ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ: «ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИКА ОБУМОВЛЕНА ПРИРОДОЮ І ЯКІСТЮ ЙОГО ТАЛАНТУ…»

0
1611
views

Цього разу гостем проєкту літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого міста Кропивницького «Відкриті сторінки душі» став відомий літератор Володимир Базилевський, з яким у столиці спілкувалась науковця музею Антоніна Корінь.

Володимире Олександровичу, дякую за зримий період вашої впливової присутності у моєму житті: з перших моїх публікацій у «Кіровоградці» (де ви працювали) і до часу, коли керували нашим «Сівачем» (останній рік – з Києва). А відтоді й донині ваша присутність, як тепер кажуть, віртуальна. За цей час ми тричі бачились у Києві. На презентації відродженого «Степу», на з`їзді письменників і на презентації нашого двотомника «Блакитні вежі». Але ви, сказати б, поруч при кожній вашій публікації у періодиці, при виході кожної нової книги, в розмовах між старими студійцями і новими літераторами, серед яких популяризую вашу творчість. Спасибі за імена, які я відкрила, завдяки вам… Торік відгукнулася в обласній пресі відкритим листом на вашу «Евтерпу в снігах». До слова, відгукнулася на неї й Антоніна Царук. Але ви пишете швидше, ніж ми читаємо.

Настільна моя лектура зараз – ваша нова восьмисотсторінкова книга «Талант і талан», яку придбав наш музей. Мені здається, що легше опанувати її студійним методом – разом із вами. І не тільки її. То прийміть, будь ласка, мої земляцькі розпитування…

            Завжди із задоволенням читаю ваші роздуми про політику. Та ось цитата з вашого тексту: «Знамениті елегіки Тібулл, Проперцій, Овідій висловлювали своє критичне ставлення до режиму тим, що оспівували любов». Уявляючи, скільки душевних і творчих сил ви витрачаєте на вільнодумство, ризикну запитати: чи не краще, аби ви дали перепочити серцю? Цебто продовжили започатковане знаменитими елегіками?

            – Це добре, Антоніно Михайлівно, що наш діалог ви почали з гумористичної нотки. «А доки ми сміємось, будем жити». Я часто нагадую собі й іншим цю сентенцію Драча. Так легше витримати черговий вал державного деструктиву і подолати наші персональні негаразди. Але любов, як відомо, не картопля. І не відпочинок для серця, а швидше робота, яка потребує піднесення усіх життєвих сил, фізичних і духовних. Я ж у тому віці, коли за релігійним філософом Васілієм Розановим, якого наш земляк Євген Маланюк називав геніальним москалем, поети всихають. Тому вибору в мене немає: лишається вільнодумствувати…

 – «Наша антика – село. Уявити без нього українську поезію неможливо», – пишете ви в статті про Дмитра Іванова, уродженця наших степів, Шевченківського лауреата, який давно живе в Чернігові. Сьогодні сільська тема мовби на другому плані. У нас, у Кропивницькому, дві перших збірки видав 20-річний Станіслав Новицький. Він з міста переїхав у село Високі Байраки. Та чи багато в нас таких ентузіастів? Може б, варто укласти антологію на «івановську» тему «Село в терновому вінку»?

– Так, варто. Село – колиска нашої культури. Нашого слова. Нашої пісні. Пам`ятаєте в Шевченка: «Село і серце одпочине». Сьогодні – не одпочине. Немає села нашого дитинства. Села, романтизованого нашою уявою. Його терновий вінок досі на ньому. Те, що роблять із селом нині, позбавляє надії на можливість повнокровного його існування. Дмитро Іванов відтворив трагіку села минулого. Антологія, про яку ви кажете, мала би стати свідченням занепаду села нинішнього. Драма відбувається на наших очах…

 – Дуже любила колись вашу збірку «Допоки музика звучить». Не в одному вірші ви згадуєте музику й народні пісні. Скажіть: музика для вас відпочинок, натхнення чи ще щось?

– Музика – посестра поезії. Але закодованіша, гнучкіша, винахідливіша. Музика – це як мистецьке есперанто. Вона не потребує перекладу. Її мова, її звукові образи здатні відтворювати і передавати ірраціональне. І це при тому, що в основі її – математичні співвідношення…

Я не маю музичної освіти і сприймаю музику на чуттєвому рівні. Вона – першопоштовх багатьох моїх віршів. Спонукач до творчості і ліки від депресії. Якщо й музика нас покине, тоді нам кінець. Так чи приблизно так висловився Гоголь. За цими словами – огром смислу…

– Пам`ятаю ваші літсторінки «Степові кларнети», дякую, що вперше і мене прилучили до їх виходу, замовляючи відгуки на книги наших земляків: В. Близнеця, Л. Тендюка, Ф. Непоменка, В. Мороза, В. Юречка, В. Юр`єва та інших. А також за те, що відкривали нам у «Сівачі» неосяжний світ літератури. Що заохочували нас постійно робити власні читацькі відкриття. Завжди були прикладом, як ніхто з літераторів-сучасників. Ви – затятий книжник. Поділіться, будь ласка, своїми найновішими відкриттями…

    – У мене велика бібліотека. Я опановую її все життя і навряд чи встигну це зробити повністю. Кіровоградський період моєї біографії – період інтенсивного накопичення книг. Ще тоді я замовив спеціальні стелажі, де би кожна ніша вміщала два ряди книг. Це не зовсім зручно, але економно щодо площі. У Києві додалися стелажі звичайні. Ситуація трохи вирівнялась ще й з поміччю Абрама Кацнельсона. Перед своїм від’їздом до Америки він подарував мені свої стелажі. Я відвіз їх на дачу. Там у мене мовби філіал бібліотеки…

Свого життя без книжки уявити не можу. Ця пристрасть з дитячих літ. Сьогодні, з причин зрозумілих, читаю менше. Моя лектура – переважно поезія, філософська і документальна література …

– Дякуючи вашим статтям і рецензіям, моїми письменниками стали В. Близнець і Є. Плужник, В. Мисик і Л. Талалай, Д. Кремінь, А. Кичинський, С. Чернілевський. Чию книжку осмислюєте зараз?

– Зараз переді мною друге видання антології «Консерватизм», куди увійшли праці класиків консервативної політичної думки і деяких сучасних вчених Заходу. Скромно, але представлений у цій антології і наш Вячеслав Липинський міркуваннями про національну аристократію, які завершуються, зауважте, так: «Без цих двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторитету немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути нації». Хіба не на часі? Де вони, наші «сильні та авторитетні» сьогодні ?

 – Ви пишете, що Ю. Буряк – поет для гурманів. То іншим його не подужати? А ви – хіба не для гурманів? Хто ще у вашій «команді»?

– Моя команда строката. Це різні автори. Але автори, які здатні своїми писаннями викликати вібрацію моєї душі. Я причетний до літературної критики. А критик має відмежовуватися від своїх смаків та уподобань. Знаходити позитив і в тому, що йому неблизьке…

 – Дуже сподобався ваш матеріал «Як став я жертвою військового перевороту». А скажіть, що залишилось і що змінилось би в цьому тексті, так і не проголошеному поетом В. Базилевським у Конакрі, столиці Республіки Гвінея у 1994році, якби вас запросили туди повторно?

   – Залишилося би практично все. Але доповнив би текст деякими міркуваннями і засторогами. І стосувались би вони передусім аномалій, яких так і не змогла подолати Україна за три десятиліття. Я сказав би африканцям прямо: не повторіть наших промахів. Не переплутайте демократії з охлократією…

 – Вам належить книга про Болгарію – «Земля двох морів». Я люблю цю країну, навіть пробую перекладати з болгарської та дружу з українськими болгарами в общині «Нашите хора» вже шість років. Які ваші зв’язки з болгарськими письменниками? Чи перекладаєте ви з болгарської? Чи перекладають вас болгарською?

– Мабуть, вам упам’ятку зустріч у редакції «Кіровоградської правди» з болгарським літератором і журналістом Костянтином Младеновим. У моєму поетичному трикнижжі «Тепер і тут» оприлюднений знімок, на якому є він і ми з вами. Перебуваючи в Болгарії, я познайомився з молодими поетами Драгні Драгнєвим, Генчо Златевим й іншими. Їхні вірші увійшли потім до упорядкованого мною видання.

Ця подарункова міні-книжечка з моєю передмовкою у перекладах  українських поетів, зокрема й моїми, вийшла у дніпропетровському видавництві «Промінь». З переїздом до Києва зв’язки з болгарськими друзями урвалися. Чи з`являлися мої вірші болгарською? Так, у періодиці…

– Згадайте, коли ви почали виступати в ролі критика і літературознавця? Книга «Талант і талан» – найвищий щабель серед ваших одножанрових книг, які я читала з не меншим захватом, ніж поезію. А це «І зав`язь дум, і вільний лет пера», «Лук Одіссеїв», «Холодний душ історії». В чому вони подібні, чим різняться?

 – Моя творча біографія тісно пов’язана з газетярством. А починалося воно з одеської газети «Чорноморська комуна», популярної «Чорноморки», яка, до слова, не так давно відзначила своє 100-річчя. Там були оприлюднені перші мої відгуки й рецензії. Після розлуки з Одесою публікації продовжилися у відомих вам газетах «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». У республіканській періодиці, зокрема в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок».

Так вони, поезія і критика і йшли поряд, обганяючи одна одну на якихось відрізках часу. Непомітно критична проза стала потребою. Необхідною складовою моїх зусиль…

Смію думати, мої есеї і статті подібні авторським почерком. А різняться різністю об’єктів тлумачення…

 – В одному з ваших інтерв’ю Ви зауважили, що хворобою нашої критики є змішування великих і малих талантів. І підсумували: хвороба невиліковна через брак культури й естетичну глухоту. А може, вже є «ліки», а отже, й «лікарі»?

– Література ієрархічна, як і будь-яка інша галузь. Є в ній таланти різних, за Михайлом Орестом, поверхів. У нас їх стрижуть під один гребінець. Так, це хвороба. Наслідок естетичної глухоти. Вилікувати глухого проблематично. Ще до нас зауважено: справжніх критиків менше ніж справжніх поетів…

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here