Антоніну Царук нині пізнають і вітають у літературних виданнях країни: львівський «Дзвін», «Літературний Чернігів», івано-франківський «Перевал», сумська «Слобожанщина», запорізька «Хортиця», тернопільська «Золота пектораль», столичні «Слово Просвіти», «Україна молода», «Малятко», «Київ», «Літературна Україна», «Слово і час»… У три крапки вмістяться ще десяток видань і Приінгульського краю, і зарубіжжя, і інтернет-сайтів. Поетеса, письменниця, літературознавиця, драматургиня… Днями вона відзначає свій ювілей. Розпитаймо, як це воно…
– Антоніно Петрівно, любите ювілеї? Готуєтесь до них, хвилюєтесь? Пригадуєте їх у минулих десятиліттях?
Щиро кажучи, не люблю. Бо ювілейне лицедійство до смішного передбачуване. Ювіляру відводиться дуже нескромна роль: запрошення гостей до величання, гра в марнославство. Зазвичай саме до ювілеїв, а не з приводу завершення важливої для громади роботи, організуються інтерв’ю, як оце, творчі вечори… Тобто складається враження, що ювілей дає привід побути в центрі уваги, окрім відомих подій: народження, весілля, смерть. Така собі репетиція, що про тебе скажуть, як тебе не стане. Не люблю стереотипів. Окрім того, мабуть, озивається чисто жіноче: яке кому діло, скільки прожито років. Якщо хочу про людину розповісти чи подякувати їй, не відкладаю добре слово до ювілею. Дарую книжки не з нагоди, а за внутрішнім порухом. Тому до власного ювілею не готуюсь. А для хвилювань у нашій країні привід є чи не щодня. Не пригадую, щоб день народження святкувався не у вузькому родинному колі. Тим паче, що 9 травня вшановуємо пам’ять полеглих у страшній війні. Тому мій день – зі сльозами на очах. І діти, й чоловік звикли до моїх категоричних заяв: жодних зрізаних квітів, тільки для покладання до могил загиблих… А далі їдемо – на Сугоклею чи Дніпро, у каньйон чи в ліс… Надихатися.
Чим запам’ятались не такі далекі ювілеї? Виснажливою роботою. Напередодні полудня віку відбулась презентація (режисер – Лариса Гайдай, актори – студенти мистецького факультету) мюзиклу «Долаючи смерть», переспіваного українською, водночас готувалась до іспитів в аспірантуру й отримала неочікуваний подарунок – НСПУ прийняла до своїх лав. У 55 – підготовка до захисту дисертації в столиці. А перед тим набиралась переможного козацького духу у фортеці Хотин. Тож, мабуть, ювілей для мене – спроба виклику собі.
– Хотілось вас запитати, чи писали коли-небудь вірші рідним, друзям, колегам – до ювілеїв, до щасливих днів. Але подумалось, що таким запитанням можу образити, адже знаємо, як літератори ставляться до цих «датських», як кажуть, творів. Хоча ось мій улюблений поет сучасності Борис Чичибабін нітрохи їх не цурається: Борису Пастернаку, Сергію Єсєніну, Анні Ахматовій, Ліні Костенко, Феліксу Кривіну, Миколі Руденку, Зіні Міркіній… – привіти, присвяти… Чи писали? А вам хто присвячував? Бережете ці вірші?
