У час, коли осінь здає свої права і на поріг ступає зима, у сільській родині з’явився на світ Божий малюк. То було 29 листопада 1939 року у селі Будьонівці Гайворонського району. Таку назву населений пункт носив на честь командарма С.М.Будьонного, починаючи з 1929 року. А перейменували його на Долинівку у 60-х роках минулого століття, бо радянський маршал ніякого відношення до цього села не мав.
Виростав Льоня у гарній родині. Батько в роки війни захищав країну від фашистського нашестя. А коли повернувся з фронту додому, вчителював, був директором місцевої школи. Мати працювала в колгоспі. Батьки виховали сина чесним, добрим і ввічливим. Вчився старанно, отримував похвальні листи за відмінні знання. А ще багато читав, полюбив поезію і починав писати вірші. Його перший вірш був надрукований у газеті «Піонерська правда».
Далі було навчання на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту. Отримавши диплом про вищу освіту, вчителював, працював методистом обласного Будинку народної творчості , науковим співробітником обласного краєзнавчого музею, редактором обласного радіо, кореспондентом «Кіровоградської правди», «Молодого комунара», багатьох районних газет.
Плідно працював у царині поетичного слова. Його публікації з’являються у журналах «Вітчизна», «Україна», «Ранок», в поетичних альманахах, на сторінках газет. А вірш «Земле моя» був покладений О.Смолянським на музику. Ця пісня була відзначена обласною премією імені Ю.Яновського і впродовж кількох років була музичною заставкою у щоденних передачах українського радіо «Село і люди».
Побачили світ дві його поетичні збірки «Чорнозем» (1969 ) і «Вічне жито» (1976). У них поетичні рядки сповнені любові до рідного краю, до прадавньої професії хлібороба. У творчому доробку не тільки лірика, але й філософські погляди на життя, на тогочасну радянську дійсність
Поет служив людям, а не прислужував владі. Був щирим другом і порадником. Писав відверто, правдиво і щиро. А це не подобалось деяким високопосадовцям, тому й не видавались більше його книжки (хоч була підготовлена до друку третя збірка поезій), йому було закрито дорогу до вступу у спілку письменників. За його творчістю пильно слідкувало «недремне око» радянського КДБ.
Останні роки життя провів у рідному селі Долинівці, де трагічно загинув у 1993 році.
Цими днями шанувальники творчості Леоніда Народового зібралися у Гайворонському районному будинку культури, щоб відзначити 80–річчя талановитого земляка. Слова про вагоме і нетлінне поетичне слово Л.Народового говорили член Національної спілки письменників України Катерина Барановська, журналісти Любов Панченко, Олексій Павличук, Наталія Земнорій, Леонід Масліков, гірничий інженер Василь Янголенко, ветеран педагогічної праці Наталія Долгова та інші. Звучали пісні на слова поета у виконанні заслуженого працівника культури України Вікторії Вакуленко.
Леонід Народовий – помітна і неординарна постать на літературній ниві Кіровоградщини. Він був і залишається для нинішнього і наступних поколінь не тільки ліриком і філософом, але й патріотом України.
Олексій ПАВЛИЧУК, член Національної спілки журналістів України.
Леонід НАРОДОВИЙ
УКРАЇНА ЖИВА
Гудуть над світом України дзвони
І совість будять – жовті й голубі.
Народ виходить з неживої зони,
Благословляє долю сам собі.
Ви чуєте Богдане і Тарасе:
Дух вольності козацької не зник.
Благословіть нас на державні траси –
Ми ж триста років рвалися до них.
Поблідла слава. Слово наше – хворе.
В душі хрипить мелодія сумна.
Зміліли ми, немов Азовське море,
Та пам’ять все ж не висохла до дна.
Ми згадуєм себе, як з непритоми,
Мов зрячий, що позбувся сліпоти.
В час зрілості народів світу – хто ми?
Чом наші гени – порвані дроти?
Чом наші ноги гірші від котурнів?
Чом наші руки – звислі мотузки?
Ми й досі соціалістичні дурні,
Що гнулися за мідні п’ятаки?
Тепер – Амінь!
Відкопуймо джерела,
Берім лопати в руки, – не слова.
Співали правду, що вона не вмерла,
А довести потрібно, що – жива!
(Присвячено проголошенню незалежності України).
1991-й рік.
