НА ЗГАДКУ ПРО ЛЕВАНДОВСЬКОГО. ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

0
661
views

Поет із тонкою і вразливою душею. Вірний друг, люблячий чоловік і батько. Небайдужий громадянин і патріот своєї Батьківщини. Заслужений працівник  культури України, майстер художнього слова і чарівного (золотого) голосу, член ТО «Парус». Азартний рибалка і мисливець. Прекрасний і гарний, чуйний, добрий серцем.  25 грудня 2018 року Микола Євгенович Левандовський пішов від нас у найкращі світи.

Для нас це стало великою і болісною втратою. Що знаємо ми про цю неординарну людину?

Народився Микола Євгенович 25 березня 1931 року в станиці Романівській на Дону. В 1938 році, коли малому Миколі було лише 7 рочків, його батька – випускника школи ім. Будьонного – репресували як ворога народу.

Того ж року мати, уродженка Єлисаветграду, повернулася з дітьми до рідного міста. Тут Микола ріс і навчався. Після закінчення школи був Ленінградський інститут культури, військова служба, а потім майже піввіку – з 1958 по 2002 – ставний, елегантний, інтелігентний і освічений красень Микола Левандовський працював диктором обласної держаної радіокомпанії.

Клара Герцер (у майбутньому – Новікова), Микола Левандовський, Роман Брандт. На телестудії у Кіровограді, 1969 рік.

На довгому медійному шляху він надбав багато титулів та звань, був переможцем багатьох  всеукраїнських дикторських конкурсів, працював  конферансьє в Кіровоградській обласній філармонії в одній бригаді з відомою Кларою Новіковою , був одним із режисерів народного театру оперети при клубі працівників промкооперації.

 

Микола Левандовський – Заслужений працівник  культури України, автор збірок поезій “Злиття поколінь” (2011р.) та “Осенние раздумья”(2014 р.), його вірші ввійшли у альманах ТО «Парус» «Вільні вітрила», а до річниці його смерті стараннями і коштом члену «Парусу» Тетяни Маркової було видано посмертну збірку «Вірші».

Творчість поета Левандовського сповнена високого патріотизму, непереборного, загостреного відчуття справедливості, чуттєвої меланхолії та ностальгії. Хто, як не сам поет розкаже про свій життєвий шлях та роками надбаний творчий досвід?

Ось кілька творів з його останнього доробку.

***

Роки минають за роками,

Долати труднощі я звик!

Та все ж вертається у пам’ять

Страшний той, тридцять сьомий рік.

 

Застиг, понівечівши вроду,

В очах у мами переляк:

Ніч й троє «ворогів народу»

На станції Хада Булак.

 

Що і кому ми були винні,

І дотепер я не збагну:

Було сім років «ворогині»,

Мені – лиш п’ятий проминув.

 

Над нами потьм’яніло небо,

Надії теплий вогник згас…

Знов про сестричку я й про себе,

А може трохи і про вас?

 

Усі ви каторжно робили,

Мовчали всі, а головне –

Як ви од жаху ціпеніли,

Що лихо вас не обмине!

 

Що ще якогось бідолагу

Вночі потягнуть до тюрми,

Зашлють у табори ГУЛАГу,

На каторгу, до Колими.

 

Не забуваймо ту дорогу,

Де дух Свободи не згорів!

А що тепер? Йдемо до чого?

Знов до в’язниць, до таборів?

 

Дійшли ж ми до безправ’я нині

І до безглуздої війни!

Знов гинуть люди в Україні,

Найкращі дочки і сини!

 

Та схаменіться, добрі люди,

Бо згасне сонечко ясне

І запанують знов приблуди!

Нещастя нас не обмине!

 

То, може, з сестрами й братами

Ми поряд станем назавжди

І горя спільного не стане,

Ми враз позбавимось біди!

 

Лиш не мовчить, бо за синами,

Крізь зла жахливу каламуть,

Укотре знов заплачуть мами

І нас навіки проклянуть!

