Тетяну Маркову [Ковальову] знаю кілька років як поетесу і кулінарку.
Жінка побачила світ у Сибіру, виросла в сім’ї військових, з чотирирічного віку живе в Україні – у Кропивницькому. Тут здобула середню и вищу технічну освіти. А вірші пише змолоду: спочатку російською, а далі й українською. Я особливо поважаю в літературі «технарів», бо ж гуманітаріям ніби сам Бог повелів писати та знати мови. «Технарі», виходить, мають подвійний дар. Хоч, може, він у них не такий барвистий, як у гуманітаріїв, а лаконічний і точний, ніби закріплений у правилах і формулах.
Періодично зустрічаюсь із Тетяною Марковою на святах у літмузеї, на заходах у бібліотеках та зібраннях творчого об’єднання «Парус». Дізналась, що за останні п’ять років вона зробила справжній творчий «ривок»: публікувалась у десятку газет і альманахів, видала 12 книг віршів, прози і рецептів з кулінарії, вступила в міжрегіональну Спілку слов’янських письменників. І чи скромність заважає, чи сумнівається в собі, але жодної презентації, авторського вечора або зустрічі з читачами пані Тетяна, яка входить у літературу в зрілому віці, не провела.
І ось прочитана її нова книга «Рассказы» (Харків, видавець Мачулин, 2021). Збірка вийшла сімейною – оформлення і дизайн вдало зробила онука Катя Кухта. В анотації авторка зазначила: «Это маленькие моменты из моей жизни. Фамилий и имён я не изменяла. Эта книга о семье, друзьях, которых я очень люблю. Многих уже нет в живых, но они в моём сердце навсегда». Книга видана в авторській редакції, але коректора їй бракувало. Тому за згоди Тетяни я вносила в текст деякі правки. До змісту і стилістики претензій не маю. Хоча уявляю, які можуть бути відгуки і критика: від уже почутого «душевний стриптиз» і ще до непочутого.
Так сталося – читала цю книжку в лікарні, де хворі подекуди відчувають нестачу любові дуже заклопотаних родичів та дефіцит дружньої підтримки. Тридцять вісім оповідань Тетяни Маркової тиждень живили мене любов’ю та дружбою, якими переповнена душа авторки. Третина з них – освідчення в любові та повазі до найближчої рідні: батьків, дідусів, бабусь, брата. Хтось скаже: і де тут відкриття чи новизна – створити свій документальний родовід, віддавши шану тим, хто тебе народив чи виростив. Але не кожен так любовно зуміє створити ніби кольорові фотопортрети дорогих людей – не користуючись особливими художніми засобами, а тільки силою почуттів, які живі в пам’яті. І названі портрети частіше однослівно: «Папуленька», «Бабушки», «Брат», «Мама», «Дедушка», «Кума». Окремі з них, раніше надруковані в газетах, мали дуже позитивні читацькі відгуки.
Живучи день у день із рідними, ми, можливо, не помічаємо і не цінуємо тих благ, якими вони нас наділяють. Але все це осідає на денці душі і згодом озивається в пам’яті вдячною сторицею. Бо ж недаремно сказав поет: «Большое видится на расстоянии». Особливо близькими мені стали портрети тих, кого я не мала або ж рано втратила, – дідуся, батька й брата. Композиційно я би так і побудувала книгу: спочатку рідня, а потім всі, хто став дорогим – друзі, які трапились на шляху невипадково. Це – яскраві образи у спогадах «Первая любовь», «Совершеннолетие», «Колхоз», «Студенты», «Любовь Задунайская» (бо я знаю прообраз – Галину Митько), «Ушанка», «Илька», «Аннушка», «Луиза». У кожному з етюдів (я би так їх назвала, бо до жанру оповідань вони не дотягують), є штрихи, з яких складається автопортрет оповідачки – жінки, переповненої любов’ю, милосердям, співчуттям.
Читаючи, думала: «Можливо, це ми, немолоді люди, такі сентиментальні, а інших родина, сім’я, стосунки не хвилюють? І може, «кайдашевих сімей» у нас вже нема? Ні, вслід за цією книгою, я читала оповідання й повісті 16-річної Аліни Шевченко у збірці «Мелодія мовчання», теж виданій у 2021 році. Зустріла там чимало описаних дівчиною сімейних проблем – вічних непорозумінь між поколінням і суцільний при цьому дефіцит любові.
Так що «простенька», здавалось би, тема родинних взаємин, в які заглиблюються зрілі та юні літератори, залишається актуальною.
Окремі розповіді Тетяни Маркової могли би стати сюжетами мультиків або ігрових відеороликів для презентації її книги, що й пропонує авторці в новому році літмузей, де вона – часта гостя на чужих святах.
Антоніна Корінь,
науковиця літературно-меморіального музею І.К. Капенка-Карого
міста Кропивницького
