Дмитро Данілов – не випадкова людина у військовій справі. Після закінчення педуніверситету потрапив на строкову службу до армії, де і зрозумів, що Збройні сили – це його справа. Тож після строкової служби Данілов продовжив службу вже на контракті. Коли у 2014 році Росія розпочала гібридну війну проти України та збройну агресію на Донбасі, Дмитро Данілов потрапив у вир воєнних дій.
– Запам’ятався один з боїв неподалік Савур-Могили в Донецькій області. Той бій тривав години чотири, ми потрапили у засідку. Опісля я сфотографував себе прямо там – чи то з надією, що переживу бій, чи з переляку, що це буде останнє фото на моєму телефоні, – згадує військовослужбовець.
Та після восьми з половиною років служби, з яких сім – у бойових діях в російсько-українській війні, через погіршення стану здоров’я Дмитра Данілова перевели у запас – у званні лейтенанта, з орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком “За зразкову військову службу”, медаллю “За сприяння військовій розвідці ГУР” ІІ ступеня, відзнакою Президента “За участь в АТО”, нагрудним знаком “Учасник АТО” та медаллю «За військову доблесть».
Про те, як повертатися з війни у цивільне життя, Данілов знає й з власного досвіду, і з досвіду побратимів та посестер. Реінтеграція у суспільство, відновлення здоров’я і реабілітація, бюрократична тяганина, пошук роботи тощо – у вирішенні цих та інших проблем він неодноразово допомагав іншим військовослужбовцям, шукав рішень сам або звертався до обласного ресурсного центру з питань допомоги учасникам АТО/ООС та внутрішньо переміщеним особам.
І от саме сюди, в обласний ресурсний центр, зараз потрібен керівник. Дмитро Данілов вже подав свою кандидатуру на посаду і розповів «Народному слову», які завдання вбачає першочерговими і чому впевнений, що ця посада – його покликання:
– Робота ресурсного центру – це саме те, що я вмію робити, в чому маю досвід і результати. Адже сам стикався із тими самими проблемами, що й інші учасники бойових дій, мені довіряють військовослужбовці. Також я знаю саму роботу цього центру, адже не один раз взаємодіяв з ним. Навіть попередній керівник закладу Віктор Колінько відзначив, що якщо я стану керівником, то за ресурсний центр можна не турбуватися – він у надійних руках.
– Обласний ресурсний центр для ветеранів має багато завдань і напрямків роботи. А які ви виділите пріоритетними на перший час роботи, якщо обіймете посаду?
– Детальну програму роботи, першочергові проблеми і варіанти їхнього вирішення я передав конкурсній комісії. Якщо коротко, то вбачаю роботу центру насамперед в координації та об’єднанні громадських організацій і волонтерів з усієї Кіровоградської області, а також державних інституцій для взаємодії з учасниками бойових дій. Щоб і ГО, якщо мали ідею, то знали, що до нас можна і треба звертатися, що ми надамо допомогу і підтримку. Але щоб і власне чоловіки і жінки, які пройшли війну, члени їхніх родин так само, звернувшись до нас, розраховували на допомогу тут і зараз, без остраху, що їх пошлють кудись в район шукати якусь організацію, з якою вони не знайомі. В силу свого досвіду в мене багато знайомств у цій сфері, тож я починатиму не з «чистого аркуша». Наприклад, комісії я передав зо три десятки рекомендаційних листів лише від громадських організацій, які вже готові зі мною співпрацювати. І це далеко не весь перелік рекомендацій.
У нас існує багато і пільг, і державних програм підтримки, і ініціатив від соціально відповідального бізнесу для учасників бойових дій і внутрішньо переміщених осіб. Та проблема в тому, що вони або взагалі про них не знають, або не мають до них доступу, або на перепоні стає купа бюрократичних порогів. Ось я хочу, щоб людина, звернувшись до нашого обласного ресурсного центру, могла бачити і отримати весь той спектр допомоги, на яке має право та на яку потребує. Для цього в центрі мають працювати не просто люди з юридичною освітою, а люди, які мають досвід саме у сфері соцзахисту учасників бойових дій, які тримають руку на пульсі всіх законодавчих змін у цій сфері.
Загалом Віктор Колінько дав чудовий поштовх в робот центру. Я ж хочу продовжити і розвинути, розширити його роботу.
– А як щодо реінтеграції військових тут, у цивільне життя?
– Як на мене, то тут має бути двосторонній рух: допомогти людині після бойових дій повернутися у цивільне життя, і прибрати ту прірву між військовими і людьми, які війни не бачили. Наприклад, я пропоную в Ковалівському парку в Кропивницькому створити монумент із зображенням місць і дат бойових дій, в яких брали участь наші земляки з Кіровоградщини. Це не меморіал, який іноді важко сприймати у парку відпочинку, і це дасть розуміння населенню, що ось війна триває, ось тут наші захисники боронили нашу країну. Це і протидія тієї дезіформації знецінення українських військових, до яких вдаються кремлівські посіпаки.
Або ж «Сила нації»: мій кум, «кіборг» і Народний герой України Вадим Довгорук ще минуло річ пропонував провести ці змагання в Кропивницькому, але завадила пандемія. Але це чудова ж ідея! Це і військовим з інвалідністю можливість відчути себе частиною соціуму, а не «якимось інакшим», доказати собі й усім навколо, що інвалідність не робить людину менш людиною. Це можливість для населення не тільки пишатися своїми героями, а й познайомитися з ними особисто. Та й туристичну привабливість міста це підвищить в рази.
Також я бачу проблеми у психологічній реабілітації. Розумієте, військовій людині важко відкриватися психологу, адже сприймає його як людину без досвіду війни. а ось ті ж походи з психологічною реабілітацією, які проводить Андрій Фоменко, справді дає чудові результати. Адже при побратимах і посестрах людям легше відкритися, є підтримка тих, хто пережив і переживає те ж саме. Тому я хочу скоординувати відповідних фахівців і зруйнувати стереотип про психологічну допомогу. Бо звертатися по неї – то не соромно і це не та потреба, яку можна ігнорувати.
Це стосується також і сімей загиблих учасників бойових дій, і тих людей, хто має інвалідність внаслідок війни. Іноді їм потрібна фінансова допомога, іноді – потрібен пандус у під’їзді, комусь треба термінова допомога певного фахівця. Це все теж в зоні відповідальності центру.
– А що вас мотивувало запропонувати себе у кандидати на посаду керівника обласного центру?
– Знаєте, деякі друзі мене навіть відмовляли – кажуть «та там мабуть вже все вирішили ще до цього, свою людину посадять». Але ж далеко не все в наш час купується, є люди, які, як і я, не сприймають корупцію як норму. Тому я вірю в чесний конкурс на цю посаду. Я зараз працюю в охоронній компанії й отримую значно більшу зарплату, ніж пропонують на посаді керівника обласного ресурсного центру. Але я хочу працювати не за гроші, а за покликанням.
Я знаю, що військова справа – це моє, але через стан здоров’я повернутися безпосередньо на службу не можу. Але робота тут, у цивільному і мирному житті, не менш важлива і потрібна країні, ніж служба на фронті. А тут, в обласному центрі, я працюватиму з побратимами і посестрами, з якими знаходжу спільну мову і які мені довіряють. Я вже маю напрацювання з громадським сектором, з чиновниками та посадовцями. Впевнений, що я буду результативним керівником.
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ
