БЕРЕГ ЗЕМЛІ ЛЕОНІДА ТЕНДЮКА. ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

0
452
views

Останнім романтиком ХХ століття та «унікальним явищем в українській літературі, особливо в сенсі подорожувально – пригодницьких жанрів» назвав його Борис Олійник. Поет Володимир Сосюра бачив нашого земляка своїм спадкоємцем, а сам Леонід Тендюк своїм хрещеним батьком у літературі називав Павла Тичину.

За своє життя наш  земляк, журналіст за фахом, поет і письменник написав чимало поетичних і документальних прозових творів, «заселених» враженнями про перебування в більш ніж 50 екзотичних країнах чи не усієї земної кулі.

Писав після вахти, вночі, бо, за його ж словами, з уяви портрети ніколи не створював і не був прихильником голого фантазування. Під час перебування на чужині завжди згадував світанковість місць, звідки був родом:

Вогонь степів і світить мені, й гріє –

                      Які б не чарували небокраї.

                       Від прадіда узятий гречкосія,

                       В моєму серці він не погасає.

                       Стежина в світ

                                        від батьківської хати…

                       Згорьоване, обкрадене село…

                       Можливо, тільки тим я і багатий,

                        Що снігом пам’ять ще не замело.

    Читаю хвилюючі рядки письменника-земляка у повісті «Експедиція Гондвана»: «Рідна земле, плането наша! – з любов’ю подумав я.– Наша окриленість і могуть – від тебе, з долоні твоєї материнської щедрості і доброти. Від зернини, що, напившись життєдайної снаги, проростає врожайним колосом, й огню, спресованого мільйоноліттям у тугий антрацит, який, спалахнувши, дарує людям тепло. Від кожного ковтка джерельної води й колискової зеленочубих дібров до міцності видобутої з рудоносних глибин криці, що потім стає і лемешем плуга, і космічним кораблем. Все від тебе, піщинко у Всесвіті, плането рідна!»

Дещицю про знакову особу, якою є автор твору. Разом з двома рідними братами – Борисом та Миколою і сестрою Галиною він вперто долав крутосхили життя і проніс через нього свічадо памۥяті про рідних йому людей: Лук’яна Матвійовича Остапенка – улюбленого діда, учасника громадянської війни, матір – Марію Лук’янівну, якій присвятив дуже багато ліричних рядків. А хіба можна забути йому минулу війну, вщент спалену у рідному селі цілу вулицю, у тім числі і хату, де народився, отих згорілих живцем на пекучому вогні півсотні червоноармійців в хаті старої Гнатенчихи?

Залишилася багатодітна сім’я Тендюків без даху на головою. Подалася до іншої місцевості притулку та розради шукати. У рідне село повернулася матір з дітьми вже після його звільнення від нацистів. Вкрай виснаженій і змученій нестатками згорьованій родині сільська рада виділила житло, однак і ця короткочасна радість була затьмарена гіркою звісткою про героїчну смерть їхнього батька – Михайла Антоновича, скошеного кулею 1 травня переможного 1945 року під Прагою. І зойкнула, мов чайка, у глибокій печалі удовиця, яка

Все життя чоловіка чекала…

                             Серцем вірила –

                             Прийде з війни.

                             Бо давно не мережило рало

                             На веснянім лану борозни.

Тож довелося  важкою працею піднімати та ставити на ноги чотирьох дітей, леліяти «жменьку сиріток, коли скоїлась бранна біда». Тож і досі її синові

                             Крає душу благенька кофтина

                             Безліч раз перелатана вже .

До школи у рідному селі Володимирівці Льоня Тендюк пішов з великим бажанням. Добре те, що на початку життя трапилася добра й уважна до його перших проб пера вчителька російської словесності заслужена вчителька УРСР Ганна Василівна Колот. Зовсім випадково побачила у хлопця товстий зшиток з густо помереженими віршованими рядками. Повернула його з пророчими словами: «Молодець! Гарні вірші пишеш. Продовжуй творити! Поетом будеш!».

Середню освіту здобув юнак у Великовисківській школі, до якої пішки йшов за 16 кілометрів від рідного села. Вже значно пізніше, на початку 50-х років, працював у місцевій районній газеті кореспондентом, тут друкувалися його перші поезії.

У листі, датованому 25 жовтня 1950 року, Володимира Сосюра писав: «Ви вірно робите, що знайомитесь ближче з життям. Це дасть багато вам як поетові. Хоч система думання у журналіста інша, але у Вас поет переможе журналіста. І все буде добре».

Після успішного навчання у столичному Шевченковому університеті Леонід працював кілька років кореспондентом республіканської газети «Молодь України», а дещо пізніше мовить вдячне добре слово про людину, котра своїми розповідями про бачене в заморських краях розпалила в його душі прагнення до океанських подорожей.