***

Стоїть старенька хата край села…

Колись вона щасливою була,

Теплом душі обігрівала всіх,

У ній завжди лунав дитячий сміх.

 

Всім дарувала добрі дивні сни

І частувала хлібом запашним,

В печі хазяйнувала рогачем,

Що дихала млинцями і борщем.

 

Було тепла в ній вдосталь і добра,

Та згодом, в двір прийшла лиха пора.

Порозлітались діти по світах,

У хаті оселився сум і страх.

 

Вже в ній тепла і прихистку нема,

Запанував в ній морок і пітьма,

Лиш плачуть вікна тихими слізьми…

Німує хата й тужить за людьми!

***

Я счастлив знать, что есть на свете дом,

Где звук моих шагов не затихает,

Где огонёк в окне не затухает,

Где ждут сейчас и будут ждать …потом.

 

Как ни глупа разлука, ни слепа,

Как ни трудны, порой, мои дороги,

Меня здесь радость встретит на пороге,

Пригладит волосы и пот сотрёт со лба.

 

Где б ни был я, в раю или аду,

Скитаясь, чьи-то судьбы повторяя,

Я знаю, в этом доме я найду

Всё, что ищу, и всё, что потеряю!

 

О, сколько раз стирался здесь мой след!

О, сколько раз душа моя немела!

Лишь в эту дверь входя всегда несмело,

Я понял: за другими – счастья нет!

У дитинстві та юності мені пощастило жити поряд з улюбленим кумом Миколи, його вірним і незмінним товаришем по посиденькам, рибалці, полюванню, загалом по життю, Віталієм Черновим. Дівчинкою я не прислухалася до їх мисливських байок, що супроводжувалися тостами, дотепним гумором і сміхом наївних, як діти, щасливих дорослих чоловіків.

Згодом і мій чоловік радо долучився до полювання, і одна з підслуханих мною байок надихнула мене опоетизувати пригоду за участі чорної, у білих плямах, мисливської молодої самиці породи російський спанієль.

НАЙДА   

Чоловік піднявся зрання.

-Ти куди?

-На полювання!

Щойно хлопці подзвонили,

Тож збери поїсти, мила!

 

Чоловік складає речі,

Як готується до втечі.

У рюкзак пиха кожуха,

Чорні чоботи по вуха,

 

Шампури, мангал складний,

Миску, ватяні штани,

Для спання мішок, стілець,

Шапку, капці, гаманець.

 

Їсти я йому поклала –

Ковбасу, часник і сала,

Хліб, солоних огірків,

Два десятки пиріжків.

 

І горілки цілу пляшку

Перелила у баклажку.

Все схопив він і гайда!

Тільки курява лягла.

 

Все, поїхав, як годиться!

Гульк – а у кутку – рушниця

І в пакуночках набої.

Полювання? От такої!

 

А тим часом десь у лузі

Вже отаборились друзі,

Час ще є до полювання,

Ждуть мисливці зірку ранню.

 

Простирадла розстелили,

Харч домашній розложили,

Щільним колом посідали

Й вщерть чарки поналивали.

 

Пили, не піднявшись з ніг,

Вихвалялись, хто як міг –

Хтось хвалив свою машину,

Хтось рушницю, хтось – дружину.

 

Пса позвав один друзяка:

-Найдо, йди сюди, собако!

Ти дарма тут не гуляй,

Дичину іди шукай!

 

Вперше на природі Найда,

Мабуть, що халепу знайде!

Тож наллємо не останню

За успішне полювання!

 

Так всю ніч. Біля ріки

Відшкварчали шашлики,

Відспівали тьму пісень…

Вже давно зайнявся день –

 

Спить-хропить мисливців купа.

Чути – хтось з рушниці гупа

І летять у комиші

Збиті качки, та чужі.

 

Тільки Найда шась та шась –

Знов у хащі подалась.

