Минулого тижня в обласній науковій бібліотеці ім. Дмитра Чижевського відбулася знакова подія. Не люблю високих слів, але зараз пишу – «знакова». Бо такі речі для нашої області – розкіш.
Не секрет, що об’ємні видання про образотворчість на території «степової Елади» – явище рідкісне і не завжди поліграфічно суголосне зі змістом. Проте в цьому випадку маємо атлас, в котрому органічно поєднуються зміст, ілюстрації та грунтовна вступна стаття із високою видавничою культурою. Говорю про презентацію альбому «Барви степу», підготовленого обласною організацією Національної спілки художників України і профінансованого обласною владою.
Шлях видання від задуму до втілення виявився не те що тернистим, але занадто тривалим. Часто спілкуючись з місцевими художниками, насамперед автором ідеї, колишнім очільником мистецької організації Михайлом Надєждіним, а потім і його наступником Андрієм Хворостом, який той задум здійснив, я був свідком цієї довготривалої дії. Вона багато в чому нагадувала хід створення і самої організації СНХУ: затяжний та клопітний. Автор вступної статті до альбому заслужений художник України і мистецтвознавець Андрій Надєждін про це пише коротко: «Кіровоградська обласна організація Національної спілки художників України веде свій початок від 29 листопада 1989 року, коли за наказом Голови правління спілки художників України О.М.Лопухова було створено три нових організації – Рівненську, Хмельницьку та Кіровоградську. Головою правління КООНСХУ було обрано ініціатора її створення, нині народного художника України, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Надєждіна». Додам від себе: появою на карті НСХУ своєї художньої організації Кіровоград має завдячувати дипломатичності, цілеспрямованості і наполегливості Надєждіна, який був тоді одним з небагатьох, хто розумів необхідність її створення і вірив у це. В одному з інтерв’ю Михайло Володимирович розповів мені:
– Коли я переконався, що без власної організації годі й думати про якісь великі творчі плани, вихід на широкого глядача, зрештою здобуття авторитету на фоні української образотворчості, вирішив щонайактивніше атакувати республіканські інстанції, щораз подаючи на виставку якомога більше творів кіровоградців. Ми навантажували повний кузов автомобіля картинами і везли їх до Києва. Спочатку нас там сприймали неохоче, однак траплялося, що з шістдесяти-сімдесяти робіт в експозицію потрапляли хоча би три. З часом до нас звикли, почали приділяти більше уваги. Паралельно зростали й можливості для вступу до Спілки художників – сім’ю кіровоградських митців почали поповнювати випускники художніх навчальних закладів. Зрештою, склалася ситуація, що для створення осередку не вистачало лише одного члена Спілки….
Ним міг бути сам Надєждін, але його туди не приймали через «наслідування західного буржуазного мистецтва». Тричі відмовляли у вступі. Та почалася перебудова, і Надєждін, будучи на той час головним художником кіровоградських майстерень Художнього фонду УРСР, нарешті домігся дозволу на створення обласної організації. Його ж самого в члени спілки прийняли лише напередодні організаційних зборів.
– На членський квиток я чекав рівно двадцять п’ять років, – розповів Надєждін. – На те були причини. Головна з них, що з 1960-х за мною тягнувся шлейф усіляких звинувачень – в імпресіонізмі, авангардизмі тощо…
Що це означало у ті роки, старше покоління знає добре. Сьогодні ж у репрезентованому альбомі представлено більше шістдесяти членів НСХУ, котрі працюють у різних техніках, уподобали різні стилі і напрямки. І рівень їхніх робіт засвідчує, що провінційність далеко не найбільшого обласного центру України відійшла у минуле, а самі митці органічно вписуються в загальноукраїнський образотворчий процес. Про це мають знати всі, хто цікавиться мистецтвом, уболіває за стан і розвиток культури на наших теренах.
Говорячи про презентацію «Барв степу», не можна не згадати ще одне видання, котре нещодавно порадувало кропивничан: «Музей мистецтв. Кропивницький», яке з’явилося на світ зусиллями колективу музею за фінансування Українського культурного фонду. Подібні альбоми, індивідуальні формати, набори карток-репродукцій – це не просто візитівки, це відправні точки дороги до художника у напрямку «музей- бібліотека» чи «бібліотека-музей», на якій ми бодай якоюсь мірою звільнюємося від бездуховності та пошлості, котрі, на жаль, так чи інакше супроводжують нас та особливо агресивно запанували у світі сьогодні. Про необхідність збереження людини в людині попереджав ще із сотню років тому великий інтелігент ХХ століття Андре Моруа: «Моральні цінності – це не винахід немічних моралістів. Вони тому і називаються цінностями, що без них неможливі ні подальший розвиток суспільства, ні щасливе життя».
Такі видання – то ще й добра пам’ять про тих, хто це життя робить духовно змістовнішим. На жаль, спадок митця вразливий і далеко не завжди захищений, нерідко потрапляє в тінь, а часом і взагалі у невідь. Так трапилося, наприклад, із доробком художника Григорія Гнатюка. Поціновувачі його творчості сходяться на одному: вона «вирізняється поєднанням української народної традиції з характерною манерою західноєвропейського постімпресіонізму», «пошуком дуалістичної гармонії людини і природи», являє собою «національний космізм». Гнатюк – безперечно непересічна постать в образотворчому мистецтві. Його роботи знаходяться у багатьох колекціях світу. У Кіровоградському ж музеї мистецтв – лише п’ять: «Соління помідорів», «Перед святом», «Подвір’я», «У затишному куточку», «Залишки світла». Та ще одна – у художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна. В чиїх (і в яких?) руках перебуває велика творча спадщина після трагічної загибелі художника, невідомо. Коли головний редактор журналу «Оборазотворче мистецтво» Олександр Федорук замовив мені про нього статтю («У лабіринтах Гнатюкових рефлексій», Образотворче мистецтво, №4. 2017), я мусив писати її, спираючись на свої враження від побаченого на його прижиттєвих виставках та репродукціях в Інтернеті, які можуть допомогти згадати, але людині необізнаній ні в якому разі не дають бодай приблизного уявлення про автора.
Завершуючи, скажу: 2022-й рік для нашої, кропивницької, організації СНХУ розпочався з гарної події. Якщо не помиляюся, на черзі видання ще одного альбому. Будемо сподіватися, що на нього ми чекатимемо не так довго.
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
