ЛИСТ У КРАЩИЙ СВІТ

0
489
views

З усіх знайомих поетів найбільш поважаю тих, хто у своїх віршах освідчується в любові перш за все матері. Ця тема для мене головна.

… Ми з письменником Василем Мошуренком зустрілися три роки тому в бібліотеці ім. Д. Чижевського на врученні премії імені Євгена Маланюка. Зацікавило мене його своєрідне вітання лауреатці-землячці Оксані Шпирко. Одразу написала промовцю записку-експромт, заримувавши свої враження від почутого. У той же вечір познайомились, і я одержала в дарунок дві його книги: «Шедеври» (оповідання, які потім двічі номінувались на премію Євгена Маланюка) та збірку поезій «Мати». Обидві прочитала із захопленням, про що розповіла авторові. Дала почитати кільком друзям. Схвалили одностайно. Вірш «Сію-вію-посіваю» опублікували в одній з газет як новорічне вітання читачам. Повідомила Мошуренку. Зрадів, подякував. Спитала дозволу друкувати його сатиричні вірші в «Шарварку» – сторінці сатири і гумору, яку вела там же. З радістю погодився, дякуючи за «фанатизм». Васильку, вибач, я не поспішила, а ти поспішив і покинув цей світ.

   Мабуть, зашкодили твоєму бунтарському серцю несправедливі закиди старих і нових ворогів. А на добрі та теплі слова друзі щедрими не були… Пробач їх і нас. Може, наздожене твою душу в небесах моя думка про книгу «Мати». Її не можна забути… На обкладинці – два щемких фото: на першій сторінці син (автор) стукає у материнське вікно, де виглядають його з усіх доріг материнське серце та її горщики з квітами. На останній сторінці  – син-автор на фоні сільського пейзажу і стежка, що веде до отчого порогу та благенької хвіртки. Під кількома віршами болючо-щемкі підписи з місцем народження вірша: «автобусом – від мами – на Київ», «автобус: від Бовтишки – до Олександрівки», «Київ – Розумівка, Бовтишка – Київ», «пішки з Івангорода до Бовтишки».

Читала й плакала за рідною мамою. Згадувала свої не раз пройдені до неї дороги – лугами, лісами, між річками й болотами, коли голод і спрагу вгамовували зустрічні колодязі з «журавлями». Спасибі, Василю, тобі й нашим матерям за ці болючі спогади! У твоїх віршах вмістилось так багато спільного, що було у наших сільських родинах.

Друзі казали, що в останній рік життя, якого Бог відміряв тобі лише 60, ти виставляв у фейсбуці дуже трагічні вірші. Чому так? Уже не почуємо відповіді.

…Тебе змалку не прийняв батько (ти писав про це і в прозі). А мій, ветеран Другої світової, помер у 39 років, лишивши нас із братом у 10 і 4 рочки напівсиротами.

Ти назвав свою останню книгу прози «Коріння, або Я – Розумівка», величаючи рідне село – «Найсвятіше на землі село». Я теж оспівую майже мертву свою Софіївку на Чернігівщині.

«Дорога до мами – то легка дорога:   

Чим ближче село, тим тепліше…»

«Дорога від мами – болюча дорога!». Так само відчувала і я, їдучи від мами попутнім трактором. І 28 років без мами відчуваю те саме, коли крізь старість і бездоріжжя за 600 кілометрів відвідую рештки рідного села, хату, могили, стежки дитинства.

Щодо голодовки, про яку ти не раз писав. Моя 12-річна мама із сестричкою пережила голодомор 33-го, вишиваючи рушник-божник, з яким я тепер презентую свої книги. А її бабуся Тетяна й молодша сестричка Анюта померли від голоду у 33-му…

Радію, читаючи «Монолог матері», бо моя мама не дожила до смерті сина… І брат мій, що пережив маму на два роки, радів, як ти: «Скопав города мамі…».

«Мама – хвора!» – цей вірш струсонув пам’ять. Згадала, як студенткою летіла з Харкова на Чернігівщину до мами в лікарню. Тоді – обійшлось. А вже вдруге відвезла маму в лікарню і прожила з нею в палаті останній місяць її життя. Того, в якому і моє «дитинство цибате», як писав ти, Василю, здирало з вишень глей як найбільші ласощі.

З циклу «Осмислення» дізналась, що дід твій звільняв від фашистів Десну, а значить, і Чернігівщину, де мої дід з бабою і мамою допомагали партизанам, про що я тепер онукам розповідаю. Ще в нас спільне: мій батько, як і твій дід, був у полоні…

«Хрестики рядочком поклади» – читаю і оживає картина: на печі при гасовій лампі мама вчить мене вишивати хрестиком (досі ті вишивки – сімейні реліквії).

Прості, дохідливі, безхитрісні, як дитячі розповіді, вірші бентежать душу, вкарбовуючи образ України, за яку болить серце, бо:

Утікають українці – з України:

Залишають хвору Матір… 

Ось такі ми…

Про нас, інтелігенцію, яка не заробила навіть гідних пенсій на життя, ти писав:

В Моїй країні я – під тином…

І без вини у всьому… винний.

Знаком оклику звучить у книзі «Лист до мами, або Зворотна адреса – небесна сотня» (власне всі вірші – як листи до матері). Я знаю, що стояв ти на Майдані. Можливо, пишеш від імені молодого захисника, звертаючись до рідної неньки?

Коли стане невимовно гірко –

Вийди з хати, мамо, на поріг…

Усміхнусь тобі я з неба – зіркою…

Вийшло так, що я – твій Оберіг!

Не знаю, чи жива твоя мати. Але після твого відходу у вічність рядки, написані у тричі важкому 2014 році, звучать пророче. Так буває у справжніх поетів. Після А. Малишка, Б. Олійника, В. Симоненка, І. Драча, М. Руденка проспівав ще один гімн матері і Василь Мошуренко. Спасибі тобі і від дітей, і від матерів.

Р.S. Коли стало відомо про присудження Василеві Мошуренку обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (посмертно) за твори «Коріння, або Я – Розумівка», «Шедеври», ще раз заболіло серце за друга, який став рідною людиною, дякуючи цим книгам. Як жаль, що знайомство наше було таким коротким! Не встиг ти побувати і в нашому музеї, куди я подарувала твої книги, в т.ч. і посмертно видану сім’єю Мошуренків збірку поезій «Без тебе – з тобою».

     Цього року широкий резонанс мала презентована у Карпенковій оселі виставка книг «Карбування духовної пам’яті: музейні автографи». Під час її відкриття голова Кіровоградської обласної організації НСПУ Василь Бондар, який опублікував у 2019 році у журналі «Вежа» спогад про Мошуренка-прозаїка «Стефаник би вклонився», подарував нам книгу з його автографом «Шедеври».  Василь Мошуренко навічно став нашим гостем.

 

Антоніна КОРІНЬ, науковиця

літературно-меморіального музею

І.К. Карпенка-Карого

міста Кропивницького

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here