– Хіба може образити слово поваги до духовних наставників, світоглядно близьких людей, із якими не набулась? Інша річ, коли «датське» віршування використовується як спосіб підвищення власного статусу: дивіться, мовляв, із якими постатями на «ти» спілкуюся. Думаю, найпроникливіші з присвят були в Григора Тютюнника (Любові Всевишній…), Віктора Близнеця (річці мого дитинства, коникам…), Михайла Коцюбинського (кононівським полям), найчесніші – батькам, учителям, коханим. Це присвяти оберегам. Зі своїх назву книжку «Коди золотих рун» із присвятою Василеві Марку. На жаль, мій науковий керівник відійшов у вічність, тому це – послання у засвіт. Маю кілька віршів із присвятами: Іванові Вишенському, Северинові Наливайку, Юрієві Дарагану, Василеві Симоненку, «Річкам малим і великим, чиї імена вкрито асфальтом забуття», «До сторінки Шевченкового щоденника»…
Чи писала вірші рідним? Писала. Власне, потребу вилити душу на папір відчула після смерті батька… Листи писала віршами, молода й закохана. Писала першій вчительці, смерть якої була моєю першою невимовною втратою, писала листа Євгенові Маланюку, коли за збігом обставин саме на Великдень втопила очі в його лист до Наталі Холодної… Надихалась полотнами Катерини Білокур, Юрія Гончаренка… Присвячувала донечкам, дитинство яких позначене чорнобильським сонцем. Пам’ять мого роду і чоловікової родини озвалась у мені словом… Найбільше, мабуть, пощастило онучці, для неї народжувались дитячі збірки, з яких, власне, й пролягла стежка в літературу. Чи присвячувала вірші колегам? Бувало. Якщо випурхнув експромт. Але обліку їм ніколи не вела. До збірок не заводила, окрім одного, присвяченого Л. Гайдай, бо наші жовто-блакитні акценти мюзиклів були своєрідним викликом у часи януковичів. Маю кілька присвят від письменників-земляків Олександра Кердіваренка, Антоніни Корінь, навіть від композитора Петра Лойтри. Іноді перечитую… Ось Антоніна Михайлівна – майстриня на присвяти. Чи не кожна подарована нею книжка має поетичне послання, написане щедрою рукою. Звісно, такі речі зігрівають…
– Ви живете-працюєте-творите в кількох, дозвольте так сказати, іпостасях: жінка-мати-педагог-поетеса (можна іще додати)… Що для вас є найважливішим?
Важливо – бути людиною. Відповідальною. Доброю. Творчою. Мудрою, якщо вдасться. Мені дуже імпонує така риса, як вимоглива любов. Люблю свою роботу, студентів-іноземців і учнів із МАНу навчаю не тільки української мови та літератури, але й робити моральний вибір у життєвих ситуаціях, тримати удар, радію разом з ними і вчуся в них. Захоплююсь людьми внутрішньо цілісними і майстерністю колег по перу, невтомністю творців прекрасного – садівників, квітникарів, вишивальниць… Люблю, щоб усе «проізростало», щоб робота була виконана доладно, з душею. Упевнена, що саме в творчому підході до будь-якої справи ми наближуємося до розуміння власного покликання. А найважливіше – зберегти Землю як колиску людства. Тільки карантин дав наочні приклади, як же планета потерпає від засмічення довкілля внаслідок господарської діяльності, як згубно впливає наша байдужість на братів наших менших…
– Як ви прийшли в літературу? Хто сприяв: тато-мама-школа-книга? Хочеться почути і про сприйняття художнього слова у дитинстві, і про перші спроби римування, і коли серйозно прийшло усвідомлення: писане образне слово – це відповідальність окрім усього.
– Можливо, мої вправи з віршування так би й залишилися для домашнього вжитку, якби не випадок. Коли моїй онуці було рочків зо три, а віршиків для неї прибувало, вирішила подарувати Діані книжку-саморобку. Звісно, яка дитяча книжка без малюнків? Оскільки ідея моя, то й утілювати її довелося самотужки. І ось прийшла до Діани подружка Поліна, і внучка не могла не похвалитися. А коли Поліна зібралася додому, то взяла книжечку під пахву. Моє дівча – у сльози: «Це моя!» А їй подружка на те: «Тобі бабуся ще намалює!» Так мені витанцьовувалася стежка до видавництва. Бо, справді, на що не підеш, аби відвернути дитячу сльозу. Щоправда, могла моя літературна стежка бути куценькою: два роки заощаджувала на літньому відпочинку, аби книженя побачило світ. На щастя, першу ластівку підтримала обласна бібліотека для дітей (нині – імені Т.Шевченка) в особі директорки Таїси Манжули – і полетіла вона до читача. Важливе усвідомлення, що твоя робота потрібна.
Росла серед книжок. Батько, Петро Афанасійович Павельчак, за родинним переказом, навіть шукати транспорт, аби маму до пологового відділення відвезти, пішов тоді, коли дочитав казку про птаха Руха. Мав прекрасну пам’ять, цитував, хоча за вдачею мовчазний був, та влучне слово, як і українську пісню, любив якось дуже ніжно і чуттєво. Завдяки мамі домашня бібліотека постійно поповнювалась передплатними томами класики, літературними журналами.
У школі та в районному будинку культури працювало кілька десятків гуртків, а серед них – театральний і виразного читання. Одного разу ми з партнером по п’єсі потрапили у фінал до обласної філармонії (зараз із гордістю можу сказати, що мені випала честь грати на одній сцені з Віктором Алдошиним, нині Народним артистом театру і кіно, актором Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки).