Повставали неохоче,

Протирають хлопці очі,

 

В небо глянули – качки!

Тут бігом чоловіки

Пригадали, що мисливці.

Петя гульк – нема рушниці!

 

Позаяк не міг стріляти,

Став по кухні чергувати.

Всі пішли качок гатити,

Петя – в річці посуд мити.

 

Повернувся з річки байда,

Дивиться – весела Найда

На Петра очима лупа,

Поряд – диких качок купа.

 

Ніч не спала Найда. Зранку,

Постягала всіх підранків!

Ще не вірячи у вдачу,

Взявся Петя патрать качу.

 

Поки друзі поприходять,

Буде їм шурпа в нагоді.

Знову постріл – Найда шась –

За підранком понеслась.

 

Дичину сховав Петрусь:

-Потім з нею розберусь!

Під обід вернулись друзі,

На похмілля йшли у тузі:

 

-Кулі вітром рознесло!

От біда, не повезло!

Почали рядком сідати,

Що лишилось – доїдати.

 

Тут з’явився казанок,

А над ним – з шурпи димок.

Ошелешена бригада

Каже: – Що це за шарада?

 

-Не одна, а дві шаради,

Це дарунок вам від Найди!

Кажеш, що дурна вона?

Ось від Найди дичина!

 

Ціла купа із качок,

Гуска, селезень, чирок!

Тут хазяїн кличе радо:

-Йди сюди, красуне, Найдо!

 

У-тю-тю, та у-сю-сю!

З’їж гомілочку оцю!

З’їла і сказала наче:

-Більше не піду у хащі!

 

Пили, їли і по всьому!

Повертаймося додому!

Добре склалося тоді,

Що тверезим був водій.

 

Поділивши дичину,

Петя швидко стіл згорнув.

Вже над вечір їх жінки

Смажили в печі качки,

 

Слухаючи крихти правди

Із казок про спритність Найди,

Посміхаючись убік:

-Забрехався чоловік!

 

Нащо їм тоді рушниця,

Якщо є така самиця?

Ось так, завдяки невгамовній компанії мисливців, я дізналася про розмаїтість порід мисливських собак, з яких курцхаар була їхньою найулюбленішою породою. Вся компанія, в тому числі мої родичі, породичалася з Миколою, який тоді очолював клуб собаководів, через його улюблену самицю і мала таких собак. На гостинному кумовому подвір’ї завжди з приходом Левандовського юрмилася купа народу, пашіла над вогнищем потрійна юшка, заправлена свіжою ікрою, на саморобному мангалі так скажено пахли шашлики з дичини, що весь куток захлинався слинами, а тиха, огрядна і вправна господиня Діна з посмішкою Джоконди вже несла до столу на великій таці свіжесенькі рожеві пиріжечки з капусточкою, грибочками, лівером…  Малеча хапала ті пиріжки і шугала у нетрі саду рвати яблука, груші, сливи.

Мабуть у такому спілкуванні з близькими по духу людьми, у тривалих мисливських походах народжувалася і міцнішала дружба, взаємодопомога, співчуття, небайдужість, тонке сприйняття сакральності природи, яку Микола любив понад усе, яка надихала його на філософські роздуми, чуттєву поезію, світлі і глибокі почуття.

***

Вже золотава нива почорніла,

Вже ніжний пух тополя розгубила.

Знов осінь над лісами і полями

Прощальними курличе журавлями.

 

Вже паморозь на шибці ранком блиска,

Блукає тихо заспаний туман,

Соромиться оголена берізка –

Немає чим прикрити гордий стан.

 

Сховалось літо у пожовклім листі,

Холодний ранок землю обійма,

Калина у червоному намисті

Нагадує, що близько вже зима.

 

Німіє ліс осінньою журбою,

Свинцеве небо в попелі хмарин

І набирають сили злі вітри.

…Це, мабуть, я вже скучив за тобою!

