«НЕ МАТИ Б В ГРУДЯХ ШТУЧНЕ СЕРЦЕ…»

0
821
views

Хочеться доторкнутися

До чогось безмежно чистого, чистого і вічного…

 Віктор Погрібний

Віктор Олексійович Погрібний. 5 серпня 1935 рік – 1 жовтня 2021 рік… Між першим і останнім подихом 82 роки. Мало це чи багато? Якщо судити по тому, чи надихався степовим чистим повітрям, чи находився стежками поміж житами, чи намилувався сонцем від сходу до заходу, то однозначно – неймовірно мало. Якщо ж лише переглянути все зроблене за ці роки, то подивуєшся: де бралися сили, щоб стільки встигнути. І поспішав, і встигав, і робив… Адже головним його життєвим кредо була фраза до дії: що доброго залишу по собі.

      Усіх посад, обов’язків, місць роботи, заслуг, регалій і нагород не перелічити. Головне те, що де б він не був, завжди все робив для людей і заради них. А тому й сьогодні в Матусівці та в Арсенівці, на хуторі «Надія» та в Кропивницькому тисячі людей з теплом і шаною згадують Віктора Олексійовича. А ще це була людина з ніжною душею, з чутливим серцем.

Його дитинство промайнуло в тяжкі передвоєнні роки, у вирі війни, у голодне повоєнне лихоліття. Він бачив і чув плач жінок, яким приносили повідомлення, що відтепер вони вдови, а їхні діти – сироти. Про цей біль набагато пізніше поет Погрібний напише такі слова:

Ніхто не бравсь тоді прирівнювать

         Печаль жорстоку до жури,

         Як з фронту похоронний вітер

         У ваші залітав двори.

          Квилила хата голосіннями –

– Іване! Муж!…

– Синок!…

– Земляк!

У планетарних потрясіннях

Чи голосив ще хтось отак?

Сичі лякались, мовкли хащами:

Замішувалось на круте…

Оце живу – радію радощам,

А голосіння чую те…

Можливо, якраз ті дитячі враження й зародили в душі любов до людей, співпереживання і бажання допомогти їм. Можливо, тому ці почуття й стали його поезією, прозою, новелами, публіцистикою, фейлетонами… Героями ж творів Віктора Олексійовича завжди були матусяни, арсенівці, селяни з Веселівки та сіл з привисівських вигорів. То були люди, які оточували його в дитинстві, юності, у зрілому віці. Для нього, як для автора, життєвий шлях кожної людини, – то мереживо на канві степів Кіровоградщини. Ніби й простий узор, а варто придивитися, заглибитися, то вже роман, який сам дрібними літерами лягає на папір.

Читатимеш, хвилюватимешся, переживатимеш… І дивуватимешся: звідки черпали люди сили, щоб вижити? Звідки взято ті слова, якими виписано пройдені ними життєві дороги? У Віктора Олексійовича для цього був і талант, і досвід, і бажання, і слова.

БУВАЄ СЛОВО…

І що в мереживі такого!

Про що руки співає хист?

Од філософії – нічого,

Простенький зміст.

 

Ні колос тут не височіє,

Ні пташки гнізд собі не вють,

І зорі не прийшли з ночівлі,

І плеса райдуги не пють.

 

Мереживо.

Окремо жилки.

Чи збіглися вони у жмут;

Маленькі зубчики від пилки,

Кілечко – там, промінчик – тут.

 

Та ще привюнилась доріжка

І дрібно гілка прилягла.

Пелюстка, і листок, і ніжка…

А потім нитка привела

 

На край узору голубого.

Оце і все – не срібла креш.

Але ж очей своїх од нього –

Не відіймеш.

Особливе, а то й чільне місце у своїй творчості Віктор Олексійович відводить жінці. Вона в нього – мати, берегиня, господиня, творець нового життя. Її руки піднімають з руїни господарство, її руки і любов ставлять на ноги нове покоління.