У юності не випало навчатися в літературних студіях. Перший вірш прийшов, коли стояла на варті біля обеліска Слави. Про бійця і ромашку. Десь класі в п’ятому-шостому. Мій молодий дідусь не повернувся з Фінської війни. Пам’ятаю віршування на уроці хімії у випускному класі – своєрідна «алхімія слова», буриме з подружкою. Згодом навчання на філологічному факультеті схиляло до думки: «Якщо можеш не писати – не пиши. Про все вже написано до тебе. Глибоко. Проникливо». Тоді мій перший зшиток віршувань згорів у кабиці. Але слово приходило як необхідність сповідатися і як розрада. Згодом упевнилась, що поетами стають на могилах. Друзів. Рідних. Близьких.
Коли наважуюсь на нову збірку, перебираю вміст творчої папки. Шкода дерев, які віддають життя, аби твоє твориво вигулькнуло на світ Божий. Тому намагаюсь відсіяти полову. Буває, що до моєї думки прислухаються й ті, хто надсилає рукопис на редагування. Коли ж автор упевнений у своїй геніальності до останньої крапки – мусить виростити не одне дерево…
– Антоніно Петрівно, минулий рік вам щедро помастив губи медом. Маю на увазі і перемогу в міському літературному конкурсі імені Арсена Тарковського, і участь та здобуття лауреатського звання у Всеукраїнському конкурсі імені Івана Чендея. Як ви ставитесь до нагород? Питаю про це тому, що сьогодні щось несосвітенне твориться в перегонах за значками й званнями – ніколи досі такого не було. А скільки бруду виливається в ході обговорення творів, які нечесні методи застосовуються суперниками та їхніми прихильниками… Далеко ходити не треба – взяти б бодай премію імені Євгена Маланюка.
– Відчуваю вашу іронію щодо меду… Довелось мені бути учасницею радіопередачі, запис якої відбувався з Кирилом Поліщуком. Відверто відповіла на аналогічне запитання, але згодом виявилось, що частину відповіді до етеру просто вирізали. Тому хочу ще раз наголосити: те, що дає доторк до слова, значно цінніше за будь-які відзнаки і премії. Чи мали нагороди за служіння мистецтву слова Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка? Єдина їхня нагорода – народна любов. Нині світ перевернувся навспак: за нагороди ведеться велике «мискоборство», заводяться впливові знайомства, плетуться інтриги, створюються групи впливу і тиску на масову свідомість. Такі люди жалюгідні. І знаєте чим? Вони відчувають брак любові. І цю порожнечу душі намагаються наповнити примарою слави, матеріального успіху. Але, якщо такий літератор не зовсім пропащий, від голосу сумління все одно не втече. І той голос тихо нагадає: «А король-то голий!»
До нагород ставлюсь із рятівною сковородинівською іронією, що світ ловить мене… Однак, є інший бік медалі: перемога дає зелене світло на публікацію твого твору, як у випадку з конкурсом імені Івана Чендея чи Юрія Котермака (Дрогобича). По-друге, певною мірою матеріально підтримує (як конкурси імені Євгена Маланюка чи Арсенія Тарковського), адже в наш час питання про гонорари взагалі здається інопланетним. Чи варто говорити, що письменник відчуває постійну потребу в читанні, спілкуванні, поїздках, нових враженнях… Але в жодному разі нагорода в літературному конкурсі не має перетворюватися на соціальну допомогу. Для цього існують інші служби. Тільки художньо вартісні твори, а не технічна вправність. Література як людинознавство, а не мистецтво задля мистецтва.
Хочу вийти зі складу журі премії імені Євгена Маланюка, бо психологічні перевантаження не минають безслідно. Але якщо так вирішить кожен, хто не має з тих словесних атак жодного задоволення, то хто залишиться? Кому байдуже? Чи хто утверджує свій статус, пропихаючи «своїх»? А перемога в конкурсі – це й можливість нового рівня популяризації творів, і визнання неповторності естетичного опанування дійсності. Хоча… читає Україна зараз так мало, що соромно озвучувати статистичні дані.
– Ви починали з творів для дітей. Кажуть, що для них писати найскладніше. Свідомо починали в літературі з найскладнішого?