 

Коли тяжка хвороба забрала його найвірнішого друга Віталія В інші світи, Микола з болем в серці написав ці слова:

***

Мой друг- охотник жил, творил, мечтал,

Ценил он жизни прелести земные.

В неполных двадцать он солдатом стал

И защищать ушёл поля родные.

 

С ним в мирной жизни рядом шёл успех,

Азарт и труд слились в нём воедино

И был он, несомненно, лучше всех

В охотах полевых перепелиных.

 

Прощенья нет проклятой той войне,

Что принесла беду нам всем когда-то…

Висит ружьё печально на стене

И ждёт… и ждёт, и верно ждёт солдата.

 

Но нет ему уже пути назад…

Иду я полем и на сердце – больно…

Взлетают перепёлки под закат

И заставляют вздрагивать невольно. 

Неначе відчуваючи наближення неминучості, вгадуючи навіть пору року, з-під його пера з’являється цей маленький, крихкий, світлий і щемливий шедевр:

***

Промчалось лето, осень вновь настала…

Природа, как всегда, во всём права!

И шелестит негромко лес усталый,

Пожухла раньше времени трава.

 

Живут в лесу неведомые тайны

В молчании таинственном своём.

Наполнен чудом он необычайным,

Волшебным, дивным, золота огнём!

 

А воздух полон грусти безутешной –

Прозрачен, как слеза,

Хрустально чист…

А я лечу по осени неспешно,

Как одиноко падающий лист

Миколу Євгеновича ніколи не полишала мрія про новий, щасливий для країни час, про повагу до особистості, про незалежність і волю, про світле і заможне майбутнє. На жаль, воля здобувається лише кров’ю, ми втрачаємо еліту нації, тому з болем в серці лягають на папір такі гіркі думки:

***

У братских, горестных могил,

У скромных обелисков

Опустим головы свои

В поклоне низком!

 

В глубинах памяти храним

Навек родные лица,

Чтоб мог войны огонь и дым

Остановиться.

 

Жива страна и жив народ,

И наше знамя с нами,

Пока в сердцах у нас живёт

Святая память!

Напередодні нового року, холодного грудневого дня Микола Левандовський пішов у кращі світи. Він свято вірив у нашу перемогу і до останнього подиху сподівався, що наша армія, народ, держава, країна виборе і закріпить навіки свою національну самоідентичність, незалежність, суверенність і виборе мирне світле майбутнє. Ми теж на це сподіваємось.

Поверить мне хочется очень в преддверьи

Грядущего Нового года,

Что снова вернутся Надежда и Вера,

И Честь, и Свобода!

 

Что все не забудутся наши потери,

Что будут ценится Порядочность, Смелость!

Как бы хотелось в это поверить,

Как бы хотелось!

 

Что для Справедливости время настало,

Что Чести и Правде открыты дороги!

Как бы хотелось сердцем усталым

Это потрогать!

 

Чтобы исчезли истоки обиды,

Чтоб говорилось свободно и пелось,

Как бы хотелось это увидеть!

Как бы хотелось!

 

Пусть всем дороги счастливые стелются

В море душевного яркого света!

Верю душою и верю всем сердцем:

Сбудется это!

Талановита, щира, обдарована людина завжди виконує свою місію, а потім іде звітувати у вищі світи. Не одне покоління кропивничан довго буде пам’ятати оксамитовий та проникливий голос талановитого митця, неперевершеного диктора, небайдужої і доброї людини, а його слово, пройшовши крізь серце, втілене у книжки та альманахи, буде довго торкатись тонких струн душі, сіяти мудрість, добро і надію.

25 березня йому виповнилося би 90 років… Вшануємо світлою пам’яттю і добрим словом людину, яка залишила свій слід у душах рідних, серцях друзів і в нашому суспільстві – Миколу Євгеновича Левандовського.

Олена НАДУТЕНКО, голова ТО «Парус» та

КРВ «Спілки слов’янських

письменників України»

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here