«У моїй кімнаті, – писав наш земляк, – як у кожного, хто захоплюється мандрами, є чимало екзотичних трофеїв: шкіра північного оленя, гіллясті роги, різноманітні черепашки, що співають, привезені колись з Командорських островів. Та гордість мого «вігваму» – стара, пожовкла від часу географічна карта. Вона дісталася мені від односельця старого моряка Якова Антоновича. Він – один з небагатьох, хто дивом врятувалися, учасників Цусимської битви. Був каноніром легендарного крейсера, що вступив у двобій з шістьма озброєними до зубів японськими кораблями. Цей моряк на своєму віку звідав і бурі, і шторми, ходив різними широтами в усіх морях і океанах. У тихому степовому селі дожив своє колись бунтівний бунтар старий канонір».

Вочевидь, гору взяла не лише розповідь односельця, а й екзотична дитяча Леонідова мрія побувати у Новій Гвінеї – з її джунглями та ліанами, малюнок якої побачив у часи шкільництва на обкладинці підручника географії. І хоча степи його «трунком поїли, якого повік не забудь», у поета-романтика перемогла любов до мандрів

                  Не треба журитися і плакать  –

                     Ти, поле, мій шлях освяти.

                     Я хату поставлю на якір

                     А сам же подамся в світи.

                      ………………………….     

                      Я – степовик.

                      Та б’ється змалку

                      Морська стихія у душі.

Тож сів у літак – і полетів на Далекий Схід влаштовуватися в пароплавстві. Куди лише не закидала доля матроса першого класу і стернового Леоніда Тендюка. В масці і ластах глибоко пірнав за небаченими кораловими квітами, а одного разу гарпуном влучив в отруйну хижу мурену, купався у кратері вулкана і зустрічався на глибоководді зі стрімкими морськими зміями, досхочу надивився на Саргасові водорості, морських черепах, клишоногих велетенських крабів, риб-лоцманів…

  Вперше ім’я Леоніда Тендюка я почув під час навчання у шостому класі. Одного дня батько, журналіст за фахом, приніс додому прозову книгу-щоденник нашого земляка «Одісея східних морів». З його автографом. Гортаючи її сторінки, дізнався про вулкани Камчатки і Курил, зустрічі автора з алеутськими мисливцями, китобоями, коряцькими оленярами. З великим задоволенням читав його наступні прозові твори: «Шукачі тайфунів», «Земля, де починаються дороги», «Альбатрос –шукач морів»,», Полінезійське рондо», «Голова дракона», « Слід Баракуди», поетичні збірки: «Берег моєї землі», «Тиша, стривожена штормом», «Голос моря і степу»…

Моє особисте знайомство з автором понад 30 книг відбулося на початку 70-х років минулого століття під час святкування на Кіровоградщині Всеукраїнського свята рідної мови. Разом з зі своїми колегами по перу – Галиною Гордасевич, Борисом Демківим, Валерієм Гончаренком – він виступав зі своїми поезіями перед учнями тодішньої кіровоградської СШ № 5 імені Тараса Шевченка. На згадку про теплу зустріч  подарував їм книгу «Відгомін Чорного лісу» з розповіддю про подвиг колишньої вчительки математики цієї школи і відважної народної месниці Олени Захарівни Бурۥянової, закатованої гестапівцями. Того ж дня гості – українські письменники – взяли участь у традиційному театрально-мистецькому святі «Вересневі самоцвіти» на славетному хуторі Надія.

До початку урочистостей ще залишався час, коли до мене, тодішнього офіційного супроводжувача однієї з груп письменників від обласного відділу народної освіти і обласного літературного обۥєднання «Степ»,звернувся Леонід Михайлович з проханням про допомогу транспортом, аби відвідати знайому стареньку бабусю, яка живе неподалік хутора. А ще зізнався, що по приїзду на «малу батьківщину» – село Володимирівку Кіровоградського району завжди її провідує.

    Звичайно, за машину я домовився – і наш гість гайнув на гостини з подарунками – дефіцитною на той час коробкою цукерок «Вечірній Київ» і великим букетом осінніх квітів. Повернувся зраділий, з просвітленим обличчям («Упізнала мене старенька, не забула!»). Запитала про музику з хутора. А коли дізналася про започатковане на Кіровоградщині Всеукраїнське свято рідної мови, гірко зауважила: «Невже ми, українці, так забули рідну мову, що її повернення святкувати повинні?..». І посмутніло обличчя письменника. І так прикро йому стало від почутих слів, бо ж сам, відірваний від рідного села численними мандрівками по усьому світові, випробовуючи характер, ніколи не забував мови, якою навчився користуватися у ранньому дитинстві. А ще розповів про випадок, що стався на Мальдівських островах. Мій співрозмовник – людина, схильна на несподівані гумористичні вибрики, вирішив тоді самостійно помандрувати острівом. Тубільці привітали його своєю мовою, а йому враз щось спало на думку… Була на експедиційному судні днювальна Антоніна Дев’яткіна – сварливої вдачі жінка. Свого часу вона пройшла «райкомівське «виховання», тож прискіпувалася до всіх членів екіпажу з різними дрібницями. Поспілкувавшись з острів’янами, в основному жестами і знаками, Леонід вирішив навчити їх своєї мови. І навчив: під час знайомства членів екіпажу з островом зустрічні тубільці кидали роботу і радісно кричали: «Добрий день, Дев’яткіна!» Уявляєте шоковий стан жінки від привітання туземців, про існування яких ще часинку тому й гадки не мала?