– Та ні, писала для себе. Різне. Як приходило. Це оприлюднити вирішила спочатку дитячу книжечку. І не жалкую, бо діти – безпосередні. Вони ще не навчилися лукавити. Це та авдиторія, яка дуже тонко відчуває нещирість. І на любов відповідає теплими сонечками малюнків, гарячими обіймами або навіть цукеркою, зігрітою в кишені… Складність писати для дітей полягає в простоті: пояснити світобачення і систему цінностей доступно, послуговуючись досвідом і лексичним запасом певної вікової групи. Дорослий погляд на світ крізь призму ідеалу краси, гармонії відрізняється життєвим намулом. Дитина ж, я впевнена, бачить сутність речей, а отже, і кожного з нас – як проєкцію, ким ми могли б стати. Ця дитяча здатність мене хвилює і приваблює. Можливо, найпереконливіша реакція на читання віршів – це якщо дитина… заснула. Так, так. Це означає, що світ згармонізовано, дитя почувається захищеним, як у материнськім лоні.
– В одному із своїх інтерв’ю Дмитро Павличко сказав: «Звичайно, можна писати тільки для дітей, але коли утворюється така вузька літературна спеціалізація, до неї рвуться люди малообдаровані або й просто спекулянти. В результаті маса книжок так званої “дитячої літератури” це або нудне сюсюкання, або примітивна моралістика, або нужденне мислення, яке не залишає в дитячій душі жодного сліду». Понад сорок років тому мовлено, коли ще не було в нас приватних видавництв… А нині?
– У ринкові часи спекуляція на дитячій літературі відбилась особливо болісно. Відсутність моніторингу українського книжкового ринку призвела до захоплення книгарень і бібліотек дешевою і барвистою книжкою з Росії. У нас не було чіткої державницької позиції. А чия мова – того народу й цінності нав’язуються. Виховання українця має розпочинатися з колискової рідною мовою, з розмальовки й абетки, де фігурує питомо рідний простір. Дитяча книжка має спонукати до розвитку мислення і почуттів, а отже, народжувати нові запитання, а не пропонувати прописні істини у примітизованому вигляді.
Василь Сухомлинський заповнив вакуум української авторської казки. Але його казки мають дидактичний посил, якого нині активно прагнемо позбутися в художній літературі. Тому сьогодні цікавіше читати казки Дмитра Чередниченка, Олександра Гавроша чи Сашка Дерманського. Дитині потрібен простір для думання. Їй потрібна радість власного відкриття. І мені важко знайти відповідь, чим Олег Чаклун може закохати юних читайликів. Мабуть, дорогим оформленням книжки. Знову-таки маємо гарну обгортку з таким-собі змістом. Чи не тому видавництво «Фонтан казок» припинило своє існування? Та це лише моя суб’єктивна думка.
– Сьогодні багато хто з поетів цурається громадянської, патріотичної лірики. Я не про вас…
– Так, доба ідеологічних «паровозів» минула. І разом із купільною водою хтось вихлюпнув і дитину. Ми – нація крайнощів і плюралізму водночас. Чи не тому нас не дивує, що деякі досить популярні нині поети (якщо підходити до оцінки їхньої творчості за критерієм вінчання лаврами різних рівнів, аж до міжнародних) досі не спромоглися сформулювати жодним поетичним рядком свого ставлення ні до Революції Гідності, ні до війни на Сході країни. Така природа таланту, – заперечить хтось. Ні, панове! Біль душі стікає віршем. Значить, їм не болить. Навіщо випалювати душу тимчасовим? Вони ж пишуть для вічності. Мені болить тут і зараз. І нехай мої громадянські вірші втратять актуальність якомога швидше!
– Як літературний критик проаналізуйте бодай коротко стан творчості письменників Кіровоградщини, не зважаючи на ранги та належність до різних письменницьких формувань. А ще: чи літературна критика існує в нашім краї? Саме критика, а не компліментарні відгуки, які щороку з’являються у пресі переважно напередодні присудження премій.
– Щоб відповісти на це запитання, треба було б присвятити дослідженню виданого хоча б за останні роки кілька місяців, якщо не більше. Я не маю аж стільки вільного часу. Думаю, цим мали б опікуватися методисти інституту післядипломної освіти, які керують реалізацією шкільного курсу «Література рідного краю», та кафедра української літератури педуніверситету. Чому б майбутнім філологам не давати практичні завдання, які б виявили здатність до самостійного осмислення й оцінювання, проведення паралелей, виявлення традицій і новаторства у творчості письменників-земляків? Не може література існувати без читача. Критик – один із читачів. Раніше такі огляди робив професор Василь Марко. Його місце лишається порожнім.