Тож наступні слова звучать у нього як гімн жінці-матері:

Жіночих рук добро і ласка,

Жіночих віч ясне тепло,

Жіночих кіс русява казка,

Жіночих слів живе зело…

 

Жіночі проводи й чекання…

До мами горнеться дитя…

Без вас – ні вечір, ні світання,

 Без вас – ні пекло, ні життя.

Для автора жінка – то безмежні степи з пахощами стиглих хлібів, то духмяна паляниця на столі, то материнська й жіноча ласка. Як доказ цього – перша строфа вірша «Степ».

Духмяна скирто –

Розкішна жінко!

О, як ти пахнеш!

Аж через вікна…

О як ти – пряно!

О як ти – ніжно!

Встелилось поле:

Цілує ніжки.

Та найбільша його любов до матері. Вона – його сонце, його бездонне небо, його тепло і захист.

НАПИС НА ШИБЦІ

Я малим завжди любив подовгу

Дивитися на сонце.

Було мати спитає, – а в очах її –

Голубе, голубе:

– Чого це ти, сину,

Стільки ото у віконці?

– А я ж, мамо, виглядаю тебе…

Для Віктора Олексійовича любов до матері й до України упродовж усього життя була єдиним нероздільним почуттям. Можливо, саме тому ота маленька Матусівка і була для нього тим центром, від якого в усі боки промінчиками розходилися його життєві дороги. Вона була центром його душі, його серця, вона була акумулятором його думок, сил, його праці.

Мамо! Я витру твої сльози хустиною,

І на хустині не залишиться плям.

Мамо! Якби я чисто отак любив Україну…

Я витру їх, чисті сльози, мам…

Ніщо не кладіте мені в останню

                                               Хатину –

Хай буде тихо і просторо там.

Лиш прихиліть чисте небо Вкраїни

Й засльожену мамину хустку

                                                        Без плям.

Рідний куточок, такі близькі та знайомі до найменших подробиць люди – ото і є для письменника його велика Батьківщина.

Зародила ліщина

У саду край села…

Хто сказав:батьківщина

Є у мене мала?

 

Це велика й безмежна

Українська земля!

Он акації вежа –

Кетяжок звеселя

 

Мою душу і серце,

Мою маму й мене,

І я знаю:усе це

Та й повік не мине.

 

Он тополя, як доля,

Захища ясени.

І дубки два на волі

Обнялись, як сини.

 

Он пита в чорнобривців

Гордовитий панич:

Чому тло гарнолице

Не іде мені з віч?…

 

Ой висока раїно,

І ромашко, і глід,

Всюди тут України

Божеправедний слід!

Тому й боліла так поетові всеукраїнська трагедія квітня 1986 року, яка до цього дня відгукується вже в котрому поколінні на генетичному рівні.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА САГА

Вірить брунька, що квіткою буде.

Вірить квітка, що виростить плід.

Вірить плід, що насіння буде.

Вірить насіння, що брунькою стане.

 

Вірить море, що хвиля буде.

Вірить хвиля, що скелю розібє.

Вірить скеля, що вистоїть в бурю.

Вірить буря, що тишею стане.

 

Вірив батько, що син в нього буде.

Вірив син, що син в нього буде.

Вірив син, що онук в нього буде.

Вірив син, що онук в нього буде.

Вірив син…

Витоки своєї повноводної ріки любові й натхнення Віктор Олексійович Погрібний передав наступним поколінням. Пам’ятником його справам буде Матусівка, Арсенівка, асфальтова дорога до них. А ще його дітище – прекрасний прозаїко-поетичний альманах «Степ», над створенням якого працює дружний колектив літературного об’єднання «Степ» імені поета, прозаїка і просто ЛЮДИНИ – Віктора Погрібного. Він житиме доти, доки пам’ятатимемо його ми…

У лабіринтах слави і хули

Нічого у світах, повірте, не боюсь,

Хай і пекельне затанцює скерцо…

Одного я боюся, зізнаюсь, –

Не мати б в грудях штучне серце.

Тетяна МИКИТАСЬ

 

 

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here