреси краще знімаються. Я досить професійно освоїв ловлю щуки на спінінг та окуня на зимову вудку. Коли приношу додому свою рибальську здобич, разом готуємо, а потім смакуємо. Водночас вихваляюся перед рідними, який я вправний рибалка! Мене слухають, роблять вигляд, що у захваті. І це приносить додаткове задоволення. 

Ще один плюс: у дитячих книжках я також використовую рибальський та мисливський досвід, специфічні кулінарні здібності та навики.

Теща Катерина Степанівна долучила мене до бджільництва. Справа цікава для мене, бо приносить користь і здоров’я родині. Хочеться вживати натуральні продукти, а справжній мед зараз дуже складно знайти. Багато хто «хімічить», годує бджіл, чим тільки може, намагаючись побільше від них взяти. 10-12 наших вуликів забезпечують медом родину та друзів. Пасіка розташована у селі Яблунівка, звідки родом дружина. Там росте багато акації, з цвіту якої бджоли роблять дуже гарний мед. Та й навколишні поля допомагають їм у цьому. У дитячих книжках про мед поки що не писав. Але, мабуть, таки буду, бо намагаюся використати рецепти і корисні поради, які мені довелося застосувати у житті. 

Який би нам придумати проєкт співпраці журналістів і музею?

– Серед сучасних журналістів Кіровоградщини чимало письменників та поетів. Назву лише кількох: Людмила Макей, Олег Бондар, Валерій М’ятович, Броніслав Куманський, Роман Любарський, Юрій Матівос, Володимир Поліщук. Їхні твори різножанрові, але всіх об’єднує високе покликання – творчість. Тож у спілки і музею чимало точок дотику. І лише від нас залежить результативність співпраці. У найрізноманітніших формах – це можуть бути і виставки, і творчі зустрічі та презентації, і ваша участь у наших регіональних творчих фестивалях, якими охоплюємо райони області. 

– Дякую за відвертість!

Вела розмову Антоніна КОРІНЬ

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here