Літературна критика вмерла. І не тільки на теренах Кіровоградщини. Зникають газети, відходять часописи. Рецензія на твір цікава хіба що авторові твору, що рецензується. Літературознавчі терміни і вимоги до наукового тексту роблять рецензію нечитабельною для масового читача. Фахівці заради насущного вимушені занауковлювати міркування над текстом і подавати до відповідних фахових видань, тираж яких просто смішний – сотня примірників. Тобто автори наукових записок і є їхніми читачами. Як результат – у геометричній прогресії падає ймовірність зацікавити розвідкою пересічного українця.
Щодо стану літературної творчості в нашому краї. Одразу зауважу, що мій огляд не претендує на вичерпність, оскільки, по-перше, зв’язок із літпроцесом у районах відсутній. А по-друге, своє дозвілля планую за пріоритетами. З досвіду В.П.Марка, який пильно стежив за літературним процесом у рідному Закарпатті, він витратив рік, аби перечитати видруковане, осмислив і написав статтю, яку, на жаль, довго не міг оприлюднити: обсяг перевищував академічні 12 сторінок, а різати – боліло…
Кілька років спостерігаючи за творчою молоддю Кропивниччини, можу виснувати, що секція літературної творчості, якою керує Надія Частакова, залучає талановиту учнівську молодь до креативності в пошуку власної стежки в літературу. Хоча основна робота з творчою юнню все-таки проводиться шкільними вчителями. Призери останніх років – Анна Холявінська, Аліна Шевченко, Владислав Постой – усі прозаїки. Як правило, студентські роки молодих талантів пов’язані з літературною студією «Обрій», якою нині опікується Григорій Клочек. Пишаюся компаніївським самородком Максимом Бричкою, перо якого розробляється в поезії і в прозі. Зріла поезія в Люби Єременко, чекаю на її нову збірку «Вростання в асфальт». Свій поетичний голос мають Віра Володіна і Микола Романюк. Збіркою «Між квіту й лез» заявив про себе як майстра сонета Володимир Яремчук. Досі не оцінений достойно талант Григорія Ліщенюка. Третє видання «Стежками століть» Антоніни Корінь насправді засвідчує вимогливість її перекладацького пера і підготовчу роботу до видання «Вибраного». Чутливе перекладацьке перо у Світлани Орел, Романа Любарського. Найсильніше враження в поезії минулого року справила збірка «Евтерпа в снігах» Володимира Базлевського.
Проза. Інна Немирована здивувала романом «Неспокій» як провокацією до дискусії про низку молодіжних проблем. Сугестивне перо Кирила Поліщука в «Пташиному цвинтарі» навіює тривогу: є вміння працювати зі словом, але бракує ідеї, задля якої те перо працює. Великі надії покладаю на Анастасію Капустіну. Олена Надутенко дебютувала в іпостасі прозаїка. Багатий життєвий досвід і оповідна манера працюють на реалізацію задуму, однак варто уникати публіцистичності.
Хотілося б наголосити на потужному прориві в царині літератури для дітей і юнацтва нашого земляка Володимира Кобзаря. Передусім маю на увазі «Запах фіалки», «Як у раю», «Гуси-лебеді». Сергій Піддубний подарував юнацтву код до «Велесової книги» – це праця, що відбиває історико-мовні дослідження і заслуговує на пильну увагу.
Броніслав Куманський тримає мистецький порох у бойовій публіцистичній готовності. Його тексти переконливі й теплі, завжди мають родзинку. Елеонора Бєльська відкрилась для мене як журналістка і публіцистка: переконливе інтерв’ю з Віктором Лисенком і серії репортажів із ковідної палати.
Особливе місце в літературній палітрі варто відвести Борисові Ревчуну – невтомному пересмішникові й творцеві афоризмів.
Літературознавство. Дві книжки Григорія Клочека – «Ліна Костенко: тексти та їх інтерпретація», «Євген Маланюк: «Проза» поета» і «У пошуках слова» Василя Бондаря. Скажу відверто: перша книжка інтерпретацій (років двадцять тому) творів геніальної української поетеси справила на мене незабутнє враження. Можливо, тому що Григорій Дмитрович був одним із перших, особливо імпонувало його унаочнення роботи з текстом. Це ж видання поєднало матеріали різних років, тому зустрічаються самоповтори, які гасять енергетичний струмінь сприйняття тексту. Однак учителі й учні отримали методичні розробки з вивчення творчості поетеси та матеріали для контролю знань при підготовці до ЗНО. Дослідження «Книги спостережень» Є. Маланюка має багаторічну історію. Звісно, не можна не згадати про роботу Леоніда Куценка щодо повернення літературного спадку «імператора залізних строф» на Батьківщину.
Про ваші літературознавчі студії, які побачили світ напередодні 35-річчя обласної письменницької організації. Я відчула гірку іронію в тому, що попередній збірник статей, промов, рецензій мав назву «У пошуках слова значущого», а нинішній – уже оте важливе – «значущого» – втратив. Чи це означає зневіру в тих, хто зі словом працює нині? Чи не тому, що в трьох рівновеликих за обсягом розділах третина респондентів стали «вічним сяйвом», а Володимир Базилевський, Тамара Журба, Олекса Різників присутні на наших теренах лише віртуально? Думаю, читач-дослідник буде вдячний вам за іменний покажчик, який значно полегшує пошук відповідної інформації стосовно того чи іншого автора.
– У виданій торік книзі «Коди золотих рун» (Кропивницький, ЦУВ, 2020) багатьма рецензіями (на твори Василя Шкляра, Валентини Мастерової, Ігоря Павлюка, Петра Перебийноса, Наталі Дзюбенко-Мейс, Сашка Дерманського, Мирослава Дочинця, Дмитра Чередниченка, Юрія Рогового) ви робите серйозну спробу вийти за межі крайового літературного процесу. Які сповідуєте критерії вибору лектури для осмислення?
– Один із критеріїв – поетика межової ситуації морального вибору літературного персонажа чи ліричного героя. Усвідомлення сенсу буття на межі між життям і смертю. За великим рахунком, уся наша література – це наративи вибору. Вибору особистості в часи «тектонічних» суспільних зрушень. Йдеться про боротьбу за українську історію, мову, театр. Про богошукацтво як дорогу до себе. Про ціну самоусвідомлення і пасіонарності. Мабуть, цими словами я вже відлякала від книжки любителів легкого і розважального.
– Бліц-питання:
Улюблені письменники і їхні твори рідної і світової літератури?
Їх багато. Все залежить від настрою. Сьогодні назву «Звук павутинки» Віктора Близнеця, «Олень Август» Євгена Гуцала, «Марусю Чурай» Ліни Костенко, «Горянин» Мирослава Дочинця, «Запах фіалки» Володимира Кобзаря, «Цимбаланя» й «Іван» Івана Чендея, «Танг» Василя Трубая, «Душа метелика» Галини Пагутяк, «Сліпота» Жозе Сарамаго, «Фальшивомонетники» Андре Жіда, а ще Мацуо Басьо…
Яку людську рису найдужче цінуєте в сучасникові? А не сприймаєте?
Відповідальність. Не сприймаю безхребетність.
За чим жалкуєте (чи жалкували) в житті?
Що дуже рідко говорила батькам, як я їх люблю.
Маєте бажання небачене побачити? Що це?
Звісно. Вільну українську Україну.
Яка література зі світових найближча вашій душі?
Японська.
Зустрічалась вам книга, яку кортіло закопати?
А звідки ви дізнались? Я недавно вичитала, що це прекрасний спосіб зберегти вологу під грядкою. Хоч якась користь буде.
Чого в житті вашім траплялось більше: зачарувань чи розчарувань?
Не втомлююсь зачаровуватись красою природи. Аби не розчаруватися, свідомо уникаю зустрічей з авторами, чиї твори зачарували.
Чого чекаєте ще від себе? Мається на увазі літературна творчість.
А раптом відкриється друге дихання….
З висоти часу й досвіду буття в Літературі що б ви побажали тим наймолодшим, які стоять перед порогом цього храму?
- Двері Храму відчинені для всіх. Але, переступаючи поріг, мусите усвідомити, що в цьому святилищі не просять: «Дай нам…», а віддають. І не лише десятину, як колись на церкву. Значно більше. Тут людина перетворюється на свічку… І якщо ви вже зважились, то хай ваша душа буде чистою і ясною.
- Питання останнє, футурологічне, яке могло би бути й першим: чи має шанс час, суспільство, читач колись повернутись до письменника, як це було у 60-70-их роках минулого століття? Маю на увазі наші українські реалії.
- Ви маєте на увазі, чи буде нова хвиля довіри до письменника, якої домоглися шістдесятники? Історія любить повторюватися. І хочеться сподіватися, що цей повтор не стане фарсом…
Бесіду вів Василь БОНДАР