Між іншим, ще кілька років потому кожного прибулого на острів гостя з материка тубільці дружно зустрічали привітанням українською мовою: «Добрий день, Дев’яткіна!»

 На першому судні експедиційного флоту АН СРСР «Витязь», переобладнаному для досліджень світового океану, матрос Тендюк ходив у рейси до острова Фіджі, на Нову Гвінею, до Японії, відвідав США, Кенію, Полінезію, В’єтнам, Австралію, острови Індійського та Тихого океанів. За сліпучою екзотикою островів Південної півкулі він бачив сповнене труднощів та небезпек життя простих трударів, їхню доброту, потяг до справедливості. Усе побачене й почуте закарбовувалося в памۥяті, у записниках. Так народжувалися його книги про вчених, які досліджують океан, їхню фанатичну відданість справі – щомісяця, щодня, щогодини, не зважаючи на погоду.

До речі, на флагман радянської океанології наш земляк потрапив завдяки його доброму знайомому – Павлові Тичині, якому розповів про бажання працювати на «Витязі». Той написав особистого листа своєму товаришу, легендарному Івану Дмитровичу Папаніну – начальнику відділу морських експедиційних робіт АН СРСР, двічі Герою Радянського Союзу, доктору географічних наук, який допоміг Тендюку оформити документи на «Витязь». Цій події у своєму житті він радів безмірно, про що й напише в одній з поезій :

Відпустив борідку рудувату:

                 Сам Нептун віднині сват і брат!

                 Вгледівши, вжахнулись би дівчата:

                 Не матрос – справжнісінький пірат!

                 Кучері скуйовджено- вихрясті,

                 Що колись шовковими були,

                  У хитливі корабельні снасті

                Ви давним – давно переросли.

                ………………………………..

                 І увесь я з палубою зрісся,-

               Навіть стали мускули, як трос.

До честі автора цих поетичних рядків він подумки завжди повертався у листах теплим спогадом до рідної Кіровоградщини: «Де б не був, степи пригадую за тисячі кілометрів від себе», нетерпляче чекаючи на нагадування про себе з матусиної домівки:

                                  Вісточку з рідного краю

                                  Вітер приніс на крилі

                                  Поле… Жита дозрівають –

                                  Берег моєї землі.

Читаючи лірику Леоніда Тендюка, вже вкотре стверджуюся думкою в тому, що саме рідне село і поле та ще щось «напівзабуте, радісне й дитинне» стало для нього пристанню робочого стола:

                            Перша пристань у світі, від якої я лину,

                            Де б не був, твою світанкову, ласкаву красу

                            Твою ніжність і щирість твою не забуду –

                             Крізь бурани любов до землі пронесу.

     А хіба не вирізьблює він у свічаді памۥяті образ матері – простої жінки-селянки, який асоціюється з яскравими дитячими враженнями про неї:

                           Упало сонце край села,

                          Немов моя старенька мати

                          Для трактористів хліб пекла.

                          І в матері моє теж

                         Як те дубове жилаве  коріння

                          Ну, а про неї кожен зна  – вона

                         Усе життя добро приносить людям

                         Лише снопів, що мати нав’язала,

                          мабуть би вистачило землю всю прикрить,

                          Нагодувати хлібом тим святим

                          Голодних і нужденних на планеті.

Не можна збайдужіло сприймати й інші щемливі поетичні рядки нашого земляка:

                           Я знов у рідному селі.

                          Дай рушничок із колосками,

                          Криничної води налий

                          Чуб, як колись,

                          Погладь руками.

                          І я такий малий –малий.

Вже пішла за межу і Галина Михайлівна Тендюк – рідна сестра нашого земляка, за фахом – вчителька української мови та літератури, з якою автор цих рядків неодноразово спілкувався. Вона похована біля своїх брата і матері на сільському цвинтарі у Володимирівці. До їхніх трьох могли лягли квіти від земляків у день 90-ї річниці від дня народження письменника Леоніда Тендюка. Разом із його колегами по перу вдячне слово про відомого родича брали того недавнього дня племінниці Тетяна та Ольга.

Слухав їхні виступи – і згадалися віршовані рядки Тендюка з його першої поетичної збірочки «Поле моє, полечко», яка була видана 60 років тому :

                   Зоря погасне, як настане день.

                  Але в згасанні тім не буде суму…

                  Про землю рідну, про її людей

                  Виношую свою найкращу думу.    

 